У дитинстві ми з сестрою часто сварилися. Вона молодша за мене на чотири роки, тож майже завжди батьки були на її боці. Особливо мама. У школі стало трохи простіше: адже там не було батьків, а інші діти розуміли мене і завжди засуджували сестру за її чванство і зарозумілість.
Не було жодного дня, коли б вона не знущалася з моєї зовнішності або не корчила б із себе незрозуміло що. Річ у тім, що в мене велика вроджена пляма на обличчі. Батько завжди говорив, що вона мені навіть пасує і що я, насправді, дуже гарна, а от мама з сестрою тільки хихикали за спиною.
Тож, коли батька не стало, самі можете уявити, яке ставлення до мене склалося. Потім, коли сестра підросла, у неї дуже швидко з’явилося ціле полчище залицяльників. Ми жили в селі, в якому не було ніякої інфраструктури, і навіть люди поводилися так, як належало сільським.
Тож сестра вийшла заміж у 18 років і швидко втекла в чужий дім до іншої сім’ї. Я була цьому тільки рада. До мене, ясна річ, ніхто клинів не підбивав. Я вже тоді встигла прийняти свою зовнішність і не особливо засмучувалася через відсутність кавалерів.
У мене була мрія поїхати з дому і спробувати щастя десь в іншому місці. Може, в іншому місті, а якщо пощастить, то й в іншій країні. Але цим мріям не судилося збутися. Мама, яка все моє дитинство була на боці молодшої сестри, раптом почала себе дуже кепсько почувати.
Вона заявила, що я зобов’язана в цей непростий час бути поруч із нею. Адже, так чи інакше, я її дочка, а вона, зі свого боку, зобов’язується залишити будинок і господарство тільки на мене. Адже в сестри вдалий шлюб, заможний чоловік, і їй цей будинок не потрібен.
Інших варіантів не було, тож мені довелося погодитися. Я влаштувалася на роботу неподалік, вечорами просто готувала для нас двох і вислуховувала мамині скарги на життя і здоров’я. Думала, через рік-другий у будь-якому разі я поїду куди-небудь, а поки подивлюся, які є варіанти.
Але життя тільки посміялося над моїми планами. Я не поїхала нікуди ні через 5, ні через 10 років. Залишилася з матір’ю, якій ставало то краще, то гірше нікуди. Держава платила їй якусь пенсію, а я була ніби на побігеньках. Особисте життя влаштувати теж не вийшло.
Поки моя сестра все вагітніла і вагітніла, я міняла один короткостроковий роман, який ні до чого не зобов’язував, на інший. Племінники вже практично відкрито величали мене не інакше як “стара діва” і “тітка пляма”. Тепер, коли мені 53 роки і я повністю оплатила поминки матері, сестра дала про себе знати.
Її старша донька виходить заміж у 18 років, але молодій родині ніде жити. Дивно, адже її чоловік завжди був таким багатим. Хай там як, вона збирається поселити їх у мене, адже я тепер теж живу в місті, та ще й у відносно хорошому приватному будинку.
У маминому заповіті не виявилося жодних прямих вказівок про те, що її будинок повністю дістається мені. Тож у сестри є всі права на те, щоб претендувати на свою половину будинку і землі, а я, виходить, витратила своє життя даремно. Я нещодавно теж познайомилася з чоловіком, вдівцем.
Він пропонував мені вийти за нього заміж, і я сама була б не проти. Але жити в нього я б не змогла: він сам проживає з батьком, який тяжко хворіє, а бути доглядальницею вдруге я не хочу. З іншого боку, можна було б оселитися в мене, удвох. Якби не молодша сестра та її вічні підлості.
Я розповіла коханому про наші з нею стосунки, і він сказав, що спробує допомогти мені залагодити проблему. У нього є знайомий юрист, який зможе оскаржити рішення суду щодо спадщини нашої матері. Можливо, якщо все вийде, я нарешті зможу почати жити тим життям, яким завжди хотіла.
У мене немає шкідливих звичок, і фізично я почуваюся дуже добре, вже точно не на свій вік. Хто знає, може, і я встигну відчути щастя материнства? Але своїх дітей я точно буду любити однаково і не буду ставитися до них, як до безкоштовних робітників.
