Раніше я ніколи не страждала від галюцинацій, але днями побачила щось надзвичайне.
Один старий вирішив перейти дорогу, але, мабуть, не помітив, що зелене світло вже добігало кінця. Він дійшов майже до середини, і вже мав загорітися червоний сигнал. Автомобілі почали сигналити. І тут сталося дивне…
По дорозі пронеслася хмара пилу, яка згустилася навколо старого. Я чітко побачила, як з цієї пилової хмари вискочив здоровенний пес і, схопивши старого за куртку, миттю відтягнув його на узбіччя дороги.
Пес був сірувато-пісочного кольору і ідеально зливався з хмарою пилу, а коли пил розвіявся, пес зник.
Мені залишалося тільки безтямно кліпати очима. Старий обтрусився, переходити дорогу передумав, а, сівши на лавку під каштаном, почав смоктати валідол.
— Вітаю, вибачте, але мені здалося…, — сказала я.
— А тобі й не здалося, дитинко, ти справді бачила Табурета, — посміхнувся старий.
— Я бачила величезного собаку…
— Правильно, це мій Табурет, або просто Рет. Ми з дружиною 18 років тому ніяк не могли заснути через галас веселої компанії. Всю ніч лайка та виск собаки. До ранку, слава Богу, заспокоїлися, а коли я вийшов вранці сміття виносити, то знайшов страшенно поб..ого цуценя.
Цуценя вже дихало з перервами, живого місця на ньому не було. Ми з Тетяною тоді принесли його додому, а у нього всі кістки ходили, ніби по ньому проїхав трактор.
Понесли його до ветеринарної клініки. Там нам прямо сказали: «Не виживе, краще приспати, щоб не мучилося». А ми з дружиною не погодилися.
Дома його всього забинтували, до ніг прив’язали жорсткі палиці і стали поїти з піпетки то водою, то бульйоном. Возилися з ним, а самі-то не вірили, що виживе.
Воно повільно йшло на поправку, спочатку почало дивитися осмислено, потім потроху їсти сам, потім повзати. Шини ми йому зняли.
У результаті у нас в квартирі опинилося незграбне худе довгоноге щеня, дуже схоже на кухонний табурет. Що за порода — хто його знає. Правда, задня ліва лапа зрослася криво, трохи відхилялася вбік, але й за це спасибі.
Їв вихованець багато, адже ріс, але в їжі був зовсім невибагливий, а веселий був, пустотливий, відданий і розумний. Він виріс і навчився носити господарську сумку в зубах.
Але особливо цей «кінь» любив валятися в траві, в снігу і в пилу. Як знайде купу чогось підходящого і сипучого — біжить туди. І валяється на спині — лапами махає, пилові ванни приймає.
Дружина спочатку лаялася: спробуй потім вимий. Але потім змирилася, нехай радіє песик, адже він так безмірно настраждався.
Жив він з нами років дев’ять, а потім раптом став сумним, і очі згасли. Думали, захворів, старі рани дають про себе знати, але з псом, як раз, все виявилося гаразд, а ось у моєї Тетяни виявили рак шлунка.
Пес відчув хворобу раніше за саму Тетяну, раніше за лікарів, але нічого вдіяти не міг. Не міг подати знак. Розумів, що за господинею ходить с..рть, і сам втратив апетит.
Тетяна й сама все розуміла, часто брала голову Рета до себе на коліна і лагідно говорила йому: «Тільки Дмитра не кидай, коли мене не стане…».
Я від цих слів ледь не скоротив собі віку, як мені було це слухати, коли я розумів, що незабаром залишуся сам. Адже крім Тані та Рета у мене нікого не було. Єдиний син закордоном. Як це було — розуміти, що єдиною рідною душею потім буде лише старий пес?
Рет, звичайно, після того, як я овдовів, був біля мене постійно, ніби навіть вихвалявся, тримався, але я-то знав, що собаки теж старіють.
Старий пес — жалюгідне видовище, а останнім часом він ніби з глузду з’їхав: щось винюхував, хвилювався, дивився в очі. А за два місяці до свого відходу щось знайшов у траві й нібито спробував з’їсти.
А ми ж його привчили з землі не підбирати, «Рет, фу», — скомандував я і побіг подивитися, що він там жує. Але Рет не жував, а облизував страшненьке кошеня. — «Рет, ну навіщо воно тобі? Де ти його знайшов?»
А пес подивився на мене такими серйозними очима, як ніколи раніше, і я зрозумів: пес знайшов собі заміну, він збирається йти. А кіт — це щоб мені було про кого піклуватися, щоб не було самотньо.
Тепер у мене живе зеленоокий і пухнастий Сильвестр, а Рет? Він не покинув мене й досі, хоча вже перебуває по той бік життя. Але ти ж сама бачила його в хмарі пилу. Якби не він, то було б на одного збитого машиною старого більше.
Гаразд, я пішов, треба ще купити Сильвестру яловичу нирку. Мені якраз трохи додали пенсію, як добре, влаштую йому свято для шлунка, а сам згадаю тих, хто поруч, просто по той бік…
Старий підвівся з лавки повільно, обережно спираючись на ціпок. На мить мені здалося, що біля його ніг знову ворухнулася легка пилюка, ніби хтось невидимий терся об його штанину.
— Бережи себе, дитинко, — усміхнувся він. — І дивися уважніше навколо. Іноді поруч із нами є ті, кого очима не побачиш… але серцем відчуєш.
Він пішов повільною ходою вздовж алеї, а я ще довго сиділа на тій лавці під каштаном, не в змозі оговтатися від почутого.
Не знаю чому, але слова про кота мені не давали спокою.
Наступного дня я спеціально прийшла в той самий сквер. Не знаю, навіщо. Може, хотіла переконатися, що мені все не наснилося.
Старого я побачила майже одразу.
Він сидів на тій самій лавці, а поруч справді лежав величезний зеленоокий кіт. Пухнастий, сірий, із білими лапами. Кіт ліниво мружився на сонці й виглядав абсолютно щасливим.
— А, це ти, — впізнав мене дідусь. — А я думав, більше не прийдеш.
— Я й сама не знаю, чому прийшла, — чесно зізналася я.
Кіт раптом підняв голову і уважно подивився мені прямо в очі. У мене навіть мороз пробіг по шкірі.
— Це Сильвестр? — тихо запитала я.
— Ага. Хитрий, як сто чортів. І такий же нахабний. Але хороший, — дідусь лагідно почухав кота за вухом. — Рет знав, кого мені залишити.
Ми розговорилися.
Його звали Дмитро Іванович. Колись він працював столяром, любив риболовлю і свою Тетяну так, ніби вони й не прожили разом сорок років, а тільки вчора закохалися.
Він говорив про неї спокійно, але в очах стояла така тиха туга, що мені стало важко дихати.
— Знаєш, — сказав він раптом, — люди думають, що після см.рті все закінчується. А я тобі скажу — ні. Любов нікуди не дівається. Вона просто стає невидимою.
Сильвестр ліниво перевернувся на спину, а Дмитро Іванович усміхнувся:
— Ось дивлюся на цього ледаря і думаю… мабуть, Танька там нагорі сміється з мене. Каже: «Ну що, Дмитре, знову розбалував тварину».
Я мимоволі засміялася.
І в ту саму секунду кіт раптом насторожився.
Його вуха сіпнулися, він різко підвівся і втупився кудись за мою спину. Потім… замуркотів.
Голосно-гучно.
І я відчула знайомий запах — теплий пил після літньої спеки. Повернула голову.
На доріжці нікого не було. Лише легка пилова хмарка прокотилася алеєю й на мить склалася у знайомий силует великого собаки.
У мене перехопило подих.
А Дмитро Іванович лише тихо сказав:
— Бачиш… Прийшов перевірити, як ми тут.
Пил розвіявся майже одразу.
Тільки Сильвестр ще довго дивився йому вслід і муркотів так, ніби бачив когось дуже рідного.
