Рідні та друзі засуджували Ліду за розлучення з Петром. Ну що ж, чоловік зрадив — заможний, привабливий чоловік завжди є ласою здобиччю для молодих, довгоногих хижачок.
Хто встоїть перед звабливим поглядом чарівної, усміхненої феї, коли вдома чекає огрядна дружина з вічно втомленим поглядом? Ось Петро й не встояв.
Подруга Олександра злилася на себе за те, що одного разу розповіла Ліді про те, що бачила її чоловіка з шикарною красунею в ресторані. Погляди, жести красномовно свідчили про те, що стосунки у пари найромантичніші.
А вже коли Петро з дівчиною виходили із закладу, обійнявшись, у Саші не залишилося жодних сумнівів.
Олександра хотіла розбудити подругу, змусити її вийти зі «сплячки». Ну як можна було бути такою сліпою! Коли Петро почав зустрічатися з Лідою, у нього не було взагалі нічого, навіть власного житла.
Довгий час молодята жили в однокімнатній квартирі дружини, тут же народилася маленька Аня.
Ліда працювала, навіть перебуваючи у декреті, адже бізнес у Петра ніяк не йшов вгору. Дружина терпіла, у всьому підтримувала чоловіка і вірила в нього. А коли справи пішли добре, сім’я переїхала в просторішу квартиру в хорошому районі.
Саша злилася, бачачи, як Петро, «оперившись», раптом відчув себе господарем світу. А найприкріше, що Ліда дозволяла йому це. Вона не бачила нічого жахливого в тому, що чоловік їздив у відпустку сам або з друзями. Дружині при цьому належало «відпочивати» вдома, займаючись господарством, або у матері в селі.
Він жив яскраво і на повну. Ліда ж беззастережно вірила чоловікові, вважаючи, що вечірні відлучки та поїздки за місто потрібні йому по роботі.
– Петро розкидається грошима і радіє життю! – обурювалася тоді Олександра. – Ти ж п’ятий рік ходиш до одного й того ж майстра, який робить тобі стрижку за триста гривень. А коли ти востаннє оновлювала гардероб?
– Я не бачу причин міняти майстра тільки через те, що у сім’ї зросли доходи, – заперечила Ліда, – справи у Петра пішли вгору, але економити все ж таки треба. У Анни секції, гуртки, логопед – все це теж вимагає грошей. Навіщо мені витрачати величезні суми на брендові ганчірки?
– Та тому що твій чоловік не відмовляє собі ні в чому! – вигукнула Саша. – Скоро і на тебе, домашню кішечку, матусю-квочку він дивитися перестане!
Тоді Ліда була абсолютно впевнена у своєму чоловікові. Вона, звичайно, бачила, що перші хороші гроші закрутили йому голову, але ставилася до цього з розумінням. Та й її Петро не кривдив – давав достатньо грошей на утримання доньки та ведення господарства.
Якби дружина захотіла будь-яку найшикарнішу річ, безсумнівно, вона б її отримала.
Найголовнішим для Ліди залишалася вірність. Вона не сумнівалася, що чоловік кохає лише її і навіть не думає про зраду. Ох, як хотілося Саші зруйнувати сліпоту подруги, ось і сказала вона про те, що Петро не відмовляє собі у спілкуванні з гарними дівчатами.
Ніколи раніше Ліда не дивилася в телефон чоловіка, але після слів Саші чомусь заглянула в листування.
До останнього моменту жінка була впевнена в тому, що не побачить там нічого жахливого. Але, на жаль, вона помилилася.
Листування було досить красномовним. Дівчина на ім’я Марія писала, що хотіла б провести з Петром такий самий солодкий тиждень, «як тоді, у травні». Петро ж відповідав, що тиждень поки що не обіцяє, а от пару вихідних днів із задоволенням проведе зі своїм «малятком».
Ліда «притиснула до стіни» чоловіка і зажадала пояснень. Петро спробував виправдатися, але майже відразу зрозумів, що це марно. Він зізнався, що втратив голову, заплутався, але готовий припинити свій роман у цю ж хвилину. А ще багато-багато разів просив вибачення.
Ліда не пробачила. Вона була готова терпіти безгрошів’я та вічну зайнятість чоловіка. Жінка з розумінням ставилася до того, що Петро мало приділяв часу дитині. А ось зраду пробачити не могла.
Коли Олександра зрозуміла, що Ліда твердо налаштована на розлучення, вона пошкодувала про те, що відкрила подрузі очі на невірність Петра. Ну не могла вона подумати, що ця дурепа з мізерною зарплатою ось так піде з шикарної трикімнатної квартири у свою дошлюбну однокімнатну, кинувши перспективного, заробляючого чоловіка.
— Як ви вирішили поділити майно? — поцікавилася Олександра.
— Я сказала Петру, що мені нічого не потрібно, — знизала плечима Ліда, — але він віддав мені частину вартості квартири. Я куплю на ці гроші машину, здам на права і зроблю ремонт.
– А машина Петра? Вона ж коштує не один мільйон! – обурилася Саша. – Від неї тобі хоч щось дістанеться?
– Мені більше нічого не потрібно, – глухо відповіла Ліда, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Навіть після розлучення з дружиною Петро кілька разів робив спроби налагодити стосунки. Батько став приділяти дочці набагато більше уваги, ніж під час шлюбу. Він часто забирав її, щоб прогулятися, гарно провести час, купити щось у дитячому магазині. Щоразу він давав зрозуміти, що був би щасливий від возз’єднання з родиною, пропонував спільні подорожі, малював їхні блискучі перспективи.
— Ти дурна, Лідка! — лаяла подругу Олександра. — Чоловік старається, для дочки нічого не шкодує, хоче тебе повернути. Невже тобі подобається жити в однокімнатці в цьому занедбаному, убогому районі? Петро готовий заради тебе на все!
Однак Ліда лише хитала головою. Зрада — це зрада. Вона не заперечувала проти спілкування батька з дочкою, у неї не було матеріальних претензій, але прощати зрадника жінка не збиралася.
Близькі засуджували її, але незабаром їм набридло пліткувати про нерозумну Ліду. Петро ще деякий час намагався повернути дружину, але незабаром відмовився від цієї ідеї. У нього почався новий палкий роман, бізнес розширювався, а на спілкування з донькою залишалося все менше часу.
Аліменти відраховувалися автоматично у фіксованій грошовій сумі, тій самій, що була встановлена на дату розлучення. Ця сума була невеликою, якщо враховувати нові доходи Петра, але все ж Ліда могла спокійно виховувати Аню.
Мати з дочкою не розкошували, але й не бідували. І все ж жінці доводилося працювати на двох роботах, щоб у дівчинки було все, як у людей – хороший комп’ютер, гарний одяг, репетитори.
Швидко пролетіли роки. Петро давно одружився вдруге, у нього з’явилися діти. Ні Ліда, ні Аня не прагнули зустрічатися з ним, а чоловікові й поготів не було до них діла.
Нова сім’я, бізнес повністю поглинули його.
Одного разу Ліда все ж спробувала зв’язатися з колишнім чоловіком. Вона попросила продовжити виплату аліментів на період навчання Ані у ВНЗ або хоча б оплатити навчання.
Розмова вийшла сухою, Петро не сказав ні так, ні ні. Можливо, якби Ліда була наполегливішою, батько все-таки виділив би не таку вже й велику для нього суму. Але жінка не стала звертатися з проханням повторно, вважаючи, що сказала достатньо.
– Якби він захотів матеріально допомогти дочці, він би це зробив, – сказала Ліда подрузі, коли та радила проявити наполегливість.
– Слухай, Петро ніколи не був скупим, просто у нього голова закрутилася, — вигукнула Олександра, — нова сім’я, бізнес, усі справи. Подзвони й нагадай про доньку! Присором його!
– Ні, я не буду принижуватися, — похитала головою Ліда, — сама виховаю доньку.
Так, у маленькій родині настали нелегкі часи, але все ж жінка зуміла виховати дочку. Вдруге заміж вона так і не вийшла — не той характер, та й не хотіла вона, щоб у дочки з’явився вітчим. Зате у Ліди з’явилася віддушина — дача неподалік від міста.
Господарі терміново виїжджали і продавали будиночок з ділянкою, можна сказати, за копійки.
Стосунки між матір’ю та донькою були добрими, хоча інколи Анна проявляла характер. Коли дівчина закінчила інститут, вона пішла працювати, але у початківця зарплата була зовсім невисокою.
Іноді у Ліди з Анею траплялися конфлікти – у однокімнатній квартирі двом дорослим жінкам було не дуже комфортно. Однак Ліда часто виїжджала на дачу, особливо влітку.
Після двох-трьох днів, проведених окремо, стосунки з дочкою нібито налагоджувалися.
Ліда думала про те, що, вийшовши на пенсію, могла б взагалі жити на дачі. Правда, в цьому випадку будинок слід було підготувати до цілорічного проживання, а це вимагало грошей.
Аня часто говорила про те, що хоче взяти іпотеку, однак її дохід був занадто малий, а Ліда не могла їй допомогти у виплаті банківського кредиту.
Втім, далі життя склалося зовсім несподівано – Аня закохалася і вийшла заміж. Ось тільки у Андрія не було ні власного житла, ні грошей – лише амбіції та непогані перспективи на роботі.
— Анно, ти збираєшся привести свого чоловіка до нас? — здивувалася Ліда, почувши, як дочка планує переїзд.
— Звичайно, — відповіла дочка, — а де ж нам іще жити? Ти ж не хочеш нас вигнати на вулицю? Винаймати квартиру – це дуже дорого.
Ліда похитала головою. Звичайно ж, вона не збиралася залишати дочку на вулиці. Ось тільки тепер з нею був ще й чоловік! Жінка ледве уявляла собі, що в їхній маленькій квартирі оселиться чужий їй чоловік.
Втім, влітку у Ліди була відпустка, а до відпустки вона могла б їздити на роботу з дачі. З травня вже можна було починати жити в дачному будиночку.
«Поживу на дачі, — думала жінка, — залишу молодих самих, а за кілька місяців, може, вони щось придумають».
Життя в теплу пору року на дачі дуже подобалося Ліді. Вона ніколи не залучала до допомоги дочку – знала, що у молодих свої турботи. Втім, іноді вона кликала Аню з зятем на вечерю, особливо коли з’явилося багато зелені, і почалися ягоди.
Молоді із задоволенням приїжджали, але допомоги не пропонували, завжди поспішали додому.
Про повернення до міської квартири Ліда попередила дочку на початку вересня. Вона відкладала переїзд з дачі, розуміючи, що жити втрьох в однокімнатній квартирі – задоволення сумнівне. Аня зазвичай уникала цих розмов, переводила бесіду на інші теми.
З двома сумками Ліда піднялася на поверх своєї квартири, решта речей залишилася в машині. Дивно, чомусь двері не відчинялися.
— Та тут же новий замок! — вигукнула жінка вголос, страшенно здивувавшись. Вона набрала номер дочки, але Аня чомусь не брала трубку.
На дзвінки не відповідали ні Анна, ні зять. До вечора Ліда просиділа в машині біля будинку. І лише о сьомій вечора вона побачила, як до під’їзду наближається дочка.
– Анно! – вигукнула мати, виходячи з машини. – Я ж попереджала, що повернуся сьогодні! І не раз, між іншим, говорила про це.
– Мамо, ну я взагалі-то працюю, – обурилася Аня, – Андрій сьогодні теж допізна в офісі, ми не можемо сидіти й чекати, коли ти повернешся.
– Мене не потрібно чекати, – спокійно відповіла Ліда, намагаючись стримати неприємне відчуття, – але якщо ви поміняли замки, то ключ слід дати мені.
– Навіщо? – почервонівши, запитала Аня. – Ти ж на дачі живеш.
Ліді здалося, що її намагаються заплутати словами. Аня говорила якісь дивні речі.
– Донечко, дай мені ключ, — з металом у голосі промовила Ліда, — чому ми взагалі досі стоїмо на вулиці? Ти допоможеш мені занести речі в квартиру чи будемо чекати на Андрія?
Аня не зрушила з місця. Вираз її обличчя був дивним. У ньому було і збентеження, але відчувався й якийсь виклик. Дівчина ніби набиралася сміливості, щоб заявити про щось.
– Мамо, а ти не можеш і далі жити на дачі? – запитала Аня.
– Ти в своєму розумі? – обурилася Ліда. – Я працюю в місті, у мене тут квартира, з якого дива я повинна далі жити на дачі?
— Мамо, ну нам же тісно, ти ж сама бачиш, — ніби звертаючись до материнської совісті, промовила Аня.
— Трохи тісно, — погодилася Ліда, — але про це слід було думати Андрію, коли він одружився з тобою.
У цей момент Аня блиснула очима і випалила те, що, мабуть, хотіла сказати давно. Ліда просто оніміла на хвилину, вислуховуючи гнівну промову дочки.
— Це тобі слід було краще подумати, коли ти пішла від мого батька! — вигукнула Аня. — Ти сама вивезла нас із шикарної квартири в цю прокляту однокімнатну! І ми жили мало не в злиднях через тебе.
— Що ти таке говориш, — прошепотіла Ліда, чомусь почервонівши, — ми ніколи не жили в злиднях. У тебе було все необхідне.
– Все необхідне є у нових дітей мого батька! – закричала дівчина, не соромлячись кричати на вулиці. – У моїх зведених молодших сестер є власне житло, тато їм купив! Вони змалку їздять за кордон! А що бачила я?
– Ти звинувачуєш мене в тому, що у тебе немає того, що є в інших дітей твого батька? – здивувалася Ліда. Емоції в ній просто вирували після слів дочки, але все ж вона зберігала зовнішній спокій.
– А кого ще мені в цьому звинувачувати? –
вигукнула Аня. – Я знаю, що батько намагався налагодити з тобою стосунки, але ти вперто хотіла залишитися бідною! І мене позбавила хорошого забезпеченого життя!
– Ань, я не думала, що мені доведеться перед тобою виправдовуватися, – тихо сказала Ліда, – але Петро зраджував мені. Я не просто так подала на розлучення.
– Ну і що? – безтурботно знизала плечима дівчина. – Усі багаті, затребувані чоловіки зраджують. Ти все одно більше не вийшла заміж. Не могла потерпіти заради того, щоб дочка жила в достатку.
Ліда відчула нудоту. Вона присіла на лавку і сказала, щоб дочка сама занесла речі в квартиру.
— Мамо, будь ласка, не сердься на мене, — трохи пом’якшивши тон, промовила дівчина, — але невже ти все одно збираєшся жити з нами? Тобі подобається жити втрьох в однокімнатній?
Ліда промовчала. Вона сказала, що, на жаль, не все на світі відбувається так, як їй хочеться. І все ж іншого житла у неї немає.
— Вибач, мамо, але я тебе не пущу, — похитала головою дівчина. Залишивши матір, що сиділа на лавці біля будинку, Аня увійшла в під’їзд.
Того дня Ліда не пішла до своєї квартири. Вона почувалася дуже погано, тому зателефонувала подрузі. Олександра вимагала, щоб Ліда приїхала до неї на таксі й залишилася у неї на ніч.
— За кермо тобі сідати не можна, — заявила подруга, — залиш усі речі в машині, приїжджай, поговоримо.
Ліда ридала в обіймах подруги всю ніч. Їй було страшенно прикро чути несправедливі слова від дочки, якій вона присвятила своє життя.
— Саша, ти теж вважаєш, що я мала терпіти зради заради дочки? — плакала Ліда. — Пам’ятаю, ти казала, що мені слід було залишитися з Петром.
– Я, дійсно, вважала, що тобі варто було пробачити чоловіка, – кивнула Саша, – але те, що каже Анна, нечувано. Ще не вистачало, щоб шмаркачка соромила власну матір за те, що в неї немає квартири.
– Вона сказала, що я могла б заради неї терпіти зради Петра, – схлипувала Ліда. – А Аня їздила б за кордон!
— Ось же дрібна зараза! — вилаялася Олександра. — Будь я молодшою, вимила б їй рот з милом! Це не її розуму справа. Раз у неї такий хороший тато, що заважає йому зараз купити дочці квартиру? Нехай іде до нього і просить, раз така розумна.
Ліда плакала. Вона розуміла, що Саша має рацію, але що їй робити?
Лише о п’ятій ранку жінка заснула неспокійним сном. Виговорившись, вона відчула себе легше, тому проспала до дванадцятої години. Добре, що був вихідний — працювати в цей день вона б точно не змогла.
У Олександри були якісь справи, тому вона залишила подругу саму. Ліда налила собі кави й замислилася. Це все було нелегко, але, здається, вона знайшла рішення. Насамперед жінка написала дочці повідомлення, що їм потрібно зустрітися й поговорити. Анна одразу відповіла, що готова зустрітися прямо зараз. Мабуть, вона теж не почувалася спокійно через конфлікт із матір’ю.
— Донечко, я більше не буду вислуховувати твої звинувачення, але те, що ти мені вчора сказала, я не забула і не забуду, — промовила Ліда.
— Мені шкода, що я тебе засмутила, але я сказала правду, — тихо відповіла дівчина.
– Якщо це й правда, то тебе вона не стосується, – різко сказала мати, – отже, я сьогодні ж повертаюся до своєї квартири. Це моя власність, у якій ти просто прописана. Мені шкода, що доводиться говорити такі слова, але я можу вигнати тебе через суд.
– Ти це зробиш? – вигукнула Аня, а її щоки запалали вогнем.
– Якщо це буде необхідно, — кивнула Ліда, — зізнаюся, якби я побачила у вас хоч якесь прагнення придбати власне житло, я б могла продати дачу чи машину або взяла б якийсь кредит, щоб вам допомогти. Але зараз я навіть рада, що не зробила цього.
– І що ти вирішила? – злякано промовила Аня, яка звикла вважати свою матір м’якою жінкою. Вона не очікувала, що Ліда може говорити так жорстко, ніби вона їй чужа.
– Ти можеш залишатися в моїй квартирі, якщо будеш поводитися пристойно, – відповіла Ліда, – Андрію ж, справді, у нас буде тісно. Якщо ви не можете собі дозволити житло, живіть окремо.
– Мамо, він мій чоловік! – обурилася Аня. – Я ж не ти, щоб ось так спокійно руйнувати сім’ю!
– Роблю тобі перше зауваження, — спокійно промовила мати, — воно ж і останнє. Якщо ще раз ти посмієш образливо відгукнутися про мене або сунути свого носа в моє розлучення з твоїм батьком, то я вижену тебе через суд. Ти цієї миті віддаєш мені ключ, або я викличу майстра, який поміняє замок.
Аня страшенно злякалася. Вона не знала, як себе поводити – чи просити вибачення у матері, вдаючи з себе зразкову дочку, чи наполягати на своєму. Ліда простягнула долоню, і дочка, трохи завагавшись, поклала на неї ключ.
***
Того вечора ні Аня, ні Андрій не прийшли додому на ніч. Не приходили вони ні наступного дня, ні через день. Ліда стримувала бажання зателефонувати дочці, щоб дізнатися, як у неї справи. Однак, мабуть, цього й чекала Аня.
Не дочекавшись від матері ні повідомлення, ні дзвінка, дочка зателефонувала сама. Вона сказала, що вони з Андрієм переїжджають до його батьків. Ліда не стала заперечувати, навіть допомогла зібрати речі.
Ось тільки, на жаль, через два місяці Аня повернулася до матері. Стосунки з чоловіком не склалися, і молоді розлучилися. Ліда не вимовила жодного слова докору. І все ж, хоча вона й пробачила доньку, але не забула її слів.
Аня поводилася обережно, даючи зрозуміти, що вважає матір головною в квартирі. Втім, незабаром Ліда стала все рідше бувати вдома. Як дочка дізналася набагато пізніше, у жінки зав’язалися романтичні стосунки з чоловіком.
І хоча коханий багато разів пропонував Ліді узаконити стосунки та переїхати до нього, жінка не поспішала. Тепер вона сама була господинею своєї долі і була по-справжньому щаслива.
