Коли не стало мого чоловіка, донька запропонувала жити разом. Мені справді було дуже важко, і я була дуже рада, що рідні мене підтримали. Ми домовилися, що мою квартиру будемо здавати в оренду.
Я переїхала до доньки та зятя. Вона якраз була при надії на той час і теж потребувала моєї підтримки. Після появи моєї онуки я від неї ні на крок не відходила. Робила все для її якнайшвидшого відновлення.
Ясна річ, мені доводилося постійно няньчитися з новонародженою онукою. І це було легко робити, оскільки ми жили в одній квартирі. Завдяки мені донька змогла вийти на роботу набагато раніше, ніж планувалося.
Я сиділа з онукою і займалася господарством. Мені не було на що скаржитися: донька була вдячна за допомогу, із зятем теж стосунки непогані. Крім того, я підживлювалася енергією від спілкування з маленькою онукою.
Але час минав, і я почала відчувати себе зайвою в цій квартирі. Ніби я виконую обов’язки хатньої робітниці і няні і при цьому не отримую ніякої віддачі. Я почала говорити про це з донькою.
Ми домовилися ділити домашні обов’язки. Так я почала більше виходити на вулицю і займатися своїми справами. Під час однієї з прогулянок парком я познайомилася з дуже приємним чоловіком мого віку.
Ми розговорилися, і зовсім скоро я зрозуміла, що це моя людина. Ми почали частіше зустрічатися, багато гуляли, ходили в кафе. Як же красиво він залицявся! Я й подумати не могла, що коли-небудь зможу знову закохатися.
Зізнаюся чесно, совість мене страшенно мучила. Я думала про те, що зраджую пам’ять свого покійного чоловіка, довго сумнівалася, чи варто мені продовжувати спілкування з цим чоловіком.
Але близька подруга переконала мене, що життя занадто коротке, щоб картати себе за почуття. Тим паче коли вони щирі. Через півроку наших зустрічей він запропонував мені вийти за нього заміж.
Я оторопіла, не знала, що говорити. Усе-таки ми вже не молоді: навіщо нам це? Від усвідомлення, наскільки мені пощастило, я розплакалася. На радощах розповіла про все доньці, але вона була не в захваті від почутого.
Їй не подобалося, що останнім часом мене все частіше немає вдома, а отже, ніхто не готує свіжу їжу на кожний прийом їжі та не прибирає. Про внучку я взагалі мовчу. За її словами, я зовсім про неї забула. Але це не так!
Так, ми менше часу проводимо разом, але й онука вже не маленька. Їй 10 років, і бабуся не потрібна їй 24/7. Крім того, чому я взагалі маю всім цим займатися? Мені набридло бігати перед донькою і зятем.
Загалом, ми сильно посварилися. Я збираюся випроваджувати квартирантів зі своєї квартири і переїжджати туди з коханим, а донька зі своїм чоловіком нехай сама розбирається.
Люблю внучку всім серцем, але не я її мати. Пора вже моїй доньці взяти на себе відповідальність за виховання своєї доньки і прибирання з готуванням. А з мене досить!
