Мій чоловік мріяв про ідеальну сім’ю. Хотів зіграти шикарне весілля, а потім почати планувати появу нашої дитини. Я була не проти стати мамою, але в реальності все виходить не так просто, як у мріях.
Річ у тім, що кілька років в мене були проблеми зі здоров’ям. Що ми тільки не робили, нічого не допомагало. Звичайно, на тлі цього в нас почали псуватися стосунки, а потім я дізналася, що при надії.
Від щастя плакала і я, і мій чоловік. Усю вагітність коханий мене на руках носив. Він доглядав за мною, допомагав у всьому. Ми разом спроектували дитячу кімнату, разом купували одяг та інші дрібнички для малюка.
Мені здавалося, що моє життя ідеальне, а потім я народила. Ця, як завжди здається, радісна подія розділила моє життя на “до” і “після”. По-перше, від колишньої допомоги чоловіка не залишилося й сліду.
Він нібито не відчував до дитини абсолютно нічого. По-друге, чоловік почав поводитися зі мною так, ніби ми й зовсім чужі. Подруги говорили, мовляв, це нормально, всі переживають післяпологовий період.
Потрібно потерпіти, чоловік перебіситься і заспокоїться, але з кожним днем ставало тільки гірше. Чоловік почав обмежувати мене в усьому. Мені не можна було приймати ванну.
Це дуже довго за часом, плюс до всього потрібно економити воду, оскільки вона дорога. За його словами, достатньо лише в душ на кілька хвилин забігти. Та і як я можу так довго сидіти у ванній, поки дитина без нагляду.
А коли я захищаю себе і кажу, що він теж може посидіти з дитиною, він каже, що це не його завдання. Подумати тільки! За словами чоловіка, він гроші заробляє і нас забезпечує.
Пелюшки ж і годування – виключно моя прерогатива. Чоловік навіть вночі не встає ніколи, коли син плаче. Йому просто плювати. До слова, про гроші. Коли я почала отримувати виплати від держави, він розділив наші бюджети.
Мені доводиться принижуватися, щоб він дав мені якусь копійку, оскільки грошей із виплат, ясна річ, не вистачає ні на що. Таке відчуття, що чоловікові просто подобається відчувати свою перевагу наді мною.
Він часто критикує те, як я готую, каже, що я можу краще. Іноді йому не подобається, як я прибираю у квартирі. Він буквально знаходить щось у смітинку і питає, чому вона тут. Я так втомилася!
Не розумію, чому мій чоловік став таким деспотом. Нашому синові скоро рік, а коханий, як і раніше, поводиться так, ніби це не його малюк. Найстрашніше те, що нещодавно він заявив, що йому потрібна друга дитина.
Мовляв, ми не молодіємо, краще другою обзавестися вже зараз. Він хоче дівчинку. Я не розумію, що мені робити. Мені страшно! Боюся уявити, що буде, коли з’явиться ще один малюк.
Я не готова знову народжувати, тим паче що я і після перших пологів не до кінця відновилася. З таким-то графіком… Весь цей час я нічого не говорила своїм батькам. Вони зятя дуже люблять просто.
І я не хотіла, щоб мама з татом розчарувалися в ньому, але зараз я перебуваю на межі нервового зриву. Думаю розлучитися, бо не уявляю свого майбутнього поруч із таким чоловіком. Тепер уже й язик не повертається його так називати!
