Моя мати – егоїстка. Так, я заявляю це з повною відповідальністю. Зараз мені 36 років, і я не можу згадати нічого по-справжньому світлого зі свого дитинства чи молодості.
Навчанням я займалася самостійно чи навчалася у школі. За виховання здебільшого був відповідальний батько. Мама жила своїм життям.
Вона відносно молода, їй немає шістдесяти. І я не прошу у неї грошей, ні. Проблема в тому, що вона повністю відмовляється хоч трохи посидіти з онуками.
Маленькі діти – клопіт ще той, але, як мені відомо, бабусі люблять сидіти зі своїми онуками. А ось моя мати відмовляється. Каже, мовляв, це велика відповідальність і виховувати їх маю саме я.
Загалом я з нею навіть згодна. Але моє прохання з’явилося не просто так. Справа в тому, що зараз у мене не найкращий фінансовий стан, а наймати няню в наш час досить невигідно. Сидіти з дитиною немає часу, тому що я працюю сама на себе. Тому допомога бабусі, начебто, ідеальний варіант. Але не тут було.
П’ять років тому ми з чоловіком понабралися кредитів, щоб відкрити свою невелику справу: пекарню. Роботи було багато, а замовлень мало. Але це нормально, щоб розкрутити бізнес, потрібно багато сил і ми були до цього готові. Ще бездітними ми витрачали всі сили та час на наш бізнес. І через якийсь час поступово почали виходити у плюс.
Ще трохи згодом справи налагодилися зовсім, і ми навіть купили машину, зробили ремонт. З’явилося трохи часу на себе, і було вирішено поїхати на відпочинок на тиждень.
Наймані робітники добре справлялися, і ми були повністю в них впевнені. Після приїзду на нас чекали деякі проблеми, з якими, проте, можна було впоратися за мінімальний час, якщо посилено працювати вдвох.
Але саме тоді так вийшло, що моя мама захворіла. Я просто змушена була сидіти з нею та буквально годувати з ложечки. Ситуація почала погіршуватися, причому на всіх напрямках: мамі стало гірше, по роботі було розірвано кілька замовлень через проблеми з технікою, а мій чоловік на мене дуже образився.
Але нічого з собою вдіяти я не змогла і залишилася доглядати хвору маму. Ми продовжували зазнавати втрат, а чоловік закрився в собі і перестав зі мною розмовляти. Ні, ще були сварки та скандали, адже він бачив, як весь наш прогрес на роботі йшов прахом.
Через деякий час мамі стало легше, і я змогла повернутися до роботи. Перебувати пліч-о-пліч з роздратованим чоловіком це просто неможливо. Так тривало ще місяць, і, зрештою, ми навіть вирішили пожити окремо.
Але все закінчилося добре і завдяки поступкам, на які ми обоє погодилися піти, чоловік повернувся додому, а я завагітніла. Минуло ще півтора роки і… Розпочалася пандемія.
Наш бізнес уже не приносив таких прибутків. По суті, ще трохи, і ми опустилися б тільки до самоокупності. Добре, що ми раніше передбачали щось подібне і трохи відклали на майбутнє. Інакше я просто не знаю, як би ми пережили народження дитини.
Мало-помалу деякі клієнти до нас повернулися, і ми знайшли інших постачальників. Справи потихеньку почали приходити в норму, і я була сповнена сил та ідей, щоб вийти на роботу.
Але дітей ні з ким залишити. А зайвих грошей на чужу людину, на жаль, немає. І ось уявіть, якою людиною потрібно бути, щоб рідного онука не прихистити. Тим більше якщо це ще й допомога доньці.
Не знаю, дорогі, що робити. Отака у мене ситуація. Що робити – не розумію. Є думки звернутися до старих друзів, із якими ми давно втратили контакти через роботу. Соромно, але що вдієш. Отакі у нас справи.
