— Максиме, де латунний жетон із передпокою?
Женя стояла біля вішалки й дивилася на порожній металевий гачок.
Максим поспішно застібав ґудзики плаща. Він уже тримався за лопатку для взуття, але раптом завмер і почав розглядати свій наручний годинник.
— Який ще жетон?
— З зеленою биркою, від квартири № 42 на Озерній. Зв’язка висіла тут три роки. Куди ти її подів?
— Жень, ну ось ти знову з нічого робиш трагедію, — відгукнувся чоловік, обережно відступаючи до вхідних дверей. — Знадобилася, я й взяв.
— Кому знадобилася?
— Лілі потрібно десь пожити пару місяців.
Він сказав це легко й буденно, ніби йшлося про пачку солі, позичену сусідам.
Женя відчула, як всередині підкотилася важка хвиля образи. Вона на секунду сперлася рукою на край тумби для взуття й потерла скроню пальцями. Перед очима на мить потемніло від такої нахабної простоти.
— Твоя сестра виїхала з орендованої квартири?
— Не виїхала, а господар підняв орендну плату вдвічі. У Лільки зараз скрутно з грошима, ти сама знаєш, перегляди в блозі впали. Їй двадцять два роки. Мама вчора подзвонила, плаче в слухавку. Каже, що у Максима стоїть порожня квартира зі свіжим ремонтом, а рідна сестричка блукає по чужих кутках.
— У якого ще Максима? — голос Жені затремтів від обурення.
— У нас! Ми сім’я чи хто? Ми чотири роки у законному шлюбі! Квартира стоїть порожня, орендар виїхав майже місяць тому. Мама допомогла Лілі зібрати речі, сьогодні вони переїжджають.
— Ти віддав ключі Валентині Єгорівні за моєю спиною?
— А що тут обговорювати? — Максим із прикрістю знизав плечима. — Ти б хіба по-людськи це дозволила? Знову почала б свої рахунки зводити, копійки вираховувати, дорікати чужими витратами. Ліля поживе до осені, комунальні я сам зі своїх закрию. Все, Жень, я запізнююся на оперативку, начальник буде лютувати.
— Ніякої Лілі там не буде. Телефонуй мамі просто зараз.
— Сама телефонуй і ганьбися, якщо у тебе совісті немає, — огризнувся він, натискаючи на ручку дверей. — Я перед матір’ю виправдовуватися не збираюся. Метри все одно без діла стоять.
Двері зачинилися, залишивши після себе терпкий запах його парфумів.
Женя присіла на дерев’яну лавку в передпокої. Руки злегка тремтіли від злості, але розгубленість швидко змінилася холодною зібраністю. Терпіти таке свавілля вона не збиралася.
Вона дістала телефон і набрала номер матері.
— Мамо, доброго ранку. У нас справжнє пограбування серед білого дня. Максим віддав ключі від квартири на Озерній Валентині Єгорівні. Вони з Лілею просто зараз пакують валізи й їдуть туди заселятися.
У слухавці почувся металевий скрегіт шпателя по плитці та тихий сміх.
— У них нічого не вийде, — спокійно відповіла Раїса. — Я якраз тут, шви у ванній герметиком промазую. Не хвилюйся, Женю, працюй спокійно. Дядько Коля з першого під’їзду якраз у мене в передпокої копається, новий замок у двері врізає. Старий зовсім заїдав, ключ не повернеш. Я сама розберуся.
— Мамо, я зараз відпрошуся на пару годин. Одна ти з ними не впораєшся.
— Приїжджай, коли буде час. Подивишся на безкоштовний цирк.
Під’їзд будинку на вулиці Озерній зустрів галасом і гуркотом.
Ліля сердито тягла за собою пластикову коробку на коліщатках, з якої стирчали штатив для камери та край товстого вовняного пледа.
— Мамо, чому ліфт не вантажний? — примхливо запитала дівчина, спотикаючись на сходах між поверхами. — У мене колесо застрягло в ямі! Там у коробці лежить дорога косметика, якщо вона розіб’ється — ти купуватимеш нову?
— Потерпи п’ять хвилин, не переломишся, — відмахнулася Валентина Єгорівна.
Свекруха піднімалася слідом, стискаючи в руці об’ємний пакет із рулонами самоклеючої плівки під мармур.
— Зате який район! До метро п’ять хвилин неспішним кроком, парк поруч, цілодобові магазини. Максим сказав, що ремонт свіжий, стіни рівні, сантехніка блищить. Вікна виходять у двір, ніякого шуму з проспекту. Живи й радій.
— А Женя точно скандалу не влаштує?
— А хто її питатиме? — Валентина Єгорівна впевнено крокувала сходовим майданчиком. — Мій син утримує всю їхню сім’ю на своїх плечах. Він чоловік, його слово — головне. Сказав сестрі заїжджати — значить, заїжджай. Женька побурчить та заспокоїться. Проти мого сина вона не піде.
Вони зупинилися перед сорок другою квартирою.
Валентина Єгорівна з тріумфальним виглядом дістала з кишені жилета зв’язку з зеленою биркою.
— Ось, донечко, тримай. Вставляй обережно, там має бути два оберти. Все, вважай, у тебе з’явився власний дах над головою.
Ліля взяла ключ, присіла біля замкової щілини й спробувала просунути металевий стрижень всередину.
Деталь увійшла лише на пару міліметрів і застрягла.
— Не входить, мамо, — промовила Ліля, з силою смикаючи ключ з боку в бік.
— Дай сюди, у тебе вічно все випадає з рук!
Валентина Єгорівна рішуче відштовхнула дочку плечем, взялася за ключ обома руками й навалилася всім тілом на дверне полотно. Метал тихо задзвенів, але сердечник замка навіть не ворухнувся.
— Та що ж це таке! — задихалася свекруха, трясучи латунну ручку. — Максим, мабуть, підсунув кривий дублікат? Замок поставили перекошений, криворукі майстри…
Двері раптом самі собою ворухнулися. Засувка м’яко відсунулася вбік, і стулка плавно відчинилася всередину.
Валентина Єгорівна ледь не втратила рівновагу, замахавши вільною рукою.
У дверному отворі з’явилася Раїса. На ній були старі спортивні штани, робочий фартух із кишенями та щільні гумові рукавички, мокрі від мильної піни. У руці вона тримала балончик із мийним засобом. Позаду неї в коридорі виднілася постать слюсаря дядька Колі з валізкою для інструментів.
— Вітаю, свахо, — прохолодно промовила Раїса. — Ти чого замок ламаєш? Домофон унизу чудово працює, можна було зателефонувати.
Валентина Єгорівна остовпіла. Її очі округлилися від обурення. Ліля за спиною матері гучно поставила пластикову коробку на бетонну підлогу.
— Раїсо?.. Звідки ти тут взялася?
— Мию підлогу, наводжу лад, — пояснила господиня. — А ви з речами куди прямуєте? Чи не помилилися адресою?
Свекруха швидко перевела подих й уперла руки в боки.
— Це ти помилилася адресою! Мій син виділив цю квартиру своїй рідній сестрі для проживання! Максим передав нам ключі, наказав Лілечці заселитися просто зранку. Тож знімай свої рукавички й відійди з дороги, дай дівчині занести сумки! Вона втомилася в дорозі!
Ліля демонстративно надула губи й почала потирати почервоніле зап’ястя.
Раїса залишилася стояти посеред дверного отвору, схрестивши руки в гумових рукавичках.
— Охолонь, Валентино. І сумки з порога прибери.
— Ти мені будеш вказувати?! — закричала свекруха на весь під’їзд. — Та я зараз поліцію на тебе викличу! Мій син заради цієї сім’ї здоров’я псує, з ранку до ночі ґарує, а ти рідню на сходову клітку виставляєш?! Це житло Максима! Він має повне право розпоряджатися своїми метрами!
— Хто тобі сказав, що це квартира твого сина?!
Слова Раїси прозвучали твердо й переконливо, миттєво збивши пиху зі свекрухи.
Валентина Єгорівна запнулася на півслові й кліпнула очима.
— Що?..
— Я питаю: хто тобі цю вигадку наспівав у вуха?
Раїса зняла одну рукавичку, поклала її на поличку біля входу й подивилася прямо в очі свекрусі.
— П’ять років тому, коли твій Максим ще ділив кімнату в заводському гуртожитку й віддавав борги за старий легковик, ми з моїм братом продали бабусину квартиру. Я додала всі свої заощадження до копійки й оформила купівлю на своє ім’я. Тут є лише одна господиня — я сама.
Твоєму синові тут не належить ані метра, ані половини цвяха. І ніколи не належало.
Обличчя Валентини Єгорівни вкрилося нерівними багряними плямами.
— На тебе?.. А Максим казав, що це їхнє сімейне гніздо… що він сам усе облаштовував…
— Максим у тебе вправний у балаканині, аби тільки перед матір’ю героєм виглядати, — відрізала Раїса. — Розпоряджайся своїм майном, Валентино, а на чужий коровай рота не роззявляй.
Знизу почулися поспішні кроки. За мить на майданчик забігла Женя. Слідом за нею, важко віддихуючись, піднявся Максим. Краватка у нього зісковзнула набік.
— Мамо! — крикнув Максим, кинувши винуватий погляд на тещу. — Навіщо ви так рано притягнулися?! Я ж просив почекати!
— Максимко! — вигукнула Валентина Єгорівна, вчепившись пальцями за рукав сина. — Поглянь, що твоя теща витворяє! Мене на поріг не пускає! Скажи їй, синку! Скажи, що ти тут господар і маєш на це право!
Максим завагався на місці. Він перевів погляд на Женю, потім на тещу з дядьком Колею.
— Мамо… ну навіщо влаштовувати скандал на весь будинок? Я ж просив не гарячкувати.
— Що значит — не гарячкувати?! — свекруха стиснула його руку з такою силою, що тканина плаща натягнулася. — Ти мені ключі віддав? Сказав, що питання вирішено?
— Я сказав, що спробую владнати справу з Женєю, — пробурмотів Максим, дивлячись у підлогу.
— Ах ти, пустодзвін! — Валентина Єгорівна у розпачі відштовхнула його руку. — Рідну матір перед чужими людьми на посміховисько виставив?!
Женя підійшла ближче до чоловіка й пильно подивилася на нього.
— Максиме, віддай ключі.
— Та подавіться ви своїми ключами! — вискнула свекруха, вихопила зв’язку з рук Лілі й засунула її в нагрудну кишеню Максима. — Мабуть, від скупості ночами не спите! Пожаліли куточок для рідної людини! Бог вас покарає за безсердечність, запам’ятайте мої слова! Подивимося, як ти з цією гординею далі житимеш!
Максим залишився стояти біля поручнів поруч із Женею, не зрушивши з місця.
— Мамо, викличте таксі. Ввечері зідзвонимося.
Валентина Єгорівна задихнулася від образи, смикнула ошелешену дочку за край куртки й попрямувала вниз по сходах.
Коліщатка пластикової коробки з гуркотом застрибали по бетонних сходинках. Незабаром унизу гучно зачинилися вхідні двері під’їзду.
На майданчику запанувала тиша. Пахло лише мильною піною та свіжою фарбою з поручнів.
Дядько Коля зібрав свої інструменти у валізку, підморгнув господині й не поспішаючи попрямував до виходу.
Раїса поглянула на зятя.
— Ну що, годувальнику, так і стоятимеш, як стовп? Заходь у передпокій. Допоможеш знести старий плінтус і мішки з будівельним сміттям до контейнера. Заразом дурниці з голови вивітриш.
Максим понуро кивнув, зняв плащ і покірно зайшов у квартиру.
Минув місяць.
Валентина Єгорівна оголосила родині сина повну ізоляцію. Через родичів передавала, що її ноги не буде в домі, де матір чоловіка ні в що не ставлять.
Ліля сама знайшла вихід: разом із однокурсницею орендувала скромну кімнату на околиці й влаштувалася помічницею в салон оптики, швидко забувши про минулі образи.
Максим став незвично тихим і уважним. Питання щодо квартири більше жодного разу не порушував. До матері їздив сам, а вдома без жодних нагадувань мив за собою сковорідку, лагодив кран, що протікав, і виносив сміттєві пакети. Він чітко усвідомив своє справжнє місце в домі.
А квартиру на Озерній здали через знайомих уже наступних вихідних. Заселилися охайні орендарі — фельдшер із дружиною, яка працювала в районній бібліотеці.
На гроші, отримані за перший місяць, Раїса купила собі путівку в заміський санаторій, щоб підлікувати хворі суглоби.
