Ірина не мала наміру виганяти сина з дому. Більше того, останні сім років Антон взагалі мешкав в іншому місті й навідувався до матері кілька разів на рік.
У нього була робота, два роки тому він одружився з Лерою, а квартиру молодята орендували самостійно. Тому прохання матері виписатися зі старої трикімнатної квартири спочатку не викликало в нього жодних запитань.
Квартира дісталася Ірині від батьків. Будинок був старий, цегляний, усього три поверхи, зате район за останні роки сильно змінився. Неподалік побудували нову транспортну розв’язку, запустили автобуси, з’явилися магазини. Ірина навіть жартувала, що її колись непрестижна околиця поступово наближається до цивілізації.
Влітку вона вирішила продати квартиру й купити житло меншого розміру. Три кімнати їй одній давно були не потрібні, а заразом хотілося переїхати подалі від галасливої магістралі. Ріелтор переглянув документи й порадив перед продажем вирішити питання щодо зареєстрованого в квартирі дорослого сина.
— Антоне, випишися, будь ласка. Я збираюся продати квартиру, — сказала Ірина по телефону.
— Без проблем. А куди переїжджаєш?
— Поки що розглядаю варіанти. Хочу двокімнатну квартиру новішу.
— Правильно. Навіщо тобі одній три кімнати?
Через кілька днів Антон повідомив, що все владнав. Ірина подякувала синові й більше про цю розмову не згадувала.
А рівно через тиждень побачила його біля свого під’їзду.
Поруч стояла Лера. Біля молодих лежали дві великі валізи, кілька сумок і коробка з кімнатною квіткою.
Спочатку Ірина вирішила, що вони приїхали в гості.
Антон підійшов до матері й спробував забрати пакет із продуктами. Ірина пакет не віддала. Вона дивилася то на сина, то на невістку, то на валізи.
— Ви куди зібралися?
— До тебе, — відповів Антон.
— У гості з двома валізами?
Лера відвела погляд. Антон зітхнув і повідомив, що вони виїхали з орендованої квартири. Господар попередив про підвищення орендної плати ще місяць тому, а молодята вирішили не продовжувати договір.
— І де ви збиралися жити?
— Мамо, ну поки що тут. Місяць-два, максимум.
— А мене не запитали?
— Я хотів. Просто все сталося дуже швидко.
Ірина подивилася на сина.
— Настільки швидко, що встигли звільнити квартиру, встигли зібрати речі, встигли доїхати, а подзвонити мені не встигли?
Антон скривився. Він явно розраховував на зовсім іншу реакцію.
Лера спробувала втрутитися. Вона пояснила, що рішення справді було поспішним. За оренду однокімнатної квартири вони платили десять тисяч, господар хотів підняти ціну до п’ятнадцяти. Викладати стільки за чуже житло їм стало шкода.
Ірина розуміла цю логіку. Вона не розуміла іншого: чому вирішили економити саме за її рахунок і поставили її перед фактом.
Але залишати сина з невісткою біля під’їзду вона теж не стала.
— Гаразд. Піднімайтеся. Тільки відразу попереджаю: ввечері поговоримо.
Антон помітно пожвавішав.
— Я знав, що ти зрозумієш.
Ірина нічого не відповіла.
Саме ця впевненість сина їй і не сподобалася.
У Антона вже був план.
Квартира була досить просторою, тому розміститися втрьох виявилося нескладно. Антон із Лерою зайняли його колишню кімнату. Речі склали в шафу, валізи прибрали на антресолі, і вже до вечора складалося враження, ніби син сім років тому й не виїжджав.
За вечерею Ірина вирішила відразу встановити терміни.
— Місяць я даю вам, щоб спокійно шукати житло. Якщо знадобиться ще кілька тижнів, обговоримо. Але квартира виставляється на продаж.
Антон перестав їсти.
— Прямо зараз?
— Я ж тому й просила тебе виписатися.
— Я думав, це на майбутнє.
Ірина здивувалася.
— Яке майбутнє? Я ж прямо сказала, що продаю квартиру.
— Мамо, може, тоді не треба поспішати?
Ось тут і з’ясувалося, що у сина дійсно був план. Тільки з матір’ю його ніхто не обговорював.
Антон запропонував пожити тут приблизно рік. За цей час вони з Лерою змогли б відкласти ті гроші, які інакше віддавали б господареві квартири. Плюс власні заощадження. Тоді можна було б взяти іпотеку.
— Нормальний план, — сказала Ірина. — Тільки чому моя квартира бере в ньому участь без мого відома?
— А що для тебе змінюється? Ти все одно тут живеш.
— Змінюється те, що я збираюся звідси виїхати.
— Ну, відклади продаж на рік.
Ірина навіть засміялася.
— Антоне, спочатку ти виписався на моє прохання, а через тиждень приїхав просити, щоб я заради тебе рік не продавала квартиру. Тобі самому це не здається дивним?
Лера сиділа мовчки. Потім несподівано сказала:
— Мені здається.
Антон повернувся до дружини.
— Леро, ми ж це обговорювали.
— Ми обговорювали, що запитаємо твою маму.
— Ну ось і запитуємо.
— Ні. Ми вже приїхали з валізами.
Після цих слів за столом запала тиша.
Ірина вперше уважно подивилася на невістку. До цього їй здавалося, що молодята все вирішили разом. Тепер стало зрозуміло: Лері те, що відбувається, теж не дуже подобалося.
Перший тиждень ніхто нікуди не виселився.
Ірина не стала влаштовувати скандал. Синові вона повторила попередню умову: місяць на пошук квартири. Відкладати продаж своєї квартири вона не збиралася.
Наступного дня прийшов фотограф з агентства. Антон допоміг пересунути зайві меблі, Лера прибрала речі зі столу та підвіконь. До вечора оголошення з’явилося в інтернеті.
Перші покупці мали прийти в суботу.
— Мамо, а можна хоча б не казати їм, що ми тут живемо? — запитав Антон.
— А навіщо?
— Ну, хто знає. Подумають, що є проблеми з виселенням.
— Адже проблем з виселенням не буде?
Син подивився на неї й нічого не відповів.
У суботу прийшла подружня пара років сорока. Вони довго оглядали кімнати, заглянули на балкон, розпитували про сусідів і стан труб. Ірина відповідала спокійно, а Антон увесь цей час сидів на кухні.
Коли покупці пішли, син несподівано сказав:
— Все-таки шкода.
— Що?
— Квартиру. Я тут виріс.
Ірина розуміла його. Тут справді минуло все його дитинство: перший шкільний портфель стояв у цьому передпокої, у маленькій кімнаті він клеїв на стіни плакати, а на кухні готувався до іспитів. Тільки спогади не робили ці три кімнати необхідними для Ірини до кінця життя.
— Мені теж шкода, — сказала вона. — Але я не можу зберігати квартиру тільки тому, що нам обом тут колись було добре.
— Я не про це.
— А про що?
Антон зізнався не відразу. Виявилося, він завжди був упевнений, що колись ця квартира залишиться йому. Мати ніколи цього не обіцяла, але інших дітей у неї не було, тому син сприймав такий варіант як природний.
Ірина кілька секунд мовчала.
— Антоне, тобі тридцять один рік.
— І що з того?
— А ти вже подумки розподілив мою квартиру після мого відходу засвіти.
— Мамо, ну навіщо ти так?
— А як інакше це назвати?
Розмова знову закінчилася нічим.
Через два тижні Лера орендувала студію.
Про це Ірина дізналася випадково. Невістка ввечері сиділа на кухні з телефоном і листувалася з господарем невеликої студії неподалік від своєї роботи.
— Знайшла щось? — запитала Ірина.
Лєра кивнула.
— Маленька. Але сім тисяч.
— Антон знає?
— Поки що ні.
Ірина сіла навпроти.
Тоді Лера розповіла, що рішення виїхати з колишньої квартири було здебільшого Антона. Вона пропонувала пошукати житло дешевше, але чоловік захопився ідеєю пожити у матері й за рік накопичити на перший внесок. Йому здавалося безглуздим платити чужій людині, коли в Ірини є три кімнати.
— Я йому казала, що так не можна приїжджати, — сказала Лера. — Він відповів, що ви все одно не виселите рідного сина.
— У цьому він мав рацію.
— Я знаю.
— Але це не означає, що мені подобається такий спосіб.
Лера кивнула.
Увечері вона показала студію чоловікові. Антон одразу відмовився.
— Ми для чого виїхали? Щоб знову платити?
— Ми виїхали тому, що ти вирішив жити безкоштовно.
— У моєї матері.
— Ось саме. У твоєї матері, а не у своїй квартирі.
Антон подивився на Ірину, чекаючи підтримки.
Не отримав.
— Я згодна з Лерою, — сказала мати. — Ви можете пожити тут місяць, як домовлялися. Але будувати річний фінансовий план навколо моєї квартири я вам не дозволяла.
Син встав із-за столу й пішов у кімнату.
Того вечора вони більше не розмовляли.
Покупець знайшовся раніше, ніж очікували.
Через три тижні після публікації оголошення квартиру захотіла купити жінка з сусіднього району. Їй підходили й ціна, й розташування, а ремонт вона все одно збиралася робити повністю під себе.
Ірина погодилася на невеликий торг.
Коли вона повідомила про це синові, Антон сприйняв цю новину вже спокійніше. За минулі тижні він кілька разів їздив оглядати квартири для оренди разом із Лерою і нарешті зрозумів, що мати дійсно не передумає.
— Коли укладення угоди?
— Через три тижні.
— Значить, нам треба виїхати раніше.
— Так.
— Добре.
Ірина очікувала нової суперечки. Її не сталося.
Зате через два дні Антон попросив матір поговорити. Він приніс ноутбук і показав кілька розрахунків.
Молоді давно накопичили гроші, цієї суми, за його розрахунками, мало б вистачити на перший внесок.
Тепер план руйнувався.
— Я подивився іпотеку, — сказав він. — Нам все одно не вистачає.
— І?
— Будемо далі орендувати житло.
Ірина подивилася на розрахунки.
— А яку квартиру хочете?
Антон показав невелику двокімнатну квартиру в будинку, що будується. Ніяких величезних площ і дорогого ремонту. Звичайна квартира на околиці, до здачі будинку — трохи більше року.
— Ось на цю?
— Приблизно.
— Скільки не вистачає?
— До нормального внеску — двісті тисяч.
Ірина закрила ноутбук.
— Зрозуміло.
Більше вона нічого не сказала.
Ірина теж рахувала гроші.
Продаж старої трикімнатної квартири та купівля двокімнатної залишали їй чималу різницю. Ірина спочатку збиралася покласти ці гроші на депозит. Вони були її заощадженнями, і роздавати їх вона не планувала.
Але тепер вона вперше подивилася на ситуацію по-іншому.
Син дійсно повівся некрасиво. Приїхав без дозволу, розраховував рік жити безкоштовно і навіть намагався відмовити матір від продажу. Ірина не хотіла винагороджувати його за таку витівку.
З іншого боку, Антон не був ледарем. Він працював з двадцяти років, ніколи раніше не просив у неї великих сум.. Лера теж працювала і явно не збиралася все життя жити за рахунок свекрухи.
Через кілька днів Ірина покликала молодих на кухню.
— Я подумала щодо вашої квартири.
Антон насторожився.
— Мамо, не починай. Ми вже вирішили орендувати житло.
— Я знаю. Тому спочатку дослухай.
Вона запропонувала дати їм бракуючі двісті тисяч. Не подарувати мовчки й не віддати останні гроші, а допомогти з першим внеском після продажу своєї квартири. Решту суми молодята мали внести самі.
Антон довго дивився на матір.
— Ти серйозно?
— Так.
— Після всього цього?
— Саме після всього цього. Бо тепер ми хоча б розуміємо, хто чим розпоряджається.
Лера одразу сказала:
— Ірино Павлівно, це занадто багато.
— Можливо. Але це мої гроші, і зараз я сама вирішила їх дати. Відчуваєте різницю?
Антон посміхнувся.
— Відчуваємо.
— Ось і добре.
До укладення угоди молодята все-таки орендували невелику студію. Ірина допомогла відвезти туди кілька коробок, але в побутові витрати більше не втручалася. Антон теж перестав розмірковувати про те, скільки мати отримає після продажу і куди їй краще витратити різницю.
Стару квартиру продали в листопаді.
Через місяць Ірина переїхала до своєї нової двокімнатної квартири. Будинок був сучаснішим, під’їзд чистий, вікна виходили у двір, а до магазину можна було дійти за п’ять хвилин. Найбільше їй подобалася кухня: майже вдвічі просторіша за попередню.
Антон із Лерою тим часом внесли гроші за квартиру, що будувалася. Двісті тисяч від Ірини дійсно допомогли, але більша частина початкового внеску складалася з їхніх власних заощаджень.
На новосілля до матері вони приїхали з великою коробкою.
— Тільки не кажи, що це мікрохвильовка, — сказала Ірина. — У мене вже є.
— Відкривай.
Всередині виявилася гарна кавоварка. Ірина давно хотіла таку, але щоразу відкладала покупку.
— Вона ж дорога.
— Не переймайся, — сказав Антон. — На твою квартиру ми не претендуємо.
Лера засміялася, а Ірина подивилася на сина.
— Краще б ти це зрозумів років десять тому.
— Я тоді був молодий.
— Тобі було двадцять один.
— Саме так.
Ірина приготувала каву, і вони втрьох влаштувалися на новій кухні. Антон розповідав, що в їхньому будинку вже встановили вікна, Лера вибирала плитку й сперечалася з чоловіком щодо кольору стін.
Через рік молодята отримали ключі.
Ірина приїхала до них у перший вихідний. У квартирі ще пахло штукатуркою, у коридорі стояли мішки зі штукатурною сумішшю, а замість кухні була одна електрична плитка на табуреті. Антон задоволено ходив по кімнатах, ніби отримав величезний заміський будинок.
— Мамо, дивися. Тут спальня. Тут вітальня. А тут зробимо шафу.
— Робіть, що хочете.
— Навіть стіну можна знести?
Ірина подивилася на нього.
— Антоне, це ваша квартира. Хоч стелю пофарбуйте в зелений колір.
Син посміхнувся.
Цього разу йому справді не потрібно було питати дозволу в матері. І Ірині це подобалося набагато більше, ніж валізи біля її під’їзду.
