— Мамо, а ти куди? Ми ж хотіли до тата з’їздити, — обурилася Діана, спостерігаючи, як мати за допомогою косметики підправляє свій вигляд.
— У суботу з’їздимо. Мені подзвонили, треба терміново на роботу, — не відриваючи погляду від дзеркала, відповіла мати. — Дідько, стрілка розмазалася.
Закінчивши з косметикою, вона одягнулася, відібрала у доньки бутерброд і вилетіла з дому, наче випускниця політехнічного університету після отримання диплома.
— Ага, я знаю, з якої роботи тобі дзвонили, — пробурмотіла Діана, готуючи собі новий бутерброд.
Сьогодні минув четвертий рік, як батько Діани зробив потрійне сальто через кермо мотоцикла на швидкості сто п’ятдесят кілометрів на годину і відключився від реальності.
«Ми не метеорологічна служба, щоб давати прогнози. Чекайте», — повідомив тоді втомлений лікар, який чотирнадцять годин збирав мотоцикліста.
І вони чекали. Чекали рік, два, три. Діана вже перейшла до старших класів, а мама перейшла з категорії дружин до категорії «вільних стосунків». Термінів же ніхто не називав, а лікар якось неоптимістично натякнув, що вони чекають не на пробудження, а на зовсім інше. Треба було шукати запасні варіанти.
Назло дієті Діана зібрала чотириповерховий бутерброд, кинула в чашку пакетик чаю і тільки-но налила воду в електричний чайник, як раптом кришка приладу сама почала стрибати, а з його нутра пролунав голос:
— Прийом, як чутно, прийом!
Упустивши на підлогу пляшку з водою, Діана відскочила від столу і врізалася в мийку. З відкритих шаф на неї градом посипалися миски та кришки, дивом не розбивши тендітну дівочу голову.
— Обережніше! Шолом одягай, коли на кухню заходиш, а краще взагалі ніколи не знімай, він тобі життя врятує. Повір, я знаю, про що говорю, — пролунало з чайника.
— Що за …?! — закричала Діана, відчуваючи, що даремно додала в бутерброд той старий сир.
— Діана, донечко, ти мене не впізнаєш? — запитав чайник.
— Впізнаю, звичайно, ми завдяки тобі виграли конкурс репостів.
— Прибережи цей жарт для своїх майбутніх дітей, коли вони питатимуть, звідки вони взялися. Зачекай, ти, сподіваюся, ще не ваг.тна? — суворо запитав чайник.
— Начебто ні…
— Що значить — начебто?! — почав кипіти прилад.
— Ні, не ваг.тна! Що це взагалі за питання? Ти як зі мною розмовляєш?! Точніше, яким чином?
— Питання не до адресата. Та це й неважливо. Слухай уважно, Діаночко. Я — твій батько.
— Ха, ніби якийсь Дарт Вейдер-чайник. Дуже смішно! — Діана відійшла від раковини й підійшла до столу.
— Та я серйозно. Це тато. Я застряг у цьому чайнику. Спочатку літав десь у безбарвному просторі, а сьогодні — бац! — і вже електроприлад. Хотів спочатку з’явитися твоїй мамі, але ти сама знаєш, яка вона вразлива.
Пам’ятаєш, як ми з тобою зловили коропа і, перед тим як готувати, запустили його у ванну. Він потім ще місяць з’являвся їй уві сні й питав, чому вона його не врятувала.
— Так це справді ти! — зраділа Діана. — Татусю, я так за тобою скучила! — дівчинка обійняла чайник, і той радісно забулькав. — Але що тепер робити? Як тебе знову засунути в людину?
— Нікуди нічого засовувати не треба, — злякався чайник, — навряд чи це допоможе. Краще скажи, як у вас тут справи? Що нового? Як мама? Часто її так на роботу по вечорах викликають?
— Та як справи, тату… — сумно затягнула Діана, сідаючи за стіл і зовсім забувши про бутерброд. — Ти не проти, якщо я все-таки наллю чаю?
— Не проти, тільки не залишай воду всередині, утворюється осад.
Діана залила чайний пакетик окропом і продовжила:
— Я перейшла в одинадцятий клас, вирішила вступати на «Технологію машинобудування». Минулого року їздила на олімпіаду юних автомеханіків, посіла третє місце, все завдяки тобі та книжкам, які ти мені з дитинства читав, пам’ятаєш ?
— Звичайно, пам’ятаю! Яка ж ти в мене розумниця! — захоплено коментував чайник.
— Мама на роботі дослужилася до помічника директора…
— Ось Оленка молодець! Не розкисла. Взяла себе в руки. Справляється.
— Справляється, так… — сумно підтвердила Діана. — Тільки ось, тату, занадто вже добре справляється.
— Ти про що? — тривожно піднялася кришка чайника.
— Та вона, розумієш… — Діана не знала, як сказати про те, що мама почала ходити на побачення з іншими «чайниками».
— Не муч, донечко, я ж закипаю.
— Коротше, вона почала зустрічатися з цим своїм директором…
— Що?! — у чайника потекло дно. — Оце так. Варто на хвилину стати овочем — і тебе вже списали з рахунків. Донечко, ти, сподіваюся, його татом ще не називаєш?
— Ні звичайно.
— А Оленка… Ну вертихвістка!
— Тату, ну, з іншого боку, її теж можна зрозуміти… — заступилася за маму Діана. — Минуло три роки.
— Зрозуміти можна, пробачити — нізащо. Коротше, донько, треба щось робити. Я це так просто не залишу. Не для того я тут шпалери клеїв, крани міняв і плитку клав.
— Ми ж минулого року зробили новий ремонт. Майстри всі нарікали, казали, що простіше квартиру продати, ніж переробляти. Ой, вибач…
— Інтернат вибачить. Що я взагалі чую? Ти на чиєму боці?
— На твоєму, звичайно! Я хочу, щоб ти повернувся! Може, я подзвоню мамі й розповім новину?! — Діана потягнулася за телефоном.
— Зачекай. Не дзвони. Дай мені випустити пар.
Випустивши пар, електроприлад знову заговорив.
— Слухай, донечко, я не знаю, повернуся я чи ні. Але ти маєш рацію, мама повинна бути щасливою. Чоловік-чайник — це, звичайно, звучить кумедно, але чоловік-електрочайник звучить сумно. Коротше, я хочу почути, що вона мене відпустила і знайшла своє щастя. Допоможеш?
— Тату!
— Допоможеш?!
— Добре…
У передпокої запалилося світло о пів на другу ночі. Олена зайшла на кухню й побачила доньку, яка читала вголос книжку.
— Чому ти не спиш?
— Чекаю на тебе. Чаю вип’єш? — запитала Діана й, не чекаючи відповіді, залила чайну заварку водою.
— Дякую. Вибач, що сьогодні не поїхали до тата. Завтра завітаємо, обіцяю, — втомлено посміхнулася мама і зробила ковток з чашки.
— Мамо, ти кохаєш свого директора?
— Ти впевнена, що хочеш це обговорити?
Діана кивнула.
— Я його не люблю, — абсолютно щиро відповіла Олена, і в цей момент чайник загудів, але відразу ж вимкнувся.
Олена здивовано поглянула на нього, а потім продовжила:
— Але він хороша людина, добра, чуйна, як твій тато. Ти скоро вступиш до інституту, а потім вийдеш заміж. А що робити мені?
Сидіти одній до кінця життя? І… Мені дуже не хочеться це вимовляти вголос, але наш тато… Ти ж розумієш, що він не повернеться…
— Звідки ти знаєш?
— Тому що він у хоспісі, Діано, а не в лікарні. Дякую твоїм бабусі й дідусеві, що вони оплачують його утримання, але це просто підтримка життя. Тато не повернеться.
— А якщо я скажу тобі, що він уже повернувся, га? — з цими словами Діана повернулася до чайника і попросила: — Тату, скажи їй! Ну, тату, чого ти мовчиш?
Діана кілька разів потягнула за кришку, зображуючи голову, що говорить, але чайник лише плескав теплими краплями.
— А якби він повернувся, ти б кинула цього свого директора? — витираючи сльози, запитала Діана.
— Не роздумуючи, — кивнула Олена й обійняла дочку.
***
Вранці Олену розбудив телефонний дзвінок.
— Діано, збирайся, дзвонили з хоспісу, сказали, що татові вчора стало зле і він, здається, готується до відходу, — мама розбудила дочку, яка ледве розплющила очі.
На тумбочці біля ліжка стояв чайник і лежала розгорнута книга з ремонту машин.
Спробувавши приховати сліди сліз на обличчі, Олена кинула цю затію і змила все водою.
У таксі їхали мовчки. Олена навіть не стала питати доньку, навіщо та взяла з собою той горезвісний чайник і що вона там йому постійно шепоче.
Біля ліжка батька вже стояли бабуся і дідусь, а також чоловік у медичному одязі.
— Ходімо, треба поговорити, — попросив чоловік усіх чотирьох пройти за ним до кабінету, але Діана відмовилася і вирішила залишитися з батьком.
— Тату, а чому ти не сказав, що тобі погано? — тихо запитала Діана у чайника, але той не відповідав.
Тоді вона знайшла у стіні вільну розетку і вставила штепсель.
— Де це ми? Ух, хай вам грець! — вилаявся оживший електроприлад, помітивши власне згасаюче тіло.
— Тату, ти вмир..ш? — запитала Діана, витираючи мокрі щоки об власні плечі.
— Ось чому я тільки вчора перетворився на чайник… Мені дали час попрощатися…
— Ні! — заперечила Діана.
— Агностична відповідь. Коротше, донечко, я тобі зараз зачитаю заповіт, а ти запам’ятовуй. Я його не придумав, звичайно. Швидше за все, у моїх словах буде багато води… Хі-хі, — сумно посміхнувся електроприлад.
— Тату, ти ж чув, вона не любить директора.
— Не любить.
— І повернеться до тебе, якщо ти прокинешся.
— Повернеться, — підтвердив чайник.
— Ну так чого ти тут шмарклі розводиш! Давай, оживай вже, і підемо додому! — вимагала Діана.
— Донечко, я не знаю як. Подивися на мене, я ж зовсім поганий. Сатурація падає.
— А що це?
— З легенями щось, не знаю, не чіпляйся до слів. Дай подумати… Так… Душа в чайнику, тіло поруч. Як поєднати?..
— Може, все-таки спробувати засунути? — запропонувала дочка.
— Краще вже відхід… Так, відключай ШВЛ.
— Що?! Тату, не можна!
— Вимикай, кажу тобі, все вимикай і не сперечайся.
Озирнувшись навколо, Діана підійшла до розеток і тремтячою рукою потягнула за дроти. Прилади замовкли. Кімната наповнилася тривожною тишею.
***
— Ви можете почекати тут, або ми вам зателефонуємо, але очевидно, що залишилося буквально кілька годин. Дякуємо, що підписали відмову від реанімації, повірте, так ми лише продовжуємо його страждання… — промовляв завчену промову лікар, коли вони разом із бабусею, дідусем і мамою Діани поверталися до палати.
— Ти що наробила?! — закричала Олена, побачивши доньку, яка скручувала оголені дроти апарату підтримки життєдіяльності з дротом від електричного чайника.
— Дівчинко, ти з глузду з’їхала?! Це дороге обладнання, — кинувся лікар до Діани, а дідусь із бабусею вчинили як завжди: мовчки потягнулися за своїми таблетками.
Діана відсунула стільця в бік лікаря, а сама встромила свою схему в розетку і натиснула на кнопку чайника. За секунду у всьому хоспісі вибило автомати.
— Діана!— закричала щосили мама і висмикнула дроти з розетки.
Потираючи забите коліно, лікар кричав щось там про суди та охорону, яку вже давно пора найняти. І тільки бабуся, помітивши рух пальців на руках сина, набрала в груди повітря і щосили закричала:
— Смикнувся, палець смикнувся! І повіка! Льоша! Льошенька ожив!
Того ж дня тата Діани перевели з хоспісу до лікарні, де почалася інтенсивна терапія та довгий шлях до одужання.
Тепер Діана з мамою та дідусь з бабусею відвідували його щодня. Дружина зізналася чоловікові у коханні та присягнулася у вічній любові, Діана читала татові книжки, дідусь з бабусею дякували Господу, а Льоша мовчки слухав і одужував.
Лише через пів року він зміг вимовити своє перше речення, яке шокувало всіх, крім доньки:
— Не залишайте воду в чайнику, утворюється осад.
