Майже у кожній сім’ї є людина, яка не нагулялася. У нашій це бабуся. Після відходу діда шість років тому ми перевезли її до себе.
Мої батьки кажуть, що це доля мститься їм за відсутність явних підліткових проблем обох дітей, тобто в мене та сестри.
Наприклад, минулого липня, отримавши пенсію, вона на тиждень рвонула з подружкою на море, вимкнувши телефон, і зателефонувала, коли закінчилися гроші.
Мама мало не збожеволіла. Довелося їх забирати. При цьому батько реготав і попросив тещу наступного разу просто взяти його з собою.
У неї хронічні хвороби і коли дільничний лікар із суперсерйозним виглядом почав перераховувати, що їй не можна, вона перебила його.
– А що станеться, якщо я це їстиму? – Ви можете з життя піти, – з найтрагічнішим виглядом сказав лікар.
– Та годі вам! Що, серйозно? Тобто у 86 років є така ймовірність? Коротше, колемо інсулін і їмо, що хочемо.
Вона грає у шахи на бульварі з мужиками – і виграє! Вона співає у хорі «Веселі старенькі», ходить до театру та відвідує усі безкоштовні міські заходи та концерти.
А нещодавно завела собі вдівця бойфренда на вісім років молодше за себе. Тепер вони відриваються разом.
Минулими вихідними він побалував її гонками на квадроциклах. А потім вони за вечерею випили два літри домашнього червоного і заснули перед теликом обіймаючись на дивані у вітальні, де ми їх і застукали, повернувшись з дачі.
Так дід Коля був представлений сім’ї – онімілій мамі, здивованим онукам і незмінно реготавшому батькові.
Я обожнюю свою бабусю – вона позитивніша і енергійніша за більшість моїх молодих знайомих. Вона любить життя і вміє ним насолоджуватися. «А скільки того життя лишилося?» – Відповідає вона моїй мамі на всі її “мама, ну як так?”. Хочу таку старість.
