Перед весіллям я дуже посварилася з батьками. Вони настійно вимагали, а потім і слізно просили мене, щоб я не виходила заміж за чоловіка з дітьми. Але я, звичайно ж, ухвалила самостійне рішення і зробила все по-своєму. А що з цього вийшло, зараз вам розповім.
Він розлучився ще до нашого знайомства. Звичайно ж, його двоє дітей залишилися жити з мамою, а він лише платив аліменти і час від часу проводив час із сином і донькою. Наскільки мені було відомо, ініціатором розриву виступила його колишня дружина.
Їй не вистачало вражень, вона постійно скаржилася на нестачу грошей і все в такому дусі. Не дивно: коли є діти – вже не до гулянок. Потім з’явилася я, і він знову “почав жити”. Ми зустрічалися близько року, але мені на той момент уже було 29 років, а він був старшим за мене.
Тож довго зустрічатися, як у молодості, не було жодного сенсу. І хоча я сказала мамі й татові, що за весь час бачила його дітей, можливо, раз або два, вони були категорично проти. Весілля відбулося. Батьки не стали влаштовувати сцен і просто змирилися.
Тож у той момент я була по-справжньому щаслива. Після кількох місяців сімейного життя мене почало нудити в буквальному, а не переносному сенсі. Причина виявилася банальною і водночас несподіваною для мене: вагітність. Коханий, відразу видно, що досвідчений, допомагав мені, чим тільки міг.
Не відходив від мене, постійно радував квітами і якимись маленькими сюрпризами. Тож сама вагітність пройшла легко. Після народження сина чоловік не перестав мені допомагати. Після роботи він постійно був зайнятий домашніми справами. Мені іноді було навіть якось заздрісно.
Він старший і все робить як на інстинктах, а я зовсім нічого не вмію, теж мені, молода мати. Я не вважаю, що чоловік усім зобов’язаний жінці, а я можу тільки лежати і дивитися, як росте моя дитина. Я теж намагалася допомагати, чим могла. Тож наша сім’я міцніла з кожним днем, у всіх сенсах.
Поки якось раз до нас не зателефонувала колишня мого чоловіка. Річ була в тому, що мій чоловік почав дедалі частіше відпрошуватися з роботи зі зрозумілих причин. Аліменти він платив, але для його колишньої їх було мало. Я розумію, що двоє дітей, але вона ж сама хотіла змінити своє життя.
І до чого в результаті це тебе привело? Одним словом, вона дзвонила, щоб повідомити, що їде в іншу країну. До сестри. Там у неї буде можливість заробити трохи грошей для дітей, “чий тато не справляється зі своїми обов’язками навіть після розлучення”.
Тож їхні спільні діти тепер житимуть із нами. Тому що більше їх ні на кого залишити. Рішення вже ухвалено, і змінювати його ніхто не збирається. Фактично квитки на руках. Коханий заспокоював мене тим, що він добре знає свою колишню. Працювати вона ніколи не вміла і не хотіла.
Тож уся ця розмова – не більше, ніж спектакль. Повернеться вона максимум через півроку. Тож турбуватися нема чого. Подумаєш, наварити каші не на одну дитину, а на трьох. Я, мовляв, жодних змін навіть не помічу, а ось для мене ці новини стали справжнім шоком.
Я зі своїм малюком впоратися не можу, а ще двох додати хочуть. Та ще й яких, вони вже до школи ходять, дорослі. А ми ж ще ходити толком не навчилися. Яка каша? Але чоловік на мої слова не надто й реагував. Сказав, що я сама потім втягнуся і ще сумуватиму, коли їхня матуся повернеться.
Ось у чому я була впевнена, так це в тому, що такого вже точно не станеться. У мене племінник є, і я навіть не знаю, скільки йому років. Але що мені тепер вдіяти, якщо чужі діти мені до лампочки? Свій є, і я цьому рада. У перший день, коли діти прийшли до нас додому, у мене буквально тряслися коліна.
Я не знала, про що ми могли б із ними поговорити. Що цікавить молодь у цьому віці. Як результат, перші піввечора я була кимось на кшталт слуги-клоуна. Усе пропонувала їм поїсти, подивитись телевізор, навіть розповідала, які в мене смаки в музиці і як я співала в шкільному ансамблі.
А потім, коли я зрозуміла, що їх узагалі не хвилює жінка, з якою живе їхній батько, і що я за будь-якого розкладу буду для них відьмою – заспокоїлася. І просто залишила їх у спокої, через що пропустила вечерю, і діти дві години ходили голодними, а мені боялися зізнатися.
Через тиждень справи стали тільки гіршими. Через місяць я зрозуміла, що більше так не зможу. Забрала свого сина, речі, які змогла зібрати, і поїхала до батьків. Вони мене, звичайно ж, прийняли, але осудливий погляд іноді буває красномовнішим за будь-які розмови. Увечері зателефонував чоловік.
Він був розлючений. Тоді я сказала, що навіть якщо ми з ним більше не будемо разом, так буде краще для мене, ніж жити вп’ятьох під одним дахом. Моя психіка вже точно буде вдячна. Такого він точно не очікував, тож зменшив тон і попросив мене повернутися. Обіцяв, що буде сидіти з дітьми.
Але я-то знаю, що тоді його або понизять, або з роботи виженуть. Декретів для чоловіків у нас поки що не придумали. Бути домогосподаркою – це добре. Коли є той, хто заробляє, який тебе від усього вбереже. Але обслуговувати ще й двох дітей, яких я взагалі не знаю та й знати не хочу?!
Навіть не уявляю, якими словами вони мене називають за спиною, а я маю їм готувати, прибирати, прати. З якого переляку? Або їхня мати приїде і мені зарплату виплатить за працю? Аліменти ж вона брала, не соромилася. Ось тепер сиджу і думаю, яка ж я була дурна, що влізла у все це.
Але що робити тепер, не можу придумати. Як повернутися до чоловіка, але тільки без його нестерпних дітей? Навіть думка про інтернат була. Це нормально взагалі чи просто я така погана людина? Уже просто сама себе побоююся. Ось до чого доводить стрес.
