Конверт із запрошенням лежав на столі. Білосніжний, із золотими завитками, він немов насміхався над жінкою, яка боялася його відкрити.
Тамара Іванівна провела пальцем по гладенькій поверхні. Знала — всередині текст, від якого стане боляче. Дочка виходить заміж, а мати дізнається про це останньою.
Телефон задзвонив різко, пронизливо.
— Мамо, ти отримала? — голос Іри звучав напружено, немов натягнута струна.
— Отримала.
— Слухай, там невелика проблема. Я всім сказала, що ти тяжко хвора. Зовсім погано тобі.
Руки затремтіли. Конверт вислизнув, впав на підлогу.
— Чому?
— Ну як чому! — роздратування в голосі стало гострішим. — Андрій працює в серйозній компанії, там будуть впливові люди.
Вони звикли до певного рівня. А ти… ну ти ж розумієш.
Розуміє. Сорок років роботи бухгалтером — це не рівень.
Три зміни поспіль, щоб оплатити репетиторів — не рівень.
Кредити на стажування дочки за кордоном — теж не рівень.
— Значить, я не прийду?
— Звичайно, не прийдеш! Як ти можеш, якщо ти хвора? — посміхнулася Ірина. — Люди ж запитають, чому мати нареченої встала з ліжка. Незручно вийде.
Незручно. Сорок років материнства — зручно, а місце за весільним столом — незручно.
— Іро, люба…
— Все, мамо, вирішено. Розумієш, це важливо для мого майбутнього. Для нашого з Андрієм майбутнього. Не змушуй мене вибирати між тобою і чоловіком.
Гудки. Дочка поклала слухавку.
Тамара Іванівна підняла конверт, нарешті відкрила його.
Гарна листівка, золоті літери:
«Ірина та Андрій запрошують вас розділити радість…» Дата — завтра. Час — сьома вечора. Ресторан «Золота зірка».
Вона підійшла до вікна. У дворі сусідка Валентина Петрівна поралася з квітами. У тієї теж була дочка — дзвонила щодня, приїжджала з онуками, радилася з будь-якого приводу.
Тамара Іванівна відразу засоромилася від заздрості.
Телефон знову задзвонив.
— Тамаро Іванівно? Це Люся з роботи. Як справи? Ірочка сказала, що вам зовсім погано. Може, лікаря викликати?
Серце стиснулося. Дочка вже всім дзвонить, підстраховується. Щоб ніхто випадково не побачив здорову матір нареченої.
— Дякую, Люся. Полежу поки.
— Ну ви тримайтеся. І передайте Ірочці вітання, якщо зможете.
Після розмови вона довго сиділа, розглядаючи стару фотографію.
Іра — студентка, в сукні, яку мати шила ночами.
Тоді дочка обіймала її міцно, шепотіла: «Мамочко, я тебе дуже люблю».
Любила. Поки не стала успішною.
— Мамо, навіщо тобі ці зустрічі та свята? — казала Іра останніми роками. — Тобі буде нудно. Сучасні люди, актуальні теми. Краще відпочинь вдома.
Вдома. Сама. Щоб не ганьбити успішну дочку.
Наступного ранку Тамара Іванівна як слід виспалася, поснідала. Потім посиділа, ще раз все обдумала, встала, підійшла до шафи.
Єдина ошатна сукня висіла на вішалці — темно-синя, строга.
Вона провела рукою по тканині. Чому гірше за інших? Не дешевше одягнена, ніж подруги Ірини, не дурніша за них. Просто — не модна.
Вона уявила сьогоднішній вечір. Ресторан, гості, урочисті промови. Молодята — красиві, щасливі.
І ніхто не запитає, де мати нареченої. Всі ж знають — хвора.
Тамара Іванівна взяла телефон, набрала номер таксі.
— Мені потрібно в центр. У салон «Вероніка».
— Через п’ятнадцять хвилин під’їдемо.
Вона переодяглася, підфарбувалася. У дзеркалі — інша жінка. Не втомлена, не забита. Гідна.
У салоні їй показали кілька суконь. Вибрала смарагдове — колір робив її молодшою, підкреслював очі.
— Прекрасний вибір, — посміхнулася продавчиня. — На урочистість?
— На весілля. Дочки.
— Як чудово! Вона, напевно, дуже хвилюється.
Хвилюється. Як би мати випадково не з’явилася.
Наступна зупинка — перукарня. Майстер виявився балакучим хлопцем, який, працюючи, без угаву розповідав про життя.
— А моя мама — взагалі золото! — говорив він, укладаючи волосся. — Одна мене ростила, на двох роботах працювала. Тепер живе у мене як королева. Квартиру їй окрему купив, щодня дзвоню.
У серпні на море повезу. Не можна ж маму кидати!
Не можна. Але кидають.
— Правильно робите, — тихо сказала Тамара Іванівна.
— А як же! Якщо не ми про наших матерів подбаємо, то хто? Вона ж все життя на мене витратила.
Все життя. Витратила.
Коли зачіска була закінчена, в дзеркалі вона побачила елегантну даму.
Тільки зморшка між бровами видає тривожні думки. Мати, яка має право бути присутньою на весіллі дочки. Або не має?Хто повинен вирішувати? Мати чи дочка?
Ресторан «Золота зірка» зустрів її розкішшю і блиском. Біля входу товпилися ошатні гості. Деяких вона впізнавала — друзі Ірини, колеги.
— Ласкаво просимо! — зустріла її дівчина за стійкою. — Ви до нас?
— На весілля Суркової.
— Вибачте… як ваше прізвище?
— Сурко. Тамара Іванівна. Мати нареченої.
Дівчина розгублено закліпала очима.
— Але нам сказали, що матері нареченої… не… буде через стан здоров’я.
— Буде, — спокійно відповіла Тамара Іванівна.
Вона пройшла в банкетний зал. Весілля було в розпалі — музика, сміх, привітання.
У центрі залу за столом молодих сиділи Іра та Андрій. Красиві, щасливі.
Тільки матері нареченої не вистачало в цій картині.
Тамара Іванівна зупинилася біля входу. Кілька гостей обернулися, з цікавістю розглядаючи незнайомку.
— Вибачте, — підійшов офіціант. — Ви, здається, помилилися залом?
— Я мати нареченої, — голосно сказала вона. — Тамара Іванівна Сурко.
Реакція була миттєвою. Голови повернулися, розмови стихли. Іра побачила матір і зблідла.
— Мамо? — вона встала з-за столу. — Що ти тут робиш?
— Прийшла привітати дочку.
— Але ти ж… ти ж хвора!
Тамара Іванівна зробила крок у центр залу. Музика замовкла, гості завмерли в очікуванні.
— Дорогі гості, — звернулася вона. — Дозвольте представитися. Тамара Іванівна Сурко. Мати нареченої. Та сама, яка, як вам повідомили, тяжко хвора.
Вона говорила спокійно, але кожне слово звучало як вирок.
— Поспішаю вас заспокоїти — я жива і здорова. Сорок років працювала бухгалтером, ростила дочку.
Правда, останні роки трохи втомилася від того, що дочка мене соромиться.
— Мамо, не треба… — прошепотіла Іра.
— Треба. Сьогодні я скажу все. Знаєте, у що мені обійшлася освіта цієї дівчинки? У три роботи одночасно.
У відмову від усього, що робить жінку щасливою. Економила на одязі та взутті, щоб платити репетиторам. Позичала гроші на її стажування. І мріяла про одне — почути «дякую».
Голос тремтів, але вона продовжувала:
— Але замість подяки отримала сором. Заборону з’являтися на святах. Прохання «не ганьбити» перед друзями. І нарешті — виключення зі списку гостей на весіллі власної дочки.
У залі стояла тиша. Деякі жінки плакали. Чоловіки дивилися на Іру з осудом.
— Не хвилюйтеся, — закінчила Тамара Іванівна. — Хвора мати не буде вас турбувати. Вона йде.
Вона розвернулася до виходу. За спиною почулися схвильовані голоси.
— Тамаро Іванівно!
Обернулася. До неї підходив літній чоловік у дорогому костюмі.
— Володимир Петрович Кравець, — представився він. — Можна поговорити?
Вони вийшли в хол.
— Вибачте за втручання, — сказав він. — Але я не міг пройти повз. Моя мати теж одна мене виховувала. Знаю, чого це коштує матері. Дуже добре знаю.
— Навіщо ви це говорите?
— Тому що шукаю заступника головного бухгалтера. Чесну, принципову людину. Таких зараз дуже мало.
Він простягнув візитку:
— Приходьте завтра. У будь-який час. Поговоримо про умови. У мене працюють люди, які знають ціну материнської любові.
Через тиждень Тамара Іванівна сиділа в новому кабінеті. Робота подобалася, зарплата була втричі вища за попередню. Володимир Петрович не обдурив — колектив виявився дружним, розуміючим.
Іра не дзвонила.
Від спільних знайомих вона дізналася — дочка переживає кризу. Андрій через кілька місяців після весілля пішов, сказавши, що не може жити з жінкою, здатною так вчинити з матір’ю.
Друзі відвернулися з тієї ж причини. Навіть на роботі тепер косо дивляться.
«По заслузі», — думала Тамара Іванівна, а потім соромилася цієї думки.
Повертатися до колишнього життя — ролі зручної, мовчазної матері — їй не хотілося. Ця сторінка перегорнута. Вона готова йти далі. Як жінка, а не як мати.
Можливо, це й на краще. І для неї, і для Ірини. Тільки так дочка навчиться цінувати те, що має. І, можливо, зрозуміє, що таке материнська праця і материнська любов. Зрозуміє, скільки коштувало все те, чого вона соромилася.
Але це потім, а поки Тамара Іванівна просто жила. Своїм життям. Нарешті.Спеціально для сайту Stories
