Аліна їхала додому трохи втомлена, але цілком задоволена робочим днем, результатами.
Знала, на неї чекає гаряча вечеря, якщо Вадим уже вдома, якщо ні, вони обов’язково виберуться кудись, так навіть краще.
Вона розслаблено відкинулася на спинку сидіння, на червоному, на світлофорі, стомлено прикрила очі, згадала улюблений будинок, усе в ньому дивовижно, гармонійно, від ручки на воротах до комори з пральнею.
Вона обожнювала дім, чоловіка, собаку. Усе, чого вони хотіли удвох, про що мріяли – вони зробили! Створили. Побудували. Втілили. Отримали.
Збіг: чоловік телефонує й одразу зелений загорівся на перехресті. Таке часто траплялося, вони ніби відчували одне одного на відстані. Подумаєш про нього – він подзвонить чи напише.
Вадим замислить щось: поїздку, будівництво, переїзд, Аліна, немов читаючи його думки, пропонувала, цікавилася тим самим. І так майже десять років.
– Аль, я ще в мами тільки збираюся виїжджати, може, заїдеш, купиш що-небудь до вечері?
– Давай зустрінемося в нашому кафе, я теж у дорозі, не хочу блукати магазином одна.
– Не хочеться сьогодні… по кафе.
– А мені не хочеться чекати на тебе одній вдома.
– Ну добре. Мені як завжди, тільки без салату.
– Домовилися. Їду.
Вадим відключився, знову заграла улюблена мелодія Аліни. Вона різко розвернулася на найближчому перехресті й поїхала в інший бік у їхнє улюблене з чоловіком кафе. Так вийшло, воно розташоване недалеко від будинку його мами.
У цьому кафе вони і познайомилися з Вадимом, він був на ювілеї мами, Аліна відпочивала з друзями, ну і закрутилося.
Обидва були ще студентами, він майбутній інженер, вона економіст. Одразу пристрасть, кохання, непереборне бажання. Обидва думали це ненадовго – так горіти нестерпно.
Але минув рік, у них виявилося багато спільного: про майбутнє вони думали приблизно однаково, в обох нічого свого, крім переконань, захоплень, молодості та краси. На другому році він познайомив Алю з мамою, через півроку вони одружилися.
Обидва не хотіли дітей. Можливо, потім, коли-небудь… але не зараз.
Обидва серйозно поставилися до навчання, кар’єри, довелося у свекрухи пожити перші три роки, впоралися і з цим. Його мама відразу наполягала на онуках, а вони не хотіли.
Далі робота, іпотека. Виплатили. Потім продали квартиру, побудували будинок там де хотіли завжди, і як по накатаній пішло: у Вадима кар’єра в гору, Аліна не відставала.
Хобі, друзі, подорожі, рідні поруч, радість і задоволення від сімейного життя. В інтимному плані теж усе чудово, вони не переситилися, не набридли одне одному. Аліна припустити не могла, що, домігшись удвох так багато, щось зміниться в їхньому житті.
***
– Привіт, – поцілував її Вадим, приїхавши в кафе.
Аля чекала його півтори години, замовлення його принесли – охололо, попросила прибрати. З боку виглядало ніяково: накрито на двох, а вона одна.
Пара чоловіків, які шукали пригод на ніч, спробували познайомитися з Аліною, але отримали жорстку відмову. Вона писала Вадиму, набирала, а він усе їду і їду.
– Ти що так довго? Адже тут недалеко, – дружина трохи злилася на нього, піднявши руку, попросила офіціанта підійти.
– Допомогти треба було, ти ж знаєш маму, – усміхнувся він, присівши навпроти. Вадим трохи збуджений, навіть схвильований.
– Знаю, – зітхнула Аля. Проти свекрухи вона нічого не мала, у них нормальні сучасні стосунки: мама не лізе до них, Аліна завжди посміхається і відгукується на її прохання. У будь-яку хвилину приїде, допоможе, відвезе – привезе, доставить, путівку купить, загалом, усе аби мама не нудьгувала і не лізла до них.
– Я так рідко в неї буваю, ти й то частіше.
Принесли його вечерю. Він недбало, без апетиту почав їсти.
– Ти їв у мами?
– Так, трохи перекусив, поговорили за чаєм.
– Міг би попередити, я б не замовляла.
– Та перестань ти, випив чай із пирогом і все. Ти повечеряла?
– Так. Про що говорили? – Аля зацікавлено дивилася на чоловіка, приклавши руку до свого гостренького підборіддя. Вона гарна жінка, з тонкими, навіть вишуканими рисами обличчя і розумним поглядом.
– Так… – трохи закашлявся Вадим, – усе про те саме.
– Зрозуміло, – видихнула Аля і меланхолійно подивилася у вікно, міські вогні висвітлювали місто, штучні дерева світилися біля входу в кафе. Починалося інше міське життя – вечірнє, нічне.
– Її зрозуміти можна, – почав виправдовуватися Вадим.
– Я розумію. Вона на пенсію вийшла, їй самотньо. Завжди на людях, на посаді, а тут… одна у великому будинку, нехай собаку заведе.
– Вона завжди хотіла онуків, ще коли працювала, з першого дня наших стосунків, ти їй завжди подобалася.
– Але ми ж не хочемо? – упевнено запитала Аля і примружившись подивилася на чоловіка.
– Я хочу! – відкинув він із дзвоном виделку на середину столу. Пальці його гарячково смикало дрібним тремтінням.
– З яких пір? – трохи підвищила тон Аліна, – ми це обговорювали з першого дня, з весілля, після медового місяця, завжди. Ми не хотіли!
– Ти не хотіла. Тобто… так! Спочатку ми обидва не хотіли, але потім… я не проти, дуже хочу.
– Зачекай! Ти зараз про що? – Аля налякано дивилася на нього, – це твоя мама… Чорт забирай! – притримуючи свою симпатичну голівку пальчиком біля скроні, Аліна прикрила очі.
– Вона дізналася? Я так і думала! З її зв’язками, у нашому клятому містечку їй нескладно. Як же я не здогадалася відразу…
– Що? – Вадим втрачав рівновагу, які таємниці у дружини від нього?
– Нічого!
– Ні, тепер договорюй.
– Мама не сказала? Вона про це тільки й говорить, мені, наприклад, постійно, коли б я не приїхала чи не подзвонила.
– Вона хоче онуків! Це нормальне бажання. Я єдина дитина в сім’ї, вона мріє… і я хочу спадкоємця, сина, та хоч дочку! Начхати! Хочу розмовляти з ним, міняти підгузки, допомагати, вчити уроки, радіти, любити, – він нахилився трохи через стіл, щоб Аліна почула кожне слово і зрозуміла його.
Вона тільки піднімала руку і відверталася вбік, на кожному його слові.
– Мені потрібен спадкоємець.
– Нісенітниця! – Аліну стало нестерпно нудити, вона піднялася і побігла до вбиральні.
Вадим здогадався, про що вона говорила раніше. Весь у напрузі він чекав дружину, відбиваючи барабанний дріб на столі. Він розбурханий від радості, але за реакцією дружини, розумів: рано!
Дитину вона не хоче. До того ж він міг помилятися, вона завжди приймала пігулки, всі ці роки, не пропускаючи. Відвідує лікаря регулярно. Тож це не надто правдоподібно.
Аля повернулася бліда, у жахливому настрої, її все ще нудило.
– Ти при надії? – одразу запитав Вадим. Аля вже забирала свій піджак, щоб піти з кафе. – Аля, я запитав! – схопив він її за руку.
– Так! – вирвавши руку, відповіла вона.
На них уже озиралися інші відвідувачі, шепотілися, їхня розмова більше схожа на з’ясування стосунків. Аліна пішла. Вадим теж піднявся і вийшов за дружиною на парковку.
– Аліно, зачекай! Зупинися, – наздоганяв він її, – як так вийшло? Ти ж пила таблетки? Та зачекай ти!
Він наздогнав її біля її машини, просто притиснув двері рукою, щоб вона не змогла відкрити.
– Таблетки не дають 100% гарантії, а шкода! Ти замучив мене останнім часом цими дітьми. Спадкоємцем! І мама твоя теж. Я не хочу дітей. Ми не хотіли, хіба не так?
– Так, але минуло десять років. Мама каже, потім буде складніше, вона ж багато років працювала лікарем…
– Я не інкубатор. Дитини не буде.
– Такі рішення ти не можеш приймати одна.
– Пусти, – смикала вона ручку.
– Якщо ти зробиш це… – пригрозив він, очі його сповнені рішучості, – я…
– Рік капаєш і капаєш мені на мозок: давай зробимо дитину, хочу дітей, мені потрібен спадкоємець, – кривлялася Аліна, намагаючись показати, який безглуздий вигляд має чоловік у такі моменти.
– А я не хочу! У мене стільки планів, я світ хочу подивитися, ми жити з тобою тільки почали, – благально дивилася на Вадима дружина, – хіба ні? – в очах блиснули сльози.
– І ось тепер! Коли немає іпотеки, коли на роботі все добре і в тебе, і в мене, коли ми можемо собі дозволити те, що не сміли раніше… Тепер треба дитину? – вона опустила голову, схлипнула, – я не готова, я не хочу.
– Я хочу пожити для тебе, для себе, для нас…- Але він уже є… – трепетно взяв її за плечі Вадим і обійняв.
– Не роби цього, – він поцілував її в маківку. Як же він любить свою Алю!
– Ми все подолаємо, ми зможемо, ми ж завжди разом. Синичка моя, – умовляв її Вадим, погладжуючи по довгому волоссю.
Вона здригалася в його міцних рідних обіймах, одразу стала беззахисною, маленькою. Так вирішували вони завжди всі свої проблеми – удвох.
Але зараз між ними вклинювалася свекруха, і ще дитина! А де ж їм місце? Де їхній світ? Їхній цікавий у своїй різноманітності світ. Вони ж захоплювалися одним і тим самим, каталися на сноуборді взимку, читали різні книжки, а потім переказували один одному, сперечалися про роботу, лаяли начальників. Будували будинок разом!
І вона будувала, по-справжньому: мозолі на руках, зіпсований манікюр, ломота в м’язах і невдоволення Вадима – Аліна більше заважала, а коли йшла, її не вистачало.
– Ні, – відскочила вона від нього, витерла сльози і категорично подивилася на чоловіка. Простягнула руку до дверей, щоб відчинити.
Вадим мовчки відступив. Він знав цей погляд, його не перемогти. Вона поїхала додому, він поїхав до мами, уперше за все їхнє спільне життя він не ночував удома.
Аліна ревіла, бісилася, біль переповнював її, вона не хотіла втрачати чоловіка, але дитину вона не хотіла ще більше. Подзвонила мамі.
– Він поїхав, – не приховуючи сліз, сказала Аля.
– Вадим? – м’який оксамитовий голос мами, зігрівав і втішав.
– Так. Поїхав до своєї матусі! Сидять, мабуть, кістки мені перемивають.
– Навіщо ж до “матусі”? Ви ніколи не сварилися зі свекрухою, вона багато в чому вас підтримувала, вона прекрасна людина. Не треба так, навіть у гарячці.
– Але вона нацьковує його! Налаштовує. Дістали вони мене з цією дитиною! Ніби хтось підслухав. А може… – раптом осінило Аліну, – це вона намудрила з таблетками?
Зателефонувала моєму лікарю, попросила, я ж багато років ходжу тільки до однієї, вона мені її й порадила. Мамо? Вона ж 30 років пропрацювала в лікарні, їй нічого не варто змовитися з гінекологом на ділянці.
– У тебе психоз! Жодні препарати не можуть вберегти на 100%, всяке буває.
– Але я не хочу цієї дитини, – як малюк, який не хоче йти до дитячого садка, щиро, нещасно-голосно, плакала Аліна.
Мама зітхнула. Ну, хоч вона не вмовляє доньку, а то всі як один: інстинкт з’явиться; це ж кровиночка; діти – це щастя; квіти життя; жінка неповноцінна без дітей тощо. Але Аліна не бажала всією душею і тілом цієї дитини.
– Що ти мовчиш? – трохи заспокоїлася вона.
– Не знаю, що порадити. Ти доросла людина, знаєш про наслідки і про вік більше за мене. Не розповідатиму про здоров’я, шкоду, гріх тощо. Ти розсудлива людина.
Про горезвісний материнський інстинкт промовчу. Не у всіх прокидається, і не всім діти в радість, з різних причин дітей на світ приводять, з великої любові далеко не всі жінки. А потім купа зламаних дитячих доль, нещасних, недолюблених дитячих очей і понівечене життя.
Вадима я розумію. Він відбувся практично в усьому, тепер хоче стати батьком. І не треба говорити зараз про його маму погано, – перебила вона доньку.
– Всі ці роки він її не слухав, а тут прямо маминим синочком став? Час прийшов, ось і, все.
– Ну і що нам робити?
– Поговорити насамперед, поки час є. Подумати удвох, разом же приймати рішення.
– Але це моє тіло!
– Це і його дитина, – тихо сказала мама і більше нічого.
Спитала скільки тижнів? Як дізналася? Чи була в лікаря?
Аліна все розповіла, про те, що вже домовилася про переривання, але тепер боїться, як би свекруха нічого не зробила їй. Думає, у приватну клініку поїхати в інше місто.
– Дурниці не вигадуй! – зупинила Аліну мама, – вона доросла, розумна жінка, воно їй треба? Такий гріх брати на душу.
Вадим приїхав наступного дня. Не розмовляли обидва, будинком тинялися як сторонні. Вона не знала, як повідомити про своє рішення – день призначений. Він добирав слова, колупаючись у гаражі, хотів умовити.
– Ще не з’явився, а в сім’ї вже розбрат, – думала Аля. І тепер точно знала – вона правильно робить.
Вони поговорили, і знову Вадим залишився в меншості, дружина стояла на своєму – дитини не буде.
Він зібрав валізу і поїхав.
Щоб обійшлося без наслідків, Аліна поїхала в інше місто на процедуру. Їхала і переживала: як там Вадим? Чи довго він буде ображатися? Вона зателефонує йому, коли все закінчиться, і все буде добре, як раніше.
Дивно, але свекруха не дзвонила жодного разу. Напевно вже сватає синові “нормальну жінку”, яка подарує йому купу спадкоємців, – думала Аля.
Не ворухнулося в неї нічого, сидячи перед кабінетом лікаря, хоча подруги на роботі пророкували, переконували, одна взагалі запропонувала привести на світ дитину, вручити чоловікові та свекрусі, і жити, як раніше… для себе.
Аліна не жила для себе. У них сім’я, вона кохає Вадима. Як же важко це зрозуміти – це кохання таке.
Але про всяк випадок вона подумки готувала себе і до розставання: поплачу, все мине! – думала Аля. Час мине і Вадим повернеться.
Вона зробила задумане. Нічого так і не відчувши. Повернулася наступного дня додому. Вадим не повернувся, але й не ображався – розмовляв нормально. В них неодмінно буде дитина, потім… коли-небудь, коли й Аліна захоче, буде готова.
Вадим повернувся, здається, хотів зібрати решту своїх речей і піти назовсім, але не зміг. Не зміг перекреслити десять років спільного життя одним махом. Залишився. Усе, як і передбачала Аля. І байдужість між ними з часом минеться, а поки що цей тьмяний, пісний погляд, опущені плечі, ледве згорблена постать, ніби придавлена. Відійде. Усе буде як раніше.
Усе налагодилося. Але ось того вогню в очах Вадима більше не було, ніколи. Ревнощі ці ідіотські з’явилися в дружини, з чого б?
Він ніби з нею, але як чужий. Теми дітей не порушує, навіть говорити про це не хоче. Нічого не хоче. Про відпустку попередив – цього року не збігається з нею. На наступний рік випало відрядження. До дошки для сноуборду в ці дві зими не доторкався, весь час на роботі або в мами.
Їхній світ переломився, як печиво в долоньці – навпіл, на “до” і зараз.
– Вадиме, давай поговоримо, – благала його Аліна.
– Про що?
– Скільки буде так тривати? Чого ти хочеш, про що думаєш?
– А? Ти про це, – байдуже відповідав він, – хочу квартиру в Києві купити, можливо, в майбутньому, переїхати. Беруся за найскладніші проекти, грошей треба більше. І це цікаво.
– Але ми цього не обговорювали! Навіщо? З чого ти вирішив?
– “Ми”? – збентежено подивився на Алю чоловік.
– Так. Ми не планували, ніколи не говорили про це.
– Я прийняв рішення! У мене є можливість, є потенціал, чому б не рухатися далі? Що мене тримає?
– Як же я? Ми? Це помста?
– Аліно, то ти мою маму не зрозуміло в чому підозрювала, тепер я в тебе не такий. Не треба, – брови його трохи зсунулися, на лобі з’явилася зморшка, – це абсурдно.
– Вадиме, а давай зробимо дитину. Три роки вже минуло, можливо, зараз саме час.
Він із усмішкою подивився на неї, розуміючи, утримати хоче, прив’язати.
– Я не проти, – байдуже відповів він і поїхав.
Рік вони намагалися, Аліна всією душею хотіла дитину, хотіла знову бачити сяючі, закохані очі чоловіка. Хотіла, щоб додому поспішав, а не з дому, щоб каталися знову на дошках, а потім і цього… “спадкоємця” навчили, чому ні.
Але не виходило. І звинувачувати Аліні було нікого. Тепер навіть зв’язки свекрухи не допомагали – пустоцвіт. Зів’ялий пустоцвіт. Здавалося, так про неї думає свекруха, так вважають подруги на роботі, про що думає чоловік вона вже не знала – не ділився більше.
Вадим наполегливо йшов до своєї мети, метушня дружини з лікарями і ліками його не цікавила, як і її колись його думка.
Він домігся чого хотів, поїхав першим, влаштувався на хорошу роботу. Через півроку, коли Аліна до нього приїхала, він був іншим – зовсім чужим, можливо, не один. Не ревнувати ж тепер, сцени тут ні до чого.
Час ще є. Змогла ж вона з пігулками того разу, і без них обов’язково вийде, треба тільки дуже, дуже сильно цього хотіти і не впадати у відчай.Спеціально для сайту Stories
