Що старшою стає вільна дівчина, то краще вона знає собі ціну. Ось і я у свої “трішечки за 30” тільки почала розуміти правила гри під назвою побачення. Раніше мені було байдуже, на чому заїде за мною хлопець. Чи будуть у нього з собою квіти. Який він матиме вигляд і який запах у його одягу.
Я вірила власним почуттям. Але життя не пробачає таких помилок, і з часом мені довелося придивлятися до своїх нових кавалерів. Містечко в нас невелике, тож надто вже планку завищувати не варто було, але, з іншого боку, всі тут один одного знали.
Тож якщо тебе бачили в компанії невідповідного чоловіка, треба було готуватися до того, що через кілька днів обов’язково підуть розмови. Тут уже нічого вдіяти не можна. За останні півроку я була на кількох побаченнях, і три з них здивували мене по-своєму.
Чоловіки в наш час абсолютно не намагаються вразити дівчат. Хтось вбив їм у голову, що красиві залицяння і матеріальні витрати залишилися десь у минулому. Мало не в середньовіччі, а сучасні “лицарі” здатні лише віджартовуватися, змінюючи тему розмови, коли їм нема чого відповісти.
Чоловік, років тридцяти. У симпатичному коричневому піджаку, в окулярах і з модною зачіскою. Ми зустрілися з ним в обумовленому місці і пішли гуляти старим районом міста. Він дуже захоплено розповідав мені про своє життя, роботу, хобі. Було видно, що він збентежений, але хоче сподобається.
Це був мій вихідний, тож я була в піднесеному настрої. На мені була улюблена пара кед і вільний костюм. Тож нічого не заважало мені гуляти тривалий час, але сонечко почало нехило припікати, і незабаром обличчя мого супутника вкрилося потом.
Знімати піджак він не наважився, тож швидко запропонував присісти і десь відпочити. Ми стояли на розвилці. Ліворуч був симпатичний ресторанчик із красивими різьбленими дверима, а праворуч пластикові столи, стільці під величезними парасольками з рекламою якогось дешевого пінного.
Туди він мене й повів. Замовив горішки, кільця кальмарів і той самий продукт, реклама якого тепер красувалася над нашими головами. Після цього ми ще недовго прогулялися, але без підтримки монолог мого сором’язливого попутника почав швидко згасати.
Я подякувала йому за прогулянку і пішла відпочивати до себе додому. Треба було позбутися смаку з’їдених пересолених кальмарів. Ще один якось примудрився вмовити мене піти з ним на побачення в четвер. Я навіть не пам’ятаю, як йому це вдалося. Одним словом, вмовив.
Пам’ятаю, я тоді ще не оговталася від роботи і в мене була повна голова різних цифр. Який уже тут романтичний настрій. І ще я дуже шкодувала про те, що забула взяти змінне взуття. Загалом, ми пішли в досить непоганий заклад із якоюсь мудрованою назвою.
Я попередила, що в мене є тільки півтори години вільного часу. Бо щочетверга мені потрібно було готувати деякі матеріали на наступний день. Забитий вечір перед п’ятницею – це просто святе. Тож очевидно, що мій залицяльник готувався до швидкого побачення і несерйозної балаканини.
Але того разу я настільки втомилася, а запахи за сусідніми столиками були настільки привабливими, що я вирішила нікуди не поспішати. Ноги страшенно гуділи, а наївне рішення сісти на дієту здавалося мені на той момент найдурнішим з усього можливого.
Кавалер замовив собі якийсь коктейль і цідив його протягом усього вечора. Я ж попросила в офіціанта шашлик, гарнір, тарілку морепродуктів і морозиво. Відчула себе типовою співробітницею з нашої бухгалтерії. А що, всі наші знають, що вони собі тільки такі порції на обід і замовляють.
Загалом, під кінець вечора погляд мого залицяльника з розслаблено-закоханого став тривожним і трохи нервовим. Це було помітно не тільки мені, але навіть офіціантові, який прийшов нас розрахувати. Я вирішила не мучити стійкого чоловіка і запропонувала розплатитися за все порівну.
Не без удаваних відмовок, він все-таки погодився. Приїхавши додому і нарешті переодягнувшись у домашнє, я помітила, що мій телефон нагрівся від непрочитаних повідомлень. Він настрочив мені купу компліментів і запитань про наші майбутні плани.
Це було, звісно, мило. Але самі розумієте. Чоловік, з яким я платитиму сама за себе? Ні, що ви. Як він зможе прогодувати мене і наших дітей? А поїсти смаженого м’яса ввечері я й сама в змозі. До чого ці посередники. Інший кавалер відразу мені здався мені тим ще тертим калачем.
Не дарма ж він водив іномарку позаминулого року випуску. Зізнаюся, був би він рази у два молодший… Або був би на його місці його симпатичний син… Але, на жаль. Чоловік за 50, без дітей, з нашвидкуруч профарбованими вусами і лисинами просто не міг бути на одному рівні зі мною.
Я добре розуміла це з першої ж секунди. Але звіриний рев мотора ніс мої думки кудись не в той бік. Ми поїхали кататися нічним містом. Практично не розмовляючи, просто втупившись на дорогу. Він був джентльменом і його руки тільки на кермі, як це і належало уважному автомобілісту його віку.
Похвалившись кількома віражами, вусатий лихач на сусідньому сидінні запросив мене на вечерю. Затишний ресторан із приємною живою музикою. І чому однолітки вважають такі місця старомодними? Тут завжди напівтемрява, і в такому освітленні сивина і зморшки кудись випаровуються.
Чоловік жваво розповідав мені історії з власного життя, які справили б враження на старшу даму. Для мене ж вони виглядали як звичайні безглузді непорозуміння, виправити які можна було б, якби у тебе в руках був сучасний смартфон, але тут інша епоха, розуміти треба.
Вечір закінчився на мажорній ноті. Я посміхалася, він теж виглядав задоволеним. Було ясно, що на цьому наша історія добігала кінця. Кавалер розплатився з офіціантом, не поскупившись на чайові, а потім відвіз мене додому. Поцілунок у щічку від мене був цілком заслуженим, але вік – це не просто цифри в паспорті.
