— Чому ти кинула цю сумку посеред порога? Можна ноги зламати!
Роман із гучним стуком зачинив вхідні двері. Носком важкого черевика він роздратовано штовхнув темну дорожню сумку. Блискавка на бічній кишені неприємно забряжчала.
Олена сиділа на вузькій дерев’яній лавці біля вішалки. Пальці на колінах були щільно стиснуті.
Обличчя наполовину закривали масивні темні окуляри— ті самі, в яких три місяці тому її привезли на таксі з обласного офтальмологічного центру.
— Це твої речі, — сказала Олена.
Роман розстібнув куртку, стягнув її з плечей і недбало кинув просто на тумбу.
— Які ще мої речі? З чого це раптом? Ти зовсім з глузду з’їхала, сидячи в цих чотирьох стінах?
— Ти поїдеш до Марини, — відповіла Олена. Її голос затремтів, але одразу ж зміцнів. — Таксі вже стоїть у дворі. Адресу твоєї Марини я водієві назвала. У тебе рівно три хвилини, щоб знову взутися.
Чоловік завмер посеред тісного передпокою. Комір його байкової сорочки був розстебнутий, на шиї темніла смужка дорожнього пилу.
— Що ти вигадуєш, божевільна? Яка ще Марина?
Серце калатало десь під ключицею. Дихати було важко, але відступати вона не збиралася.
Уся ця темрява почалася більше року тому. Після різкого гіпертонічного кризу зір у Олени почав погіршуватися за кілька тижнів. Сітківка на обох очах ніби розчинилася в каламутній рідині. У районній лікарні літній окуліст лише розводив руками й радив без зайвих суперечок оформити інвалідність.
Викладання нарисної геометрії в будівельному фаховому коледжі та всі замовлення на креслення обірвалися в один день. Квартира звузилася до сірих розмитих плям, скрипу дощок і обережних кроків уздовж стіни.
Роман спочатку вдавав із себе турботливого чоловіка. Ходив із нею по кабінетах, важко сопів у чергах, купував дешеві вітамінні краплі в аптеці біля вокзалу.
Але жалю вистачило ненадовго. Через пару місяців у його голосі оселилася лінива, господарська ситість: навіщо прикидатися перед сліпою жінкою?
Роман перестав зачиняти двері у ванну, коли відповідав на дзвінки. Вечорами телефон лежав на комоді екраном догори. Від його спецодягу за версту пахло чужим солодким парфумом. Олена швидко перетворилася для нього на предмет домашнього вжитку — тумбу, яка на дотик смажить котлети й не здатна перевірити баланс на власному рахунку.
Лише три місяці тому настала черга на безоплатну операцію за електронним направленням. Допомогла колишня колега з коледжу, Інеса.
Вона зустріла Олену на вокзалі, провела через приймальне відділення та чергувала в палаті після лазерної корекції. Лазер і нові кришталики повернули світ аж до найменшої пилинки.
Лікар наказав спочатку ховати очі від яскравого світла та пилу під темними захисними окулярами. Олена одягла ці окуляри в лікарні й удома не знімала їх.
— Я чекаю на відповідь! — Роман зрбив крок ближче, обдаючи її запахом бензину та затхлого тютюну. — Звідки ти вигадала цю нісенітницю?
— Марина з диспетчерської твоєї автобази, — сказала Олена. — Коротка стрижка, як у хлопчика, родимка біля лівої скроні. Ти ж сам пів року тому хвалився за вечерею. Розповідав, яка спритна дівчина до вас влаштувалася оформлювати путівки.
— Мало хто у нас працює! — огризнувся чоловік. — Я на двох робочих місцях спину гну, щоб тобі на краплі вистачало! Щоб ти тут з голоду не загнулася! А ти мені сумку на поріг?
— У сумці все твоє, — відповіла вона, дивлячись прямо на пряжку його ременя крізь чорний пластик. — Светр, змінна білизни, робочі штани, паспорт. Зайвого не брала.
Роман на мить здивувався. Він звик до того, як вона з винуватим виглядом тупцювала біля плити, до вічних прохань принести рушник або знайти ложку, що впала. А тут перед ним сиділа жінка, чий сухий тон безжально розрізав повітря.
— Не плутай межі, Олено! — він тицьнув пальцем у бік коридору. — Квартира наша спільна! Я тут зареєстрований! Ти без мене навіть до смітника не дійдеш, загубишся на звалищі!
— Квартиру мені мама залишила за чотири роки до нашого шлюбу, — нагадала Олена. — Твого тут немає ні цвяха. А термін твоєї тимчасової реєстрації закінчився минулого тижня. Нову заяву я не підписала.
— Ах ти, підступна змія… — процідив Роман, стискаючи кулаки. — Та я подам на тебе до суду! Я знайду всі квитанції за твої обстеження! Витягну з тебе до останньої копійки!
Олена гірко посміхнулася.
— Які квитанції, Романе? Ті самі, за якими ти зняв з мого рахунку всі заощадження за генеральною довіреністю? Усе, що я за десять років заробила на кресленнях?
Роман ніяково переступив з ноги на ногу. Його погляд ковзнув по дзеркалу, затримався на дверній ручці.
— Я возив їх по професорах! За платні прийоми в приватному центрі!
— Ти купив стару синю іномарку для Марини, — випалила Олена. — І відразу оформив цю розвалюху на її тітку із села. А на решту взяв комплект нової зимової гуми. Думав, я на дотик не зрозумію, що за папірець із шиномонтажу випав із твоєї кишені?
— А як би ти його зрозуміла? — роздратувався чоловік. — Ти сліпа, як кріт! Ти банку тушонки від згущеного молока без мене не відрізниш! Хто тобі це наговорив? Твоя Інеса? Я їй усі вікна в квартирі потрощу!
Олена глибоко видихнула. Її руки злегка тремтіли від напруги, але пальці впевнено підхопили темні окуляри.
Одним рухом вона зняла їх і поклала на коліна.
Її погляд був чистим, сірим і суворим. Погляд зрячої людини, яка дивиться прямо в обличчя, помічаючи кожну небриту щетинку на чужому підборідді, краплі піту біля носа та масляну пляму на манжеті.
Роман так різко відскочив назад, що з гуркотом зачепив плечем металеву вішалку. Гачки жалібно задзвеніли, старий плащ упав на підлогу.
— Ти… ти що це робиш? — вичавив він, хапаючись п’ятірнею за край комода. — Куди ти витріщаєшся?
— На тебе дивлюся, — відповіла Олена. — Уже три місяці милуюся, Ромочко. З того самого дня, як повернулася з офтальмологічного центру.
Вона повільно підвелася з лавки. Ноги заніміли, у скронях пульсувало, але вона випрямилася на повний зріст, розправивши плечі.
— Я бачила, як ти вранці крутився біля дзеркала. Як приміряв бордову краватку, яку сам собі купив. Бачила, як ти їй писав повідомлення великими літерами прямо тут, у передпокої. Був упевнений, що сліпа дурепа рахує кроки від спальні до кухні?
Роман завмер. Його обличчя витягнулося, рот трохи прочинився.
— А ще, Романе, я бачила старовинний срібний браслет моєї бабусі, — продовжувала Олена. — З бірюзовими камінчиками. Пам’ятаєш, як ти мені співав на вухо? Ніби здав його в ломбард, бо не вистачало кругленької суми на ліки?
Олена зробила крок уперед. Роман притиснувся лопатками до стіни.
— А три тижні тому ти залишив телефон на комоді, коли пішов мити черевики. Екран світився. І там твоя Маринка красувалася на аватарці. Вона висунула вперед руку, а на зап’ясті — бабусин браслет. І підпис для подруг: «Подарунок коханого чоловіка». Щедро ти розпорядився чужим добром.
— Олено… — заїкаючись, промовив він, виставляючи перед собою розкриті долоні. — Ти все не так зрозуміла… Це було тимчасово. Вона попросила одягти на весілля сестри, просто щоб похизуватися…
— Не ганьбися, — обірвала вона. — Шкода дивитися. Ти цілий рік тут розгулював, як господар. Ноги на пуфик закидав, кричав, що суп недосолений, змушував мене прати твої мазутні куртки в кориті. Тобі подобалося бути паном біля каліки.
— Я ж тебе не кинув! — у голосі Романа проривалися плаксиві нотки ображеного хлопчика. — Інший би одразу пішов, а я продукти таскав! Молоко купував!
— Ти не залишився, Романе. Ти просто мародерствував у чужому домі. Тягнув усе, до чого міг дотягнутися, знаючи, що я не зможу заглянути у скриньку й перерахувати заначку.
У кишені його куртки, що валялася на тумбі, надривно заспівав мобільний. Мелодія була дурна, весела. Роман кинувся до тумби, поспішно засунув руку в кишеню, намагаючись вимкнути дзвінок.
— Увімкни гучномовець, — наказала Олена. — Чого ти так нервуєш? Може, автобаза горить?
— Нічого я вмикати не буду, — огризнувся він, відступаючи до дверей.
— Вмикай, кажу. Або я сама візьму трубку. Я тепер усі кнопки чудово бачу.
Олена зробила крок до нього. Роман, перелякано озирнувшись, тицьнув пальцем у зелене коло на екрані й увімкнув гучномовець.
З динаміка на весь передпокій пролунав пронизливий, примхливий голос:
— Ромочко! Ну скільки ще можна возитися? Ти обіцяв заскочити за речами й одразу до мене! Я вже пиріжки з капустою купила, а тебе все немає! Кинь ти своїй пачку макаронів на стіл і мчи сюди.
Олена нахилилася прямо до екрана.
— Марино, добрий вечір. Твій Рома вже на порозі. Усе зібрано, зайвого не тримаємо. До твого під’їзду їде сіра машина з шашечками. Забирай годувальника у вічне користування.
У динаміку на мить запала тиша. Потім пролунав приглушений писк, і дзвінок обірвався короткими гудками.
Роман стояв білий як крейда. Рука з телефоном безсило опустилася.
— Ти здуріла… — прохрипів він. — Мене ж хлопці в гаражі висміють. Завтра вся автобаза гудітиме…
— Обов’язково, — погодилася Олена. — Чутки швидко поширюються. Завтра всі твої слюсарі дізнаються, як хоробрий бригадир обчистив дружину, а потім із ганьбою втік до молодої коханки в орендовану хату.
— Ти пошкодуєш, — розлютився він, але в очах відбивався чистий страх. — Десять років життя коту під хвіст?
— Під хвіст, Романе. Бери сумку й забирайся. Лічильник у таксі цокає, платити тобі нічим.
Олена взялася за ручку вхідних дверей і розчинила їх навстіж. Зі сходової клітки подув холодний осінній протяг, запах мокрого бетону.
Роман ще кілька секунд постояв. Він спробував зустріти її погляд, витиснути з себе звичну нахабну усмішку, але натрапив на таке презирство, що сам згорбився.
Він нахилився й, крехтячи, підхопив сумку за широкий ремінь.
— Ще приповзеш! — злобно кинув він через плече, переступаючи поріг. — Коли серце прихватить! Хто тобі швидку викличе, дурепа?
— Сама наберу, — відповіла Олена. — Пальці пам’ятають, очі бачать.
Вона притягнула двері до себе й повернула засувку замка.
Зі сходів долинули важкі кроки чоловіка. Він поспішно спускався вниз, зачіпаючи сумкою поручні. За хвилину внизу зачинилися вхідні двері, а у дворі глухо загудів двигун седана, що від’їжджав.
Олена залишилася стояти у передпокої. Коліна злегка тремтіли, до горла підступив гіркий ком. Вона підійшла до лавки, важко опустилася й притиснула холодні долоні до обличчя. Сліз не було. Було лише величезне, порожнє полегшення — наче з плечей звалився запилений мішок із чужим мотлохом.
Вона підвелася, пройшла до кімнати й увімкнула настільну лампу. На широкому столі лежав креслярський планшет, стояли флакони з тушшю, лежали рейсшини та готовальня. Завтра треба було сідати за креслення для проєктного бюро — Інеса вже домовилася про перші замовлення на будинки.
Минуло два місяці.
Наприкінці листопада місто засипало колючим білим снігом. У батареях рівномірно й затишно шуміла гаряча вода. Олена сиділа за столом у вовняних шкарпетках, виводячи тонкі лінії тушшю на щільному ватмані.
Від спільних знайомих з автобази долітали новини. Сімейна ідилія Романа з молодою красунею дала тріщину вже в перші два тижні. Марина швидко зрозуміла, що за душею у Ромочки немає нічого, крім хвастощів і купи брудних сорочок.
Однокімнатна орендована квартира вимагала чималих грошей, а годувати дорослого чоловіка на свою диспетчерську зарплату дівчина зовсім не планувала.
Після першої ж серйозної сварки через гроші вона виставила його валізу на сходи, точно так само, як Олена. Тепер Роман переїхав на інший кінець міста до своєї двоюрідної сестри. Він тулився у передпокої, скаржився рідним на важку долю і півтори години трясся у переповненому міському автобусі в один бік.
У вівторок увечері на екрані мобільного телефону Олени висвітився знайомий номер.
Вона натиснула на відповідь, увімкнула гучномовець і поклала смартфон поруч із ватманом, продовжуючи перевіряти розміри на кресленні.
— Олено? — пролунав із динаміка хрипкий, улесливий голос Романа.
— Чого тобі, Романе?
— Та я у справі дзвоню… Адже не чужі люди. У мене в настінній шафі на лоджії залишився зварювальний апарат. Пам’ятаєш, такий зелений, у валізці?
— Пам’ятаю, — відповіла Олена, проводячи олівцем рівну лінію.
— Слухай, я б у суботу заскочив до обіду? Забрав би? Бо слюсарю без свого інструменту зовсім кінець, а новий купувати зараз нема за що…
— Заскочити ти можеш, — спокійно сказала Олена. — Тільки слюсар за врізку нових дверних замків узяв із мене кругленьку суму. Я сама дістала з лоджії твій апарат і віддала йому валізку в рахунок оплати. Рівно стільки, скільки коштував твій старий інструмент. Тож вважатимемо, що ми з тобою повністю розрахувалися.
І вона просто натиснула червону кнопку на екрані, скинувши виклик.
