Дорога від Полтави до садової ділянки зайняла півтори години, і весь шлях Лариса думала про смородину, яку давно час було обрізати.
Вона відкладала поїздку тиждень за тижнем, а потім раптом зібралася в перший же теплий вихідний.
Половину життя вона провела в місті, а щоліта приїздила сюди, на материні шість соток.
Ділянка дісталася їй від матері. Мати доглядала її сорок років, а останніми роками Лариса їздила сюди сама: копала грядки, латала дах на веранді. Щовесни вона підфарбовувала паркан у зелений колір, який мати любила найбільше.
Усе оформили в нотаріуса, і в сільській раді Ларису знали як господиню вже не перший рік. Приїздила вона, звісно, рідше, ніж хотілося б.
Машину вона залишила біля канави й дістала з багажника сумку з розсадою.
Підійшла до воріт, але ключ не ввійшов у замок. Лариса вирішила, що той заіржавів від вогкості, і потягнула за нього. Нахилилася ближче й побачила, що замок не її. Цей був новий, такий блискучий, із квадратною личинкою.
Її старий навісний замок хтось зняв — дужку відрізали біля основи.
Поруч, прикручений дротом до сітки, висів банер на всю стулку: «Здається будинок із ділянкою, усі зручності», а нижче великими цифрами було вказано телефон.
Лариса кілька разів перечитала оголошення. Хтось повісив його на її ворота й зрізав її замок, поки вона не приїхала на дачу. Номер на банері був незнайомий, але останні цифри Лариса точно десь бачила.
Вона дістала телефон і набрала номер. Пролунали гудки, потім на тому боці відповіли:
— Слухаю. Ви хочете орендувати будинок?
Лариса одразу впізнала Риту, сестру чоловіка.
— Рито, це Лариса. Я зараз стою біля своєї дачі. Поясни, чому на воротах висить оголошення з твоїм номером? Я не розумію, що відбувається!
На тому кінці кілька секунд панувала тиша.
– А ти навіщо туди приїхала? Гаразд, якщо уже побачила, давай спокійно поговоримо. Ділянка все одно порожніє, ось я й вирішила її здати. Це вигідно насамперед тобі, Ларо! Не думай, що я маю якісь злі наміри. Я дбаю про тебе!
Лариса спантеличилася:
– У якому сенсі — вигідно? Це дача моєї матері.
– Завтра приїду, тоді й усе обговоримо. Тільки не починай кричати на всю вулицю, там сусіди довкола.
І поклала слухавку.
Тієї ночі Лариса майже не спала. Уранці зателефонувала чоловікові й розповіла про замок і банер. Андрій був у відрядженні, в іншому місті, і лише зітхав у слухавку.
– Ти ж знаєш Риту. Може, вона справді хотіла, щоб ділянка не пустувала. Спочатку поговори з нею спокійно, не сваріться завчасно.
Андрій усе життя захищав свою сестру, звик поступатися їй ще з дитинства, і Лариса знала про цю його слабкість.
Рита приїхала близько полудня на чужій машині з водієм, вийшла у світлому плащі, з паперами під пахвою. Оглянула ділянку. Візит мешканців вона призначила ще тиждень тому й була впевнена, що Лариса, як завжди, не приїде, а якщо й з’явиться, то побурчить і поїде.
— Давай без скандалу, поговоримо нормально. Ти дружина мого брата. Тож дача мені не зовсім чужа.
— Рито, що ти вигадуєш? Це ділянка моєї матері. Вона оформлена на мене, і ти це прекрасно знаєш.
– Так, я знаю, що за документами господиня — ти. Але ти сюди майже не приїздиш, будинок стоїть порожній. Я знайшла нормальних орендарів, вони доглядатимуть за ділянкою й платитимуть гроші. Що в цьому поганого?
Рита говорила впевнено. Вона не сумнівалася, що Лариса зрештою поступиться.
Від воріт пролунав сигнал. Під’їхала ще одна машина, з неї вийшла молода пара з коробками. Дівчина тримала чайник і переноску з котом.
– Маргарито Сергіївно, добрий день! Ми привезли речі, як домовлялися. І гроші за два місяці теж. Дайте ключі, будемо заселятися.
Рита одразу всміхнулася. Взяла з рук хлопця товстий конверт і сунула його в сумку, не перераховуючи.
— Зачекайте хвилинку. Тут виникла невеличка суперечка, зараз ми її вирішимо.
— Яка ще суперечка? Ми щойно віддали вам гроші за два місяці. Ви ж казали, що сьогодні можна заїжджати.
– Зачекайте, не заносьте речі. Ця жінка не є господинею ділянки й не мала права брати у вас гроші. Дача належить мені. Зараз можемо підійти до правління й усе перевірити.
Вона дістала з сумки членську книжку садівника, яку переоформила на себе рік тому, і показала молодій парі.
– Правління — через два будинки. Там є реєстр усіх власників. Якщо сумніваєтеся, голова вам його покаже.
– Я нікуди не піду. Ще не вистачало через таку дурницю по правліннях бігати.
Доріжкою вже йшла Валентина Іванівна, голова товариства, у робочій куртці, з відром. Шум біля воріт вона почула здалеку.
– Що у вас тут відбувається? Ларисо, нарешті приїхала. А хто ці люди?
– Валентино Іванівно, скажіть при всіх, кому належить двадцять шоста ділянка.
Голова подивилася на банер, на зрізаний замок, на Риту у світлому плащі.
— Ділянка належить Ларисі. Вона перейшла до неї від матері, я сама вносила документи до реєстру. Інших власників тут немає. А хто на ворота повісив це оголошення?
Молода пара переглянулася. Дівчина поставила чайник на землю.
– Максиме, вона здала нам чужу дачу. Отже, і договір у нас недійсний.
– Маргарито Сергіївно, ви нам казали, що дача ваша. Ми віддали вам п’ятнадцять тисяч гривень. Поверніть гроші, і ми поїдемо.
Рита озиралася довкола.
– Друзі, не треба одразу сваритися. Я ці гроші не собі взяла. Усе піде на ремонт. Ви б пожили, доглянули за будинком, а потім ми з Ларисою самі розібралися б.
– На який ремонт? Валентино Іванівно, хтось тут щось робив за останній рік?
– Ніхто сюди не приходив. Паркан як стояв похилений, так і стоїть. Дах ще твоя мати перекривала, Ларисо. Ніякого ремонту тут не було.
– Значить, ви просто забрали наші гроші. Поверніть їх зараз.
Рита промовчала.
Валентина Іванівна вже діставала телефон.
— Зараз викличу дільничного. На воротах чужий замок, оголошення про оренду, з людей взяли гроші. Нехай він усе зафіксує. А сторожа попрошу принести ножівку.
— Навіщо одразу дільничного? Ми самі зараз розберемося. Не треба зі звичайної сімейної суперечки робити хтозна-що.
– Це не сімейна суперечка. Ти поставила замок на чужі ворота й взяла з людей гроші за чужу дачу. Нехай поліція розбирається.
Поки чекали на поліцейського, Лариса відійшла до паркану й знову зателефонувала чоловікові. Цього разу говорила коротко, не даючи йому перебити.
– Андрію, Рита здала мій дачний будинок чужим людям і взяла з них гроші. Мій замок зрізала, свій повісила. Зараз тут голова, молода пара, чекаємо дільничного. Якщо ти знову почнеш її виправдовувати, далі я розбиратимуся без тебе.
У слухавці Андрій засопів, як завжди, коли не знав, що сказати. Він захищав сестру все життя, і виступити проти неї йому було важко.
Він трохи помовчав, попросив дати йому десять хвилин і поклав слухавку.
Через двадцять хвилин прибув дільничний поліцейський. Вислухав усіх по черзі, переглянув членську книжку та реєстр, який голова принесла з правління. Записав, хто є хто, і попросив у Рити паспорт. Та неохоче дістала його з сумки.
Потім сторож приніс ножівку по металу, і блискучий замок Рити спиляли просто на очах у всіх.
Дужка задзвеніла об землю поруч із тією, що зрізали напередодні.
Рита дивилася на замок і раптом змінила тон. Її плечі опустилися, у голосі пролунали сльози.
— Ларисо, навіщо ти так зі мною? Ми ж рідні люди. Мені зараз важко, я сама, кожну копійку рахую. Андрій би мене зрозумів. А ти викликала поліцію й ганьбиш мене перед чужими людьми.
Потім вона знову заговорила різко:
— Тільки май на увазі: після цього вся рідня від тебе відвернеться. Залишишся сама зі своєю дачею й ще пошкодуєш!
У цю мить у Лариси задзвонив телефон. Андрій. Вона увімкнула гучний зв’язок, щоб чули всі біля воріт.
– Ларо, ти маєш рацію. Я занадто довго заплющував очі на те, що витворяє Рита. Вона зараз поруч?
– Поруч і все чує. Говори.
Андрій трохи помовчав.
– Рито, ти прекрасно знала, що дача належить Ларисі й дісталася їй від матері. Ти не мала права її здавати й міняти замки. Поверни людям гроші й більше без дозволу до ділянки не підходь. Я тебе виправдовувати не буду.
Рита відкрила рот, але нічого не сказала.
– Поверніть гроші. Усі п’ятнадцять тисяч. Ми віддали їх вам п’ять хвилин тому, конверт лежить у сумці.
Рита почала порпатися в сумці. Дістала конверт і простягнула Максиму. Він перерахував купюри й кивнув дружині.
Сторож приніс зі сторожки новий навісний замок — міцний, з двома ключами. Лариса сама просунула дужку в петлі й засунула замок. Потягнула — тримає.
Один ключ поклала в кишеню, другий простягнула Валентині Іванівні, щоб запасний був у неї.
Рита зірвала з воріт банер, згорнула його й засунула під пахву. Потім попрямувала до машини, не дивлячись ні на кого.
Водій, який увесь цей час стояв біля капота, заввів двигун.
— Ларисо! Ти ще пошкодуєш, що так зі мною вчинила!
Максим із дружиною вже заносили коробки назад у машину, кіт обурено нявкав у переносці. Валентина Іванівна хитала головою. Сусіди почали розходитися, обговорюючи те, що сталося.
Машина Рити від’їхала, піднявши пил на доріжці. Лариса видихнула й розтиснула кулаки.
Вона постояла біля своїх воріт, торкнулася нового замка, теплого від сонця. Потім відімкнула його, штовхнула стулку, і та піддалася зі знайомим довгим скрипом.
Сумка з розсадою так і стояла біля канави з самого ранку, помідори в стаканчиках трохи зів’яли на сонці.
Лариса підняла сумку й увійшла на свою ділянку.
Насамперед вона подивилася на смородину. Гілки розрослися на всі боки, обрізати їх треба було ще місяць тому. Лариса натягнула рукавички, дістала із сараю секатор.
Узялася за справу, заради якої й приїхала.
Вона розуміла, що вдома на неї чекає важка розмова. Свекруха, напевно, вже все знає від Рити й буде дорікати, що Лариса зганьбила родину через шість соток, а хтось із родичів тепер дивитиметься на неї скоса.
Але дозволити Риті розпоряджатися своєю ділянкою вона не могла.
Телефон знову задзвенів. Андрій надіслав коротке повідомлення: «Завтра приїду, допоможу з парканом. Вибач, що не одразу тебе підтримав».
Лариса усміхнулася, засунула телефон у кишеню й зрізала секатором першу гілку.
