Віка взяла зі столу телефон своєї дванадцятирічної племінниці, щоб відсунути його подалі від краю стільниці.
Екран смартфона, який Поліна забула заблокувати перед тим, як піти у ванну, яскраво спалахнув. З’явилося повідомлення в від контакту «Бабуся»: «Видави сльозу, коли будеш просити планшет. Скажи, що мама ночами плаче через борги за комунальні послуги, Віка сьогодні ж перекаже гроші».
Віка завмерла. Вона провела пальцем по екрану, відкриваючи діалог, і почала гортати історію листування своєї матері та племінниці за останні півроку.
«Бабусю, тітка Віка дала п’ять тисяч гривень на зимову куртку».
«Розумниця. Замовляємо на Розетці ту китайську за півтори, решту кидай мені на картку. Нам ще за будматеріали платити».
«А якщо вона попросить фото?»
«Скажи, що обрали іншу ,за таку ж ціну. І одягни ту стару кофту. Віка має бачити, що ти доношуєш старе. Вона вічно у своїх звітах, перевіряти не стане».
Пальці Віки міцніше стиснули пластиковий чохол. Вона докладно пам’ятала той листопадовий день. Поліна тоді обійняла її за шию, гаряче дякуючи за «брендову» річ. Віка щиро вірила, що допомагає дівчинці, батько якої пішов із сім’ї.
Три роки тому вона відмовилася від підвищення з переїздом до Варшави, бо мати влаштувала скандал: «Дарина сама не витягне дитину, ми без твоєї допомоги підемо по світу!» Насправді ж Віка спонсорувала грамотно відрепетируваний спектакль.
З вітальні долинали звуки тарілок. Галина Миколаївна накривала стіл до недільного обіду. Дарина, молодша сестра Віки, голосно скаржилася на нові тарифи на опалення.
— Віко, ти там каву по зернятках вариш? — бадьоро крикнула мати. — Відбивні холонуть!
Віка увійшла до кімнати. Вона поклала телефон екраном вниз прямо біля порожньої тарілки Поліни.
— Я купила ноутбук, — рівним тоном промовила Віка, відсуваючи стілець.
Дарина кинула виделку на стіл, її обличчя осяяла широка посмішка.
— Серйозно? Ой, Вікуля, ти наша рятівниця! Поліна зі своїм старим планшетом на онлайн-уроках просто мучилася.
— Так. Я замовила його на своє ім’я. Сама заберу, встановлю потрібні програми й віддам їй особисто. Чеки та гарантійний талон залишаться в мене. Його не вдасться здати в ломбард або перепродати.
Галина Миколаївна перестала натирати склянку.
— Навіщо такі складнощі? — тон матері став помітно сухішим. — Віддай коробку дитині. Це ж подарунок.
— Це робочий інструмент, мамо. А головне — гарантія того, що гроші не підуть на ваші приховані потреби, — Віка дивилася прямо в очі матері.
Дарина схрестила руки на грудях.
— Що це за натяки? Ти хочеш сказати, що ми подарунки перепродаємо?
Віка постукала вказівним пальцем по задній панелі телефону Поліни. Дівчинка, яка щойно повернулася до кімнати, побачила свій гаджет, швидко схопила його зі столу і засунула в кишеню худі.
— Я не натякаю, Дарино. Я знаю. Два тижні тому я переказала вам вісім тисяч на ортодонта. Поліна вже з брекетами?
Галина Миколаївна спробувала згладити ситуацію, присунувши тарілку з нарізкою ближче до центру столу.
— У клініці перенесли запис. Лікар захворів.
— Я дзвонила адміністратору клініки двадцять хвилин тому, — блефувала Віка, уважно стежачи за реакцією сестри.
Дарина різко видихнула, переходячи в захист.
— Ти перевіряєш нас? Свою сім’ю? До чого ти докотилася!
— Докотилася? — Віка встала, упершись долонями в край столу. — Докотилася — це вчити дванадцятирічну дитину імітувати плач, щоб витягувати гроші з рідної тітки. Я бачила повідомлення від вівторка: «Сьогодні у Віки зарплата, порви сітку на кросівках, щоб виглядало правдоподібно».
— Ти рилася в телефоні дитини?! — вигукнула Дарина. — Це особистий простір!
Поліна сховалася за спиною матері.
— Мамо, я їй не давала, вона сама залізла!
— Телефон лежав розблокованим на столі, — вимовила Віка, вимовлюючи кожне слово.
Вона перевела погляд на матір. Галина Миколаївна не кричала. Літня жінка повільно сіла.
— Ну і що? — холодно кинула мати. Маска турботливої бабусі зникла. — Ти заробляєш три тисячі доларів у своїй IT-компанії. Твоя сестра працює на касі за копійки. У тебе ні чоловіка, ні дітей. Кому тобі ще допомагати?
Жодних вибачень. Тільки залізобетонне виправдання.
— Допомагати — це просити. А не красти обманом, — відрізала Віка. — Ви перетворили мою племінницю на співучасницю. Вона вираховує свій відсоток! «Якщо тітка не дасть десять тисяч, я не буду підігравати вам за вечерею». Це її точні слова, мамо.
Дарина посміхнулася.
— Ой, свята тітка образилася! Якщо я прямо прошу допомогти, ти починаєш читати лекції з фінансової грамотності. А на дитину ти даєш без питань. Ми просто підлаштувалися.
— Підлаштувалися? Я повністю оплатила вам новий бойлер минулого місяця.
— Який оформлений на твоє ім’я! — тут же парирувала Дарина. — Ти ж чеки у себе зберігаєш!
Поліна раптом вийшла з-за спини матері, захоплено щось набираючи в телефоні, абсолютно відсторонена від морального тягаря того, що відбувається.
— Одного не розумію, — Віка знову звернулася до матері. — Гроші на ортодонта, на куртку, на планшет… При цьому кредит Дарини на квартиру нікуди не зникає. Куди насправді йдуть готівкові кошти?
Галина Миколаївна відвернулася до вікна.
— Скажи їй, мамо, — озвалася Поліна, не відриваючись від екрана. — А то я скажу.
— Замовкни! — гримнула Дарина.
— Вони будинок в Ірпені будують, — буденним тоном виказала всіх племінниця. — Вже фундамент залили. Бабуся сказала, що ти в частку не увійдеш. Ви обіцяли мені новий айфон за те, що я граю комедію, а самі віддали старий! Ви мене теж кинули!
Віка втупилася в матір. Комерційна нерухомість у передмісті Києва. Побудована на грошах, витягнутих з неї під приводом «базових потреб дитини».
— Це правда? — тихо запитала Віка.
Галина Миколаївна виклично подивилася на старшу дочку.
— Це інвестиція в сім’ю. Нам доводиться викручуватися.
Віка мовчки потягнулася до сумки й дістала пухкий білий конверт. Погляд Дарини миттєво сфокусувався на ньому.
— Тисяча євро. Я привезла їх сьогодні, — промовила Віка. — Я знала, що у тебе завтра крайній термін по кредиту за квартиру, Дарино. Я збиралася повністю його закрити.
Дарина зробила крок уперед, її рука інстинктивно потягнулася до конверта. Віка спокійно поклала гроші назад у сумку і застебнула блискавку.
— Але раз у вас інвестиції в Ірпені, моя допомога вам більше не потрібна.
— Віка, зачекай, — голос Галини Миколаївни затремтів. — Ти не можеш кинути сестру з кредитом!
— Продавайте недобудову, — Віка розвернулася і пішла в коридор. — А ти, Поліна… ноутбука не буде.
— Ти мстишся дитині! — закричала Дарина їй у спину.
Віка відчинила вхідні двері.
— Ні. Я просто перестаю оплачувати дитині курси акторської майстерності.
Вона вийшла на сходову клітку і зачинила двері. Біля ліфта Віка дістала телефон, відкрила додаток банку і скасувала всі автоматичні платежі на картки матері та сестри.
Потім вирішила поїхати у турагенство і забронювати квитки до Аліканте. Відпустка, яку вона відкладала три роки, нарешті почалася.
