Коробки громадилися біля вхідних дверей — п’ять штук, набитих одягом, книгами, фарбами та пензлями. Поліна стояла посеред просторої вітальні, озираючись довкола.
Високі стелі, великі вікна, паркет під ногами. Квартира Андрія була втричі більшою за її орендовану однокімнатну на околиці.
— Подобається? — наречений обійняв дівчину за плечі й притиснув до себе.
— Дуже. Просто не віриться, що тепер я тут житиму.
— Ми житимемо, — поправив Андрій і поцілував її. — Давай розпаковуй речі, а я тим часом збігаю по піцу. Ти ж голодна?
— Трохи.
Андрій пішов, а Поліна взялася розпаковувати коробки. Одяг розвісила в шафі — місця там вистачило б на трьох. Книги розставила на полицях. А от з мольбертом замислилася: куди його поставити? У кутку біля вікна, напевно. Світло гарне, та й не заважатиме.
Поліна дістала з коробки три свої картини, загорнуті в старі газети. Розгорнула їх, притулила до стіни. Пейзажі — морський берег, осінній ліс, нічне місто. Малювала для себе, для душі. Хотілося повісити хоча б одну.
Звук ключа в замку змусив її обернутися. Поліна очікувала побачити Андрія, але до квартири увійшла незнайома жінка років п’ятдесяти з короткою стрижкою та суворим обличчям. У руках вона тримала пакет із продуктами.
— Доброго дня, — розгублено промовила Поліна.
Жінка окинула дівчину оцінювальним поглядом — з голови до ніг, зупинившися на старих джинсах і розтягнутому светрі.
— Ти, значит, Поліна.
— Так. А ви…
— Ніна Борисівна. Мати Андрія.
Жінка пройшла повз Поліну, навіть не знявши взуття, і попрямувала на кухню. Поліна проводжала її поглядом, не знаючи, як реагувати. Пішла слідом.
Ніна Борисівна відкрила холодильник, заглянула всередину, скривилася.
— Порожньо. Зовсім порожньо. Ну що ж, хоч продукти принесла.
Жінка почала розкладати принесені продукти — молоко, кисломолочний сир, яйця, ковбасу. Поліна стояла у дверях, не розуміючи, що відбувається.
— Андрій не казав, що ви прийдете.
— Я його мати. Мені не потрібно попереджати, щоб зайти до сина.
— Звісно, просто…
— А де він, до речі?
— Пішов по піцу.
Ніна Борисівна пирхнула.
— Піца. Ось чим він тепер харчується, замість нормальної їжі.
Поліна прикусила губу. Хотіла заперечити, але промовчала. Перша зустріч, не варто одразу псувати стосунки.
Андрій повернувся за двадцять хвилин. Побачив матір і посміхнувся.
— Мамо! Не знав, що ти прийдеш.
— Вирішила познайомитися з твоєю… дівчиною.
— Поліна вже не просто дівчина. Ми живемо разом.
— Бачу.
За вечерею Ніна Борисівна кілька разів згадувала, що Андрій завжди був вибагливим. Що не з кожною погодився б жити. Що в нього були кращі варіанти.
Поліна жувала піцу й вдавала, що не чує. Списувала все на материнські ревнощі. Напевно, важко змиритися з тим, що син тепер живе з іншою жінкою.
Ніна Борисівна зібралася додому пізно ввечері, пообіцявши завітати найближчими днями.
— Мамо, може, краще попереджати заздалегідь? — боязко запропонував Андрій.
— Навіщо? У мене є ключі.
Двері зачинилися. Поліна подивилася на нареченого.
— Андрію, а чому в твоєї мами є ключі від квартири?
— Ну, вона ж мама. Раптом щось трапиться.
— Але мені незручно…
— Полю, не переймайся. Мама просто хвилюється. Скоро звикне, і все буде нормально.
Поліна кивнула. Може, й справді звикне.
Наступні тижні показали, що Ніна Борисівна звикати не збирається. Вона приходила два-три рази на тиждень. Завжди без попередження. Переставляла посуд у шафах, міняла фіранки на кухні, зітхала, дивлячись, як Поліна готує курятину.
— Спочатку змішай спеції, а потім натри. А не навпаки.
— Зрозуміло, дякую.
— І солі менше. Андрій не любить пересолене.
— Добре.
Поліна намагалася не дратуватися. Посміхалася, кивала, запам’ятовувала. Хотіла сподобатися матері, показати, що гідна її сина.
Одного разу зателефонувала подруга Єлизавета.
— Як справи з майбутньою свекрухою?
— Нормально, — збрехала Поліна. — Щоправда, вона постійно приходить і все критикує.
— Ну, мама є мама. Потерпи заради Андрія.
— Я й терплю.
— Після весілля все налагодиться. Офіційний статус дружини — це зовсім інше.
Поліна хотіла в це вірити. Дуже хотіла.
Весілля відсвяткували у вересні. Гарна церемонія, багато гостей, шикарний банкет. Ніна Борисівна весь вечір приймала привітання, ніби це вона виходила заміж.
Розповідала всім, як сама виховувала сина, як вкладала кошти в його освіту.
Поліна сиділа поруч з Андрієм і почувалася гостею на чужому святі. Але мовчала. Не хотіла псувати день.
А після весілля нічого не змінилося. Точніше, змінилося — стало гірше.
Ніна Борисівна тепер приходила частіше. Іноді щодня. Приносила свої продукти, готувала обіди, перепирала постільну білизну.
— Поліно, навіщо ти купила цей пральний порошок? Він шкідливий для тканини.
— Але на упаковці написано…
— Мені байдуже, що там написано. Я знаю краще.
Свекруха відкрито говорила синові, що невістка не справляється з господарством. Що вона недосвідчена, невміла, лінива.
Андрій лише знизував плечима.
— Мамо, ну навіщо ти так? Поліна старається.
— Старається? Поглянь на цей салат! Овочі величезними шматками, заправка неправильна!
— Мені подобається.
— Тому що ти не розбираєшся в їжі.
Поліна намагалася встановити межі. Одного разу набралася сміливості й попросила Ніну Борисівну попереджати про візити.
— Ніно Борисівно, може, ви будете телефонувати перед тим, як прийти? Просто ми іноді зайняті…
Свекруха зблідла, губи затремтіли.
— Я розумію. Я тобі заважаю. Ти виганяєш мене з життя мого сина.
— Ні, що ви! Просто…
— Я стільки для вас роблю! Готую, прибираю, допомагаю! А ти мені…
Ніна Борисівна пішла, голосно схлипуючи. Увечері Андрій підійшов до дружини із серйозним виглядом.
— Полю, навіщо ти образила маму?
— Я не ображала. Просто попросила попереджати про візити.
— Вона літня жінка. Їй потрібна м’якість, розуміння.
— А мені що, не потрібно?
— Ти молода, сильна. Можеш трохи потерпіти.
Поліна розвернулася й пішла до спальні. Заплакала в подушку. Але наступного ранку все стало як раніше. Ніна Борисівна прийшла з пиріжками, Поліна напружено посміхнулася.
Минув рік. Рівно рік від дня весілля.
Поліна повернулася з роботи й побачила, що її мольберт зник із кутка біля вікна.
Ніна Борисівна якраз витирала пил у вітальні.
— Де мій мольберт?
— Прибрала до комори. Він псував інтер’єр. Та й заважав пилососити.
— Але це ж моя річ!
— І що з того? Тут має бути порядок, а не склад художнього приладдя.
Поліна стиснула кулаки. Усередині палала образа, але жінка стрималася. Просто дістала мольберт назад і поставила на колишнє місце.
Відтоді Поліна майже перестала малювати вдома. Боялася залишати пензлі та фарби на видноті — раптом свекруха викине.
Але одну картину все ж намалювала. Працювала над нею кілька місяців — вечорами, коли Ніни Борисівни не було. Пейзаж із морем, скелями, небом під час заходу сонця. Холодні сині та фіолетові тони, трохи помаранчевого на горизонті.
Для Поліни ця картина означала дуже багато. Нагадувала про дитинство, про поїздку до бабусі на південь, про щасливі дні.
Коли закінчила, повісила її у вітальні над диваном.
Ніна Борисівна побачила картину того ж вечора й стиснула губи.
— Похмуро. Холодні тони пригнічують психіку.
— Мені подобається.
— Тобі, може, й подобається. А як на це дивитимуться гості?
— Нехай дивляться.
Свекруха пирхнула, але більше нічого не сказала. Поліна вирішила, що цього разу їй вдалося відстояти свою думку.
Проте за кілька днів Поліна затрималася на роботі. Прийшла додому близько восьмої вечора, втомлена й голодна. Увійшла до вітальні — і завмерла на місці.
Стіна над диваном була порожня.
Картини не було.
— Андрію! — крикнула Поліна, кинувшись по кімнатах.
Чоловіка вдома не було. Зате на кухні сиділа Ніна Борисівна, пила чай з печивом.
— Де моя картина?! — голос Поліни тремтів.
— Яка картина? — свекруха невинно підняла брови.
— Та, що висіла у вітальні!
— А, ця мазня. Викинула.
— Що?!
— Ну чого кричиш? Викинула у смітник. Псувала весь вигляд. Висіла як більмо на оці.
Поліна зблідла. Руки затремтіли, коліна підкосилися. Кілька місяців праці. Найдорожча для неї картина. Викинута. У сміття.
— Як ви посміли?!
— Посміла? — Ніна Борисівна поставила чашку на блюдце. — Я навела порядок. Тут живе мій син.
— Це моя річ! Ви не мали права!
— Мала. Я — мати господаря цієї квартири.
Щось зламалося всередині Поліни. Остаточно й безповоротно. Терпіння, яке накопичувалося цілий рік, лопнуло, як мильна бульбашка.
— Геть! — закричала Поліна, вказуючи на двері. — Забирайтеся звідси негайно!
— Що? — Ніна Борисівна підхопилася.
— Я сказала — геть! Просто зараз! І більше сюди не приходьте!
— Ти як розмовляєш?!
— Так, як треба розмовляти з людиною, яка викинула мою річ! З людиною, яка цілий рік знущається наді мною!
— Знущаюся? — свекруха червоніла на очах. — Я тобі допомагаю! Навчаю! Направляю!
— Ви мене принижуєте! Критикуєте кожен мій крок! Переставляєте мої речі! А тепер ще й викинули мою картину!
— Картину? — Ніна Борисівна презирливо скривилася. — Яку картину? Дилетантську мазню?
— Це була моя робота! Моя!
— Робота? Ти взагалі хто така, щоб тут права качати? — свекруха зробила крок уперед, нависнувши над невісткою. — Прийшла на все готове! До мого сина! У його квартиру! Ти думала, що заміжжя дає право на квадратні метри? Помилилася.
Поліна відсахнулася, ніби отримала ляпаса.
— Що ви сказали?
— Те, що є! Ти — ніхто! Нахлібниця! Прийшла, влаштувалася, живеш за рахунок Андрія!
— Я працюю!
— За копійки! Думаєш, твоєї зарплати вистачило б на таку квартиру? На це життя?
— Я купую продукти, сплачую комунальні…
— Крихти! Жалкі крихти! А квартира, машина, все інше — це мій син! Мій! І ти повинна бути вдячна, що він взагалі зв’язався з тобою!
Поліна стояла, не в силах вимовити ані слова. Сльози душили, у горлі стиснувся клубок.
— Ти така невдячна! — продовжувала Ніна Борисівна. — Я стільки для вас роблю! Готую, прибираю, піклуюся!
— Я не просила вас готувати!
— Без мене б ви харчувалися піцою та напівфабрикатами!
— Це наша справа!
— Наша? — свекруха розреготалася. — Яка наша? Ти тут тимчасовий мешканець! Поки Андрію не набридне!
У двері вставили ключ. Обидві жінки замовкли, обернулися. На порозі стояв Андрій, блідий, із широко розплющеними очима. Мабуть, крики було чутно ще на сходовій клітці.
— Що тут відбувається?
Ніна Борисівна миттєво змінила вираз обличчя. Очі наповнилися сльозами, губи затремтіли.
— Синку! — мати кинулася до Андрія, вчепилася йому в руку. — Твоя дружина… вона мене виганяє! Кричить на мене! Ображає!
— Мамо, заспокойся…
— Я їй допомагала! Весь день тут прибирала! А вона мені каже, щоб я більше не приходила!
— Поліно? — чоловік подивився на дружину.
Поліна стояла посеред кімнати, бліда, з червоними очима. Сльози текли по щоках, але дівчина навіть не витирала їх.
— Вона викинула мою картину, — тихо сказала Поліна. — Ту, що висіла над диваном.
Андрій перевів погляд на порожню стіну. Кліпнув.
— Яку картину?
— Мою. Я кілька місяців над нею працювала. А твоя мати назвала її мазнею і викинула на смітник.
— Мамо, це правда?
Ніна Борисівна схлипнула.
— Ну, вона псувала інтер’єр… я не думала, що це так важливо…
— Псувала інтер’єр? — голос Андрія став суворішим. — Ти викинула річ Поліни без її дозволу?
— Синку, я не хотіла…
— Відповідай. Викинула?
— Так, але…
— Без зайвих слів. Просто взяла й викинула.
Ніна Борисівна замовкла, зрозумівши, що виправдовуватися марно. Андрій повільно вивільнив руку, підійшов до дружини. Обійняв її за плечі.
— Полю, вибач. Я не знав.
Поліна мовчала. Просто стояла, дивлячись у підлогу.
Андрій повернувся до матері.
— Мамо, нам треба поговорити. Серйозно поговорити.
— Про що? Ця дівчина…
— Сідай, будь ласка.
— Не сяду! Я не дозволю…
— Сідай, — повторив Андрій, і в його голосі пролунала сталева твердість.
Ніна Борисівна неохоче опустилася на стілець. Дивилася на сина знизу вгору, чекаючи, що той стане на її бік.
— Мамо, я хочу дещо пояснити. Цю квартиру купив я. На гроші, які заробив сам. Не ти, не тато. Я.
— Ну і що?
— Те, що ні ти, ні хтось інший не має права тут розпоряджатися. Це мій дім. Мій і Поліни.
— Але я ж твоя мати!
— Так. І я тебе люблю. Але це не дає тобі права приходити сюди, коли заманеться, переставляти речі й викидати те, що тобі не подобається.
— Я допомагала!
— Ніхто тебе не просив допомагати.
Ніна Борисівна зблідла.
— Тобто ти на її боці?
— Я на боці здорового глузду. Мамо, ти перейшла всі межі. Цілий рік ти критикувала Поліну, лізла в наші справи, втручалася у все. Я мовчав, думав, що це тимчасово. Але сьогодні ти викинула її картину. Без дозволу. Це вже занадто.
— Я не думала…
— Ні, думала. І прекрасно розуміла, що робиш.
Свекруха сиділа з відкритим ротом. Не вірила, що син говорить таке.
— Я хочу, щоб ти повернула ключі від квартири, — продовжив Андрій.
— Що?!
— Поверни ключі. Просто зараз.
— Ти з глузду з’їхав! Я ж твоя мати!
— Саме тому я не хочу, щоб між нами були конфлікти. Відтепер ти приходитимеш тільки за запрошенням. Подзвониш, домовишся, прийдеш. Як нормальні люди.
— Але…
— Ключі, мамо.
Ніна Борисівна порилася в сумці, дістала зв’язку ключів. Кинула на стіл.
— Ось! Тримай! Якщо я тут не потрібна!
— Ти потрібна. Але як гість, а не як господиня.
— І що далі? Мені ще вибачитися перед цією… перед нею?
— Так. Вибачся перед Поліною за викинуту картину.
Свекруха підхопилася, схопила сумку.
— Ніколи! Чуєш? Ніколи не вибачуся перед нею!
— Тоді можеш іти.
— Ти обираєш її? Замість рідної матері?
— Я обираю свою сім’ю. Поліна — моя дружина. Мамо, ти або приймаєш це, або…
— Зрозуміло, — Ніна Борисівна попрямувала до виходу. — Усе зрозуміло. Одружився — матір забув. Так завжди буває.
— Мамо, не треба…
Але свекруха вже взула туфлі, відчинила двері.
— Коли одумаєшся — подзвониш. Якщо, звичайно, вона тобі дозволить.
Двері зачинилися з такою силою, що затремтіли шибки у вікнах.
Андрій стояв посеред передпокою, важко дихаючи. Потім повернувся до дружини. Поліна сиділа на дивані, обійнявши себе руками. Плакала тихо, беззвучно.
Чоловік підійшов, сів поруч, обійняв її.
— Пробач мені. Пробач, що не бачив. Не чув. Мовчав.
Поліна притулилася обличчям до його плеча.
— Вона викинула картину… я так довго над нею працювала…
— Я знаю. Я бачив, як ти малювала. Вибач, що не захистив тебе тоді. І всі ці місяці.
— Вона казала, що я дармоїдка… що живу за твій рахунок…
— Це неправда. Ти моя дружина. Ми — сім’я. А ця квартира — наш спільний дім.
Поліна схлипнула.
— Я так втомилася боротися. Цілий рік терпіла. Думала, звикну. Але з кожним днем ставало тільки гірше.
— Більше такого не буде. Обіцяю. Мама більше не переступить поріг без запрошення.
— А якщо вона не пробачить?
— Тоді це її вибір. Але я не дозволю нікому ображати тебе. Навіть матері.
Поліна підняла голову, подивилася чоловікові в очі.
— Правда?
— Правда. Ти — найважливіше в моєму житті.
Андрій поцілував дружину, міцніше притиснув її до себе.
Вони довго сиділи мовчки. За вікном стемніло, запалилися ліхтарі. У квартирі було тихо. Але це була інша тиша. Не гнітюча, а спокійна. Вперше за рік Поліна відчула себе по-справжньому вдома.
Її дім. Їхній дім. Де вона — господиня, а не гостя. Де її речі на своїх місцях, а картини на стінах. Де чоловік на її боці.
Поліна витерла сльози, видихнула. Важко. З полегшенням.
Так, картину вже не повернути. Але зате тепер вона точно знала — тут її місце. І ніхто не змусить її почуватися інакше.
