По дорозі з ванної до вхідних дверей нафарбувавши губи, поглянувши на себе в дзеркало та поспіхом накинувши плащ і взувши черевики, Ліля вже через три хвилини після пробудження їхала в ліфті.
Вийшовши на вулицю, вона зрозуміла, що йде дрібний вересневий дощик, але повертатися за парасолькою часу не було.
Зрадливий будильник сьогодні підвів. Дівчина бігла до зупинки, не оглядаючись. Та ще й як, запізнитися на роботу! З її начальником це було рівнозначно прогулу і могло закінчитися навіть звільненням.
Перебираючи в голові всі можливі варіанти розвитку подій сьогоднішнього дня, подумки розглядаючи кожен із них, Ліля вже попрощалася з улюбленими клієнтами, премією та додатковим вихідним днем, який у неї залишився від останньої відпустки.
Назустріч пробігали такі ж люди, що запізнювалися або просто поспішали, кожен був занурений у свої думки й не помічав нічого навколо. Все було сірим, нудним і сумним. А ще цей дощ додавав похмурості дню, який не склався з самого ранку.
До зупинки залишалося не більше двохсот метрів.
Раптом Ліля різко зупинилася й озирнулася назад. Біля обшарпаної лавки сиділо маленьке мокре кошеня. Підтискаючи то одну, то іншу лапку, воно намагалося нявкати, але йому вдавалося лише безшумно привідкривати рот.
На мить дівчина замислилася: бігти далі чи допомогти крихітній істоті, яка, здається, потрапила в біду. Запізнення було неминучим, і якщо вже все одно доведеться вислуховувати гнівну тираду директора, було вирішено, що кошеня треба врятувати.
Підійшовши ближче, дівчина помітила, що задня лапка малюка зігнута в якійсь неприродній позі.
— Боже мій! Хто ж тебе так!
Останні сумніви розвіялися, як ранковий туман. Кошеня настільки промокло й змерзло, що тремтіло, наче останній вересневий листок, якому ще вдавалося триматися на гілці під поривами вітру.
Акуратно загорнувши потерпілого в білий шарф, Ліля засунула кошеня під пахву й побігла до зупинки ще швидше. Вона вирішила дістатися до свого робочого кабінету, а вже потім діяти залежно від ситуації.
Її добре серце не дозволяло залишити кошеня напризволяще.
Спроба непомітно прослизнути до свого столу з тріском провалилася. Опинившись майже на фінішній прямій, Ліля з полегшенням видихнула — залишалося пройти останній поворот по довгому коридору, і ось він, кабінет № 12, але удача цього разу відвернулася. Прямо за поворотом вона зіткнулася зі своїм начальником.
— Павленко! Цілу годину! Ви де ходите? Хто за вас роботу вашу робитиме? Ви що, зовсім страх втратили?
А далі було ще з десяток запитань, які мали викликати непереборне почуття провини в голові боязкої дівчини й опустити її ще нижче в цю величезну прірву між керівником і підлеглим.
Вона стояла вся мокра й не могла вимовити ні слова. Поступово до очей підкочувалися сльози, а зсередини душила образа.
— Ось! — лише це змогла вимовити Ліля, розстібнувши верхній ґудзик свого плаща.
Звідти визирнула маленька нещасна мордочка. Кошеня трохи обсохло, зігрілося і вже могло жалібно пищати, що воно й поспішило зробити.
– У нього зламана лапка, я не могла його залишити на вулиці… Там дощ…
Сльози полилися з очей, слова плуталися, руки зрадницьки тремтіли. Уже подумки написавши заяву про звільнення, дівчина хотіла вирушити на своє робоче місце, щоб зібрати свої речі, і зробила крок уперед, але тепла сильна чоловіча рука її затримала.
Іншою рукою директор дістав телефон і набрав знайомий йому номер. А потім написав на папірці адресу й наказав їхати туди без зволікання, рятувати лапку маленького пухнастого клубочка.
Не розуміючи таких різких змін у поведінці керівника, Ліля взяла папірець, засунула його червоними від холоду руками в кишеню плаща й поспішила до виходу.
— Так, і можете сюди не повертатися.
У дівчини серце впало до п’ят, і туга повільно охоплювала все її тіло. Ось і закінчилося її нетривале трудове життя на улюбленій роботі. Але начальник продовжував:
— Сьогодні у вас вихідний. І завтра теж. А ще я висловлюю вам подяку. І премію випишу… за любов до братів наших менших.
Начальника звали В’ячеслав Георгійович. Він був трохи старший за Лілю, але завжди справляв враження суворого у всіх сенсах чоловіка. Зустрічатися з ним доводилося лише на роботі й дуже рідко, але офісом часто ходили чутки про його суворість щодо співробітників.
У ветеринарній клініці, куди директор відправив Лілю, лікар швидко вирішив проблему з лапкою кошеняти. Перелому не було, лише сильний вивих і розтягнення. Поки лікар проводив лікувальні маніпуляції та накладав тугу пов’язку, Ліля розповіла про те, як знайшла бідолаху на вулиці, і як її вилаяв, а потім несподівано допоміг начальник.
Лікар розсміявся і сказав, що знайомий зі Славком ще з дитинства. Ще з юних років його друг завжди допомагав безпритульним тваринам, героїчно рятував цуценят із холодної води, одного разу відібрав кошеня у довгоногих жорстоких підлітків.
А коли виріс і почав заробляти гроші, то завжди віддавав частину на допомогу притулкам. Навіть свою першу стипендію повністю перерахував у фонд для порятунку безхвостого пса.
Але ось з людьми у нього не завжди складалися стосунки. Втративши в молодості всю свою сім’ю, він закрився в собі, став жорстким і черствим.
Ця історія настільки зворушила серце дівчини, що до кінця дня В’ячеслав не виходив з її голови. Чомусь захотілося його пожаліти й підтримати.
Увечері, поки кошеня відходило від пригод і солодко спало на м’якому, теплому ліжку господині, Ліля облаштовувала місце для свого нового мешканця. Малюк натерпівся за цілий день, проведений на вулиці. А може, й довше…
Невідомо, скільки йому довелося блукати без притулку. Уві сні він тихенько тремтів і зрідка пищав. Тепер самотності дівчини та її нового врятованого друга настав кінець. Вона із задоволенням доглядатиме за своїм улюбленцем і даруватиме йому всю свою любов.
Посміхаючись від цих думок, Ліля влаштувала затишне ліжечко для Барсика. Це ім’я здалося їй найдоречнішим для маленького беззахисного малюка. Спокій її думок порушив раптовий дзвінок телефону. Це був В’ячеслав.
— Як поживає наш пацієнт?
Щоки дівчини запалали, і вона з натхненням розповіла про самопочуття свого підопічного, а потім довго дякувала своєму начальнику.
Несподівано В’ячеслав запросив її на вечерю, і вони розмовляли всю ніч. Чоловік, який уже здавався таким близьким, знайомим і зрозумілим, був поруч. А ще поруч із ними сиділо кошеня з перебинтованою лапкою і отримувало стільки уваги та ласки, скільки могло отримати від двох добрих людей, чиї душі виявилися спорідненими.
А зовсім скоро вони разом допомагали нещасним тваринкам, що потрапили в скрутну життєву ситуацію, і виховували свого Барсика, який, схоже, теж був спорідненою душею.
