— Де ваша посмішка, Ольго Борисівно? — запитав Родіон Олександрович, клацаючи ножицями. — Від вашого виразу обличчя в мене аж леза іржавіють.
Жінка деякий час мовчала. Її губи тремтіли, а очі по черзі блимали, наче зламаний світлофор. Вона явно порпалася у своєму словниковому запасі, намагаючись підібрати пристойні слова.
— Скажіть мені, Родіоне Олександровичу, — нарешті знайшла вона правильні слова, — як працювати з людьми, які своєю надмірною самовпевненістю тільки погіршують життя всім навколо, а особливо собі? І ти не можеш їм відмовити, інакше втратиш клієнта!
— Дуже просто. Працювати мовчки, — задумливо промовив перукар, копаючись у маківці клієнтки з таким зосередженим виглядом, ніби він нейрохірург і проводить операцію.
— Як мовчати? Як?! Якщо людина не розбирається — навіщо вона лізе? — все сильніше розпалювалася жінка в кріслі. — Ну запитай ти у того, хто в цій справі професіонал, у того, кому ти, гроші платиш!
А то починається: ось проєкт, зробіть мені добре. А як тільки починаєш робити, вони лізуть з усіх щілин зі своїми «благими намірами». Вони вважають, що знають краще! Але ж це не так! Я їх знищу! Фотошопом присягаюся!
— Скажіть мені, Ольго Борисівно, — з спокоєм кактуса, що росте в пустелі, промовив перукар, — чому ви знову обстригли ковтун?
— Він мені заважав. Я це зробила, щоб вам потім було менше роботи.
— Ви приходите сюди вже десять років, і у вас постійно ці ковтуни, які ви зрізаєте, — продовжував Родіон.
— Так.
— Кожного разу, сідаючи в це крісло, ви благаєте мене зробити вас красивою, і кожного разу я змушений щось вигадувати після ваших ножиць.
Чи не простіше було відразу прийти до мене, коли у вас виникла проблема? Простий гребінець у моїх руках приніс би мені й вам набагато менше клопоту.
— Та я ж кажу, хотіла якнайкраще… — почала Ольга Борисівна, але одразу прикусила язика. — Зрозуміла, — сказала вона, трохи помовчавши, і кисла міна на її обличчі перетворилася на солодкувату посмішку.
***
Родіон згрібав волосся в лопатку, коли до салону зайшли двоє стильно одягнених витівників, які своїм виглядом і поведінкою привертали до себе багато уваги.
Один із них був лисий як коліно і рухався розхитано, немов на шарнірах, а другий не стригся вже півтора року. Волосатий тримав у руках телефон і явно знімав те, що відбувалося, на камеру.
У крісло вскочив «лисий» і, голосно чавкаючи жуйкою, заявив Родіону:
— Слухайте, нам тут один знайомий вас порадив, каже, що ви з будь-яким волоссям впораєтеся. Підстрижете? — Він провів рукою по лисій голові.
Другий стояв поруч і, задоволено посміхаючись, продовжував знімати друга на камеру — хлопці вели прямий ефір для свого каналу.
Родіон закінчив прибирання, вимив руки та підготував інструменти. Не звертаючи уваги на камеру, він накинув на клієнта накидку і запитав:
— Як хочете підстригтися?
— Коротше, — уїдливо зауважив лисий. — Щось я заріс, волосся заважає. Думаю, цілий совок набереться.
Його товариш за кадром задихався від сміху.
— Ви маєте рацію, волосся й справді чимало, — погодився Родіон і, взявши в руки манікюрні ножиці, почав швидко вистригати лисому волосся в носі.
— Ви що робите? — Клієнт запанікував, але не рухався, боячись, що ножиці ввійдуть йому в мозок.
— Вистригаю ваші джунглі. Я взагалі не розумію, як ви дихаєте з такими заростями, — щиро дивувався перукар. — Сподіваюся, ви не одружені. Складно уявити жінку, яка щодня бачить перед собою такий кошмар.
Волосатий вже відверто реготав над другом, продовжуючи знімати.
Закінчивши з носом, Родіон схопив лисого за череп і нахилив його вбік.
— Мамочко, а вуха-то, вуха! Скільки вам років?
— Тридцять, — вже зовсім не посміхаючись, промовив чоловік.
— А відчуття, що всі вісімдесят. Ніколи стільки волосся у вухах не бачив, навіть сиве є. У вас щось з гормонами, схоже. Але не хвилюйтеся, у мене є спеціальний тример, — заспокійливим голосом промовив Родіон і схопився за машинку.
— Досить, не треба мені нічого там стригти! — хотів було зірватися з місця не на жарт зляканий клієнт.
— Я не маю права вас відпустити, не закінчивши роботу, — притиснув його назад Родіон, натиснувши на плече чоловіка своєю досить сильною рукою.
Лисий виглядав хворобливо блідим і постійно ковтав клубок, що підступав до горла, поки Родіон старанно вичищав йому вуха.
Прямий ефір тривав і стрімко набирав перегляди.
— Ви мали рацію, набралося на совок, — продемонстрував Родіон у камеру забутий кимось із юних клієнтів маленький дитячий совочок з волосками.
— Ти навіщо знімав? — вирвалося у ображеного чоловіка на друга, що заливався від сміху, коли вони поспіхом залишали перукарню.
***
Наступним у крісло до Родіона впав один із його найстаріших клієнтів — Артур Степанович. Він завжди записувався заздалегідь. Не встиг чоловік сісти, як одразу ж роззявив рота:
— Коли ти вже викинеш це крісло? Сарай, а не салон.
Жінка, якій у сусідньому кріслі робили завивку, здивовано поглянула на клієнта. Родіон же мовчки взявся до роботи.
— Господи, як ти взагалі тут працюєш? — продовжував клієнт. — Я маю на увазі, чому тебе досі не звільнили? Ти ж абсолютно безрукий!
Родіон, навіть не поворухнувши бровою, продовжував стригти.
— Рівніше, рівніше! — вказував чоловік. — Сліпий, чи що?
Жінка поруч пирхала від обурення, а Родіон мовчки працював тримером, вирівнюючи край.
— Ти де навчався? У двірників? Так вони газони й то рівніше стрижуть.
Родіон уже закінчував, змітаючи з голови та обличчя клієнта волосся.
— Родя, чому в мене така потворна стрижка? — Артур Степанович, розглядаючи себе в дзеркалі. — Я схожий на общипаного пташеня, що ти зі мною зробив?!
Родіон мовчки взявся підмітати. Вставши з крісла, чоловік поклав на стіл кілька великих купюр і, вклонившись, щиро сказав:
— Дякую.
Потім посміхнувся, видихнув так, ніби йому щойно зняли петлю з горла, і пішов.
— Який неприємний чоловік, — прошипіла жінка зі свіжими кучерями.
— Це Артур Степанович — постійний клієнт, — пояснив Родіон Олександрович. — Це дуже добрий і товариський дядько — душа компанії. Працює тамадою, ді-джеєм, співаком, чудовий танцюрист. І не дивіться на вік. Я бачив його в справі. Не людина — легенда.
— Серйозно? Душа компанії? Легенда? Хах, — здивовано посміхнулася жінка. — Та він же справжня сво.ота! А ви мовчки терпіли його хамство! Я б його викинула.
— Я єдина людина, якій він розповідає все це. Артур все життя живе з посмішкою на обличчі. У його обов’язки входить дарувати людям радість. Він дуже хороша людина, але він не може дозволити собі лаятися перед іншими, а у кожного рано чи пізно все накопичується. Ось він і приходить сюди «розвантажитися» вже двадцять років.
— Двадцять років?! — витріщила очі жінка.
— Ага. І за це залишає непогані чайові.
***
Родіон ще не встиг заварити собі чай, як у крісло вже вмостився новий клієнт, який хотів позбутися волосся та душевних турбот.
— Оленька, доброго дня. Ви ж були тиждень тому. Скоротити ще на пів сантиметра? — припустив Родіон.
— Хочу пофарбуватися, — невдоволено пробурмотіла Ольга.
— Пофарбуватися? Вам це потрібно? Я завжди вам казав, що у вас прекрасне руде волосся. Дуже рідкісний колір.
— Так. Як у моєї матері. І у її матері. І у матері її матері, — перелічувала вона, крутячи рукою й закочуючи очі. — Загалом, спадкова гордість. — Ольга зробила рух пальцями, ніби взявши останні слова в лапки.
Родіон знизав плечима:
— Якого кольору?
— Не має значення. Робіть, що хочете.
— Добре, — сказав перукар і, витиснувши кольорову пасту з тюбика в спеціальну мисочку, почав її перемішувати, а потім взявся наносити на голову клієнтки.
— Ви завжди хотіли бути перукарем? — запитала Ольга, коли Родіон наносив чергову порцію пасти.
— Так. Мені це подобається.
— А ваші батьки не були проти? Не відмовляли вас?
— Відмовляли, звичайно. Адже вони юристи.
— І як ви з ними боролися?
— Ніяк, — Родіон пальцями старанно втирав суміш у густе вогняно-руде волосся.
— А я ось вирішила помститися, — заявила Ольга. — Батьки ніяк не хочуть чути про те, що я не збираюся вступати на медичний факультет. Не визнають мого рішення стати флористом.
Кажуть, що це дурниця! Що я дурна, незріла дівчинка! — сипала словами Ольга. — Я вирішила змінити ім’я та прізвище в паспорті. А головне, я вирішила змінити колір волосся — гордість матусі. Розірвати всі зв’язки з ними!
— Знаєте, є й більш практичний спосіб змінити прізвище, — втрутився Родіон, — вийти заміж, наприклад.
— Нікого на прикметі немає, — все ще нервово відповідала дівчина.
— Ну так ви ж флорист. У такі магазини заходять багато порядних чоловіків. Хтось із них купує квіти для мам, сестер, колег — адже не тільки для своїх дівчат. Напевно знайдеться хороша людина і для вас.
— Ага. Якщо батьки мене не закриють у коморі.
— Ну це навряд чи, — посміхнувся Родіон. — Знаєте, батьки завжди хочуть кращого для своїх дітей, і це нормально. Рішення все одно за вами.
— Думаєте, вони потім приймуть мій вибір? — агресія потихеньку почала зникати з її голосу.
— Може, так, а може… — він на секунду замислився, — і ні. Так чи інакше, вони ваші батьки. І цього факту не змінити. Можна хоч тисячу разів перефарбуватися, але коріння завжди буде вилазити назовні — ваше справжнє коріння.
І мова зараз не про волосся. Тож, може, не варто так кардинально з ними боротися, якими б вони не були? Інакше врешті-решт дійде до того, що від ваших дій вони повністю зникнуть. І повернути все назад не вийде, як не старайся. Ви назавжди втратите з ними зв’язок. — Родіон говорив і паралельно закінчував з волоссям.
— Так. Ви маєте рацію. Адже я люблю батьків, дуже люблю. Думаю, їм буде боляче, якщо я зроблю те, про що кажу.
Набагато гірше, ніж просто піти працювати флористом. З цим напевно можна буде щось вирішити потім. Чорт забирай, ви ж уже нанесли фарбу! Я дурепа! — вона вже хотіла розплакатися, але Родіон перервав цю спробу.
— Це не фарба. Я вам маску для волосся втирав. Зараз підемо змивати.
— Дякую! — розпливлася в сумній посмішці Ольга і злізла з крісла.
***
Дзвіночок на дверях задзвенів, і до салону зайшов Дмитро Нечупарук. Він мовчки сів у крісло, і Родіон одразу взявся до справи.
— Підкажіть, дядьку Родіоне, як вчинити? — почав Діма посеред процесу. — Мої хлопці закінчують об’єкт, і є гроші на зарплату.
— Ага, — Родіон дав зрозуміти, що уважно слухає.
— Я можу заплатити їм, як обіцяв, вже завтра, а можу купити машину в салоні, на яку зараз діє знижка тридцять відсотків. Ця пропозиція діє до кінця місяця.
Хлопці образяться, якщо їм доведеться чекати грошей ще пару-трійку тижнів, але, з іншого боку, якщо я втрачу шанс з машиною — це теж погано.
Як вважаєте, може, просто поставити їх перед фактом? Мовляв, зараз я не можу дати вам грошей, треба потерпіти.
Родіон різко вимкнув машинку, витрусив з неї волосся, зняв з клієнта пеньюар, а потім взявся за прибирання.
Діма, у якого зачіска була на стадії «напівбокс», мовчки сидів у кріслі, думаючи, що перукар просто зробив перерву.
Прибравши волосся Родіон накинув на себе пальто і вказав хлопцеві на вихід.
— А-а-а, навіщо ви? Ми ж не закінчили, — безглуздо кліпав очима Дмитро, поглядаючи то на себе в дзеркало, то на Родіона, що стояв у дверях.
— У мене раптово з’явилося бажання сходити в кіно. Приходь через пару тижнів, закінчимо, — сказав Родіон, вимикаючи світло.
— Чому? Як ви смієте?! — підхопився хлопець із крісла.
— Я просто ставлю тебе перед фактом. Потерпи, — сказав Родіон і вийшов на вулицю.
— Гаразд, гаразд, я зрозумів, — виходячи за ним, сказав Діма. — Ви праві, я заплачу їм. Може, закінчимо? — жалісно подивився він на перукаря. — Краще за вас мене все одно ніхто не підстриже.
— Приходь завтра, — кивнув Родіон, зачиняючи двері. — Зроблю тобі знижку тридцять відсотків, раз ти так любиш акції в салонах. Тільки своїх хлопців не ображай.
А я піду. Давно хотів потрапити на цей фільм, та через роботу ніяк не встигав. — Він потиснув хлопцеві руку і побіг у бік зупинки.
Дмитро мовчки дивився йому вслід, чухаючи нестрижену голову.
***
Наступного ранку Родіон підійшов до салону трохи раніше, щоб ретельно підготуватися до нового робочого дня. Але люди, як завжди, вже товпилися біля дверей, прийшовши задовго до призначеного часу.
Ніхто в цьому місті не ходив у бари чи до психотерапевтів, щоб вивернути свій внутрішній світ навиворіт. Тут люди воліли ходити до свого особистого перукаря.
