У нас в родині назріває серйозний скандал. Я мовчу, але ще трохи і, здається, просто не витримаю. От не очікувала, що ми не зможемо домовитися з цього приводу, але терпіти більше не можу.
Наше місто від фронту досить далеко, тож, дякувати Богу, маємо можливість жити, працювати, займатись вихованням дитини. Чоловік працює, а я з п’ятирічним Марком сиджу вдома. З початком бойових дій мене скоротили, але ми з чоловіком згодом прийшли до висновку, що це навіть на краще. Зараз як мати я родині потрібна найбільше.
Ми пройшли усі стадії прийняття ситуації. Від категоричного бажання відправити мене із сином за кордон, до спокійного розуміння, що вдома і стіни допомагають.
Тривоги у нас є щодня, іноді навіть по дві-три. Проте, за весь цей час, дякувати Богові, нічого поруч не прилетіло. Але чоловік вавжає, що з моменту оголошення тривоги і до її відбою, я з дитиною маю сидіти у бомбосховищі.
Чоловік у підвал сам не спускається. Працює, може бути десь в дорозі по справах. На його поведінку тривога чомусь не впливає. А коли я якось сказала, що ми мабудь не підемо, він мені прочитав цілу лекцію. Це ж безпека дитини!
Та я погоджуюсь, звичайно, безпека понад усе. Але ми, з усієї багатоповерхівки, сидимо там з сином вдвох, бо ніхто не спускається вже декілька місяців. Це не є комфортним для мене та сина, справи збираються, там немає чим корисним розважити дитину. Та й найбільше нервує безглуздість цього сидіння.
Пояснити це чоловіку не виходить, але я для себе вирішила, що більше спускатись не буду. Ось тільки не знаю, що казатиму, але за необхідності вже готова навіть збрехати.
