Через тиждень в моїй квартирі з’явився Макс – мовчазний тридцятип’ятирічний хлопець, трохи закритий в собі, як багато програмістів

Своїх батьків я люблю. Вони у мене хороші, добрі і турботливі. Навіть надто турботливі! «Катюша, вдягни шапку, сьогодні прохолодно», – тривожиться мама. «Кошеня, не читай лежачи: очі зіпсуєш!» – переживає тато. У дитинстві я ставилася до цього, як до норми, але подорослішавши. Постійно чуючи «Сонечко, а не затримуйся після роботи: вечорами на вулицях стільки хуліганів» або «Катруся, кава на ніч шкідлива, випий краще молочка з медом», я часом тихо нервувала.

Коли мені виповнилося двадцять сім, батьківська турбота так мене втомила, що я остаточно зрозуміла: треба терміново обзаводитися власним житлом. Бабусь або тіточок, які могли б залишити мені у спадок квартиру, на жаль, не було, а значить, вихід один: купувати. Як може купити квартиру менеджер середньої ланки з середньою ж зарплатою? Правильно: взяти кредит. І я, недовго думаючи, вирішила влізти в фінансову кабалу. Але перед тим як відправитися в банк, поставила батьків до відома:

– Мама, тато, я вже доросла і хочу жити одна.

– Як же ти без нас? – сплеснула руками мама.

– А чому ж тобі з нами погано? – засмутився тато.

– Мені з вами добре, але так я ніколи не побудую особисте життя.

Аргумент спрацював, і мої дорогі батьки, змахнувши скупу сльозу, дали своє батьківське благословення.

Спочатку я планувала купити однокімнатну квартиру, а потім подумала і вирішила замахнутися на «двушку». Різниця в ціні не надто велика, правда, якщо особисте життя і правда складеться, з другої кімнати можна зробити дитячу.

Мені пощастило! Знайшла відмінну, хоча і невелику по метражу, квартирку в старому зеленому районі. Господарі їхали в інше місто і продали її разом з меблями. Ремонт цілком свіжий, хороша сантехніка, два чарівних балкончика. Словом, в’їжджай і живи! Ну, в’їхала і почала жити. Ейфорія тривала приблизно місяць. А потім я виявила, що на жалюгідні крихти, що залишаються від зарплати після погашення кредиту, вижити неможливо. Тобто, можливо, але дуже важко. На самі життєво потреби ледь вистачало.

Особливо гостро я відчула свою фінансову слабкість, коли зустріла на вулиці колишню однокласницю Маринку, і та, видававши обов’язкову дозу обіймів і поцілунків, потягла мене в піцерію. А у мене на їжу в день відведено 80 гривень. І ні копійкою більше. Якщо витрачу зараз п’ятсот, то три дні доведеться реально голодувати! Маринка і в школі була проникливою, а з роками, видно, у неї розвинувся дар ясновидіння. Наче думки мої прочитала.

– З грошима туго? Пішли-пішли, я сьогодні гонорар отримала, так що пригощаю!

– Та не вигадуй, – заперечувала я. – Підемо, але платимо навпіл.

– Я ж кажу: гонорар отримала. Причому той, на який вже не розраховувала. Так що гуляємо, подруго!

Після келиху вина я розслабилася:

– Слухай, Марина, а як ти здогадалася, що у мене з грошима туго?

– Тому що знаю тебе прекрасно. Якби нормально було, ти мене вже в якесь кафе тягнула б. Раз не потягнула, значить, тимчасова криза.

– Боюся, що постійна, – зітхнула я. – Принаймні, років на п’ятнадцять.

– Напевно, квартиру в кредит купила? – припустила подруга.

– В яблучко! Вирішила відразу двокімнатну. А тепер – я гірко махнула рукою. – Тепер навіть спідниць не ношу: на колготки грошей не напасешся.

– А чому б тобі не взяти квартиранта? На колготки та інші дамські радості точно заробиш.

– Знаєш, мені якось це раніше в голову не приходило, – зізналася я. – А це думка! Візьму якусь студентку. Тільки знаєш, все одно страшнувато в будинок чужу людину пускати. Хіба мало аферистів!

– До речі, моєму двоюрідному брату запропонували роботу у Києві. Думаю, він із задоволенням зняв би у тебе кімнату.

– З абсолютно незнайомим чоловіком під одним дахом? – задумливо протягнула я. – Ну не знаю.

– Познайомитеся, і стане знайомими! Те, що він не аферист, я тобі стовідсоткову гарантію даю. Зрештою, у виборі квартиранта головне що?

– Що? – луною відгукнулася я.

– Щоб майно НЕ псував і орендну плату вчасно вносив! А тут я за Макса головою ручаюсь.

– А він старий? – для чогось поцікавилася я.

– Ти що, варити його збираєшся? – хмикнула Маринка. – Він ідеальний. Ну, вирішуй!

Я думала, напевно, хвилини дві, потім кивнула:

– Гаразд, дзвони своєму ідеальному квартиранту. Скажи, я готова здати йому кімнату доларів за сто, наприклад.

– За двісті! Братик – висококласний програміст, зарплата у нього хороша, так що не збідніє.

Через тиждень в моїй квартирі з’явився Макс – мовчазний тридцятип’ятирічний хлопець, трохи закритий в собі, як багато програмістів. Однак, навіть перебуваючи на своїй хвилі, він не забував мити за собою посуд і вимикати світло. Ще один плюс: додому він приходив тільки переночувати. Коротше, мрія, а не квартирант!

Спочатку мене зовсім не цікавило його життя, а потім. Все-таки під одним дахом живемо, значить, не зовсім чужі люди. Харчувався Макс абияк: китайська локшина і бутерброди. Я себе теж делікатесами не балувала, але суп або борщ завжди був. Позначалося мамине виховання. Мені не хотілося, щоб мій ідеальний квартирант заробив гастрит, тому стала пропонувати йому повечеряти разом. Він не відмовлявся, але став купувати продукти в спільний холодильник. Коли я почала підхоплювати в прання його брудні речі (що мені, важко зайвий светр або футболку в пральну машину закинути?), Макс став постійно виносити сміття. У багатьох як буває : «Любовний човен розбився об побут». У нас з Максом все вийшло, навпаки: зі спільного побуту виросло почуття. Воно росло так повільно, що ми обидва нічого не помічали. А потім Макс взяв відпустку і вирішив з’їздити додому.

– Відпочинеш від мене три тижні, – сказав він, складаючи речі в сумку.

– Відпочину, так, – кивнула я. – Ці штани вниз не клади, помнуться. Дай сорочку сама складу.

Підозрювала, що буду сумувати за Максом, але не уявляла, що ледь не помру від туги! Навіть апетит втратила і за десять днів схудла на три кіло. А на одинадцятий Макс, раптом повернувся.

– Що-небудь трапилося? – злякалася я.

– Просто додому потягнуло.

– Я з завтрашнього дня у відпустці, – повідомила я, щосили намагаючись приховати вируючі всередині почуття.

– А у мене ще десять днів залишилося. Давай махнемо куди-небудь!

– Тебе ж додому потягнуло!

– До тебе мене потягнуло! І тягне. Зі страшною силою!

Я заглянула йому в очі. Ні, не бреше! Тож ось воно як.

Сьогодні ми з Максом закінчили ремонт в маленькій кімнаті. Обклеїли її новими шпалерами – різнокольорові вітрильники по блакитному фону. Я думаю, що це чудові шпалери, особливо якщо врахувати, що це дитяча для хлопчика!

You cannot copy content of this page