— Я продала цей агрегат, і на полі моєї ноги більше не буде!
— Дарино, ти при своєму розумі?! Де фрези? Де шків? У мене бокс відкритий!
Олексій увірвався до передпокою. Куртка розстебнута, обличчя багряне від біганини, по скроні стікає струмінь піту. У руці він стискав стару брезентову рукавицю з пропаленою долонею.
— Замки на місці. Жодної петлі не зірвано! Куди подівся мотоблок?!
Дарина не поспішаючи закрила журнал обліку автобази й поклала олівець на край полиці.
— Ніхто твій гараж не ламав. Припини кричати на весь під’їзд.
— Як не ламав?! Мати біля під’їзду на лаві сидить! Приміський автобус через двадцять хвилин від’їжджає!
— Я продала мотоблок, — спокійно промовила Дарина.
— Що ти зробила?!
Олексій зробив крок уперед, не знаючи, куди подіти цю безглузду рукавицю.
— Продала. Учора ввечері. Дядько Микола Петрович під’їхав бортовою «Ґазелькою». Затягнули тросом і відвезли.
— Ти здуріла?! У мами сезон у розпалі! Земля висихає!
— Земля — мамина. А залізо — моє.
Дарина підвелася назустріч чоловікові. Зростом вона майже не поступалася Олексієві. За п’ятнадцять років роботи на диспетчерському пункті автоколони Дарина надивилася на чоловіків різного гарту. Порожнім криком її не пробити.
П’ять років тому цю ревучу бензинову махину купили на її тринадцяту зарплату. Олексій тоді співав, як соловейко: клявся, що сам виоре тридцять соток за два проходи, обіцяв, що Дарина навіть близько до бруду не підійде.
Насправді запалу електромеханіка вистачило рівно на три борозни. Далі в нього раптово заклинював поперек, стріляло коліно, і він тихо повз у тінь під яблуню — відпочивати з кухлем холодного квасу.
А Дарина у свої законні вихідні тягала сорокакілограмову тремтячу станину по сирих глиняних грудках. Земля налипала на чоботи, мотор оглушливо торохтів, а руки потім ще добу тремтіли від вібрації.
Свекруха тим часом сиділа на розкладному стільці біля криниці. Лузала насіння й пильно стежила за глибиною борозни. Трохи що — одразу піднімала ґвалт: «Мілко ореш, дівко, бензин даремно тринькаєш!»
— Дарино, ти взагалі розумієш?! — не витримав Олексій. Його голос зривався. — Мати плекала розсаду помідорів на трьох підвіконнях!
— Ну то нехай тепер сама її й закопує.
— Їй шістдесят шість років!
— Лопатою, Льошо. Як усі нормальні люди копають.
— Ти з глузду з’їхала… — пробурмотів він, витираючи лоб рукавом куртки. — Зараз вона підніметься сюди. Сама їй в очі дивитимешся!
— Із задоволенням подивлюся.
Дарина дістала з кишені жилета складений синій бланк технічного паспорта.
— Ось заводський паспорт агрегату. Чек прикріплений степлером. Покупець — Волченко Дарина Сергіївна. Оплачено моєю зарплатною карткою. Петрович переказав нормальні гроші. Без жодної копійки боргу.
Стулка вхідних дверей гучно вдарилася об стіну.
Катерина Андріївна увірвалася до квартири, наче ревізор на товарну станцію. Поверх в’язаного жилета на ній був щільний синій фартух із глибокими кишенями. У руках — дві важкі сітки з дрібною картоплею, з якої вже пробилися білі паростки.
— Ви чого так забарилися?! — загуркотіла свекруха просто з порога. — Уже дев’ята година! До полудня земля на камінь перетвориться!
Син одразу ж сховав голову в плечі. Вони в нього стали похилими, винуватими:
— Мамо… тут ось що. У нас затримка.
— Яка ще затримка?! Знову шнур стартера порвали?! Руки не з того місця ростуть!
— У нас більше немає мотоблока, Катерино Андріївно, — голосно сказала Дарина. — Я його продала. Учора ввечері. Покупець уже відвіз його до себе на ділянку.
Свекруха завмерла. Важкі сітки глухо стукнулися об килимок у передпокої.
— Що ти верзеш, мила?
— Я його продала, — повторила Дарина.
— Льошо… — Катерина Андріївна повільно перевела погляд на сина. Її обличчя налилося густим рум’янцем. — Вона що, у тебе зглузду з’їхала?
— Мамо, Петрович справді забрав, — пробурмотів чоловік, обережно відсуваючись до вішалки. — Гроші відразу віддав.
— Ах ти, змія! — вискнула свекруха, витягуючи вперед пухкий палець. — На чуже добро зазіхнула?! Сімейний інвентар з молотка спустила за спиною?!
— Інвентар був куплений на мої гроші, — відрізала Дарина. Говорила вона без крику, але так, що сусідський собака на майданчику перестав гавкати. — Ні копійки ваших заощаджень там не було. І п’ять років поспіль на цьому інвентарі працювала особисто я. Ви ж лопату в руки не берете.
— Та для вас же, старалася! — наступала старенька, важко дихаючи невістці в обличчя. — Щоб узимку не їсти магазинну хімію, а свій, чистий продукт зі свого городу! Тридцять соток обробляємо, кісток не шкодуємо! Невдячна! Та без моєї картоплі ви б зуби на полицю поклали!
Дарина всміхнулася. Навіть бровою не ворухнула.
— На полицю? Давайте згадаємо минулу осінь, мамо. Скільки мішків ви нам виділили за нашу працю?
Катерина Андріївна нервово поправила стрічку на фартуху:
— Скільки належало, стільки й дала! По-чесному ділили!
— Ви дали нам три сітки. Дрібноту розміром із грецький горіх, побиту дротяником і паршею. Ми два відра викинули на смітник, бо там не було чого чистити. А де ж решта? З тридцяти соток збирають не менше півтори тонни сортової картоплі.
— У погребі лежала! Це не твоя справа.
— У погребі? — примружилася Дарина. — Погреб у вас крихітний, я його особисто білила перед заморозками. Туди й сорок мішків не влізе. Куди поділося все інше?
— Замовкни! — закричала стара фальцетом. — Льошко! Ти в домі чоловік чи ганчірка?! Змусь її негайно зателефонувати сусідові! Нехай поверне мотоблок! Чуєш мене?!
Олексій здригнувся й потягнувся до кишені куртки, дістаючи кнопковий телефон. Але Дарина подивилася йому просто в очі. Холодно й дуже прямо.
— Тільки торкнися кнопок, — промовила вона. — Якщо ця гуркотілка сьогодні повернеться, я збираю сумку й іду до сестри. А в понеділок подаю на розлучення й поділ нашої двокімнатної квартири. Вибирай просто зараз, Олексію. Або мамин безкоштовний колгосп, або власна сім’я.
— Дарино… ну ти чого починаєш… — пробурмотів чоловік, мнучи комір куртки. — Навіщо відразу до крайнощів? Ну, занадто запалилися, буває…
— Мені сорок один рік. Після ваших весняних подвигів я два тижні мучуся зі спиною. На автобазі зміна — дванадцять годин на ногах, а у вихідні — панщина на чужому городі. Усе. Досить. Лавочка зачинена назавжди.
У кишені свекрухи пролунала пронизлива трель мобільного. Мелодія розносилася по всій сходовій клітці. Катерина Андріївна поспішно дістала слухавку. На екрані великими літерами блимало ім’я молодшого сина.
— Так, Кирюшенько! — голос свекрухи миттєво змінився на солодкуватий, лагідний.
Але старий динамік горлав так, що кожне слово чулося на увесь передпокій:
— Мамо, ви вже на городі?! Мотоблок завели?!
— Кирюшо, тут виникла затримка…
— Яка ще, до біса, затримка?! — закричав у слухавку молодший син. — До мене через годину на базу приїде людина з придорожнього кафе! Він залишив завдаток за ранній урожай! Мені в понеділок треба внести платіж за авто в банк! Якщо Льоха до темряви поле не обробить, де я гроші братиму?! Мамо, ти взагалі думаєш?!
Катерина Андріївна гарячково тицьнула пальцем в екран, перериваючи дзвінок.
У передпокої запала тиша. Лише краплі води рівномірно стукали в кухонну раковину.
Олексій повільно підвів погляд на матір.
— Який завдаток? — глухо вичавив він. — Яке ще кафе?
Свекруха заметушилася, ховаючи телефон глибоко під фартух:
— Та він дурень… базікає, сам не знає чого… ще молодий, язиком меле…
— Мамо, — Олексій зробив крок до неї. Уперше за багато років його голос звучав не винувато, а суворо. — Ти весь сортовий урожай здавала перекупникам? Усі ці роки?
— А кому я мала віддавати?! — раптом гримнула Катерина Андріївна. — Кирюші треба ставати на ноги! Він свою справу відкриває! Машину взяв солідну, людей возити! А ви обоє сидите на зарплатах! Дітей у вас все одно немає, для кого вам добро накопичувати?! Рідному братові не можете допомогти?!
— Допомогти? — перепитав Олексій. Він криво посміхнувся. — Я минулого травня два тижні уколами рятувався. Дарина на колінах борозни до темряви тягала. А Кирило нові колеса купував?
— Не смій на матір підвищувати голос, шмаркач! — верещала стара. — Земля моя! Що хочу з нею, те й роблю! Зламалися вони, ну й що з того! Два дні на свіжому повітрі попрацювали!
— Два дні? — Дарина зняла з гачка свою робочу куртку з емблемою автоколони. — Кожні вихідні з травня по жовтень. Досить, Катерино Андріївно. Фільм закінчився.
Вона накинула куртку, перевірила в кишені електронну перепустку.
— Дарино, ти куди? — розгублено обернувся чоловік.
— На чергування. Перероблю графік, візьму подвійну зміну на лінії. А ви тут самі розбирайтеся. Ось, Кирила покличте. У нього під капотом потужний двигун, нехай причепить трос до бампера й оре.
— Щоб більше тебе на моїй дачі не було! — линула лайка свекрухи навздогін, поки Дарина спускалася сходами. — Самі приповзете взимку! На колінах відро картоплі просити будете!
Дарина навіть кроку не сповільнила. Вийшла у двір, вдихнула свіже травневе повітря й попрямувала до зупинки службового автобуса.
Минуло три тижні.
Див на світі, як відомо, не буває. Літня жінка з манерами начальника продовольчого складу своєї провини не визнала. Катерина Андріївна демонстративно видалила номер старшого сина зі свого телефону.
Обдзвонила всю родину в селищі, докладно розповівши, як безсовісна міська невістка обкрала сім’ю й залишила матір без шматка хліба.
Ось тільки орати тридцять соток ніхто не поїхав.
Кирило з’явився на ділянці рівно один раз. Походив по межі в білих замшевих туфлях, покопав іржавою лопатою сухий суглинок хвилин п’ятнадцять, заробив водяну мозолю на пальці й поїхав назад до міста. Перед від’їздом він від душі обсипав матір лайливими словами за середньовічні порядки.
Свекруха спромоглася якось закопати дві криві грядки цибулі біля самого паркану. Решту поля дружно затягували пирій та густа лобода.
Олексій перші два тижні ходив тихіше води, нижче трави. Повертався з підстанції пізно, мовчки вечеряв і йшов на балкон.
А в третю суботу травня він прокинувся о дев’ятій годині. Сів на диван, потягнувся й із подивом подивився на залиту сонцем кухню.
— Дарино… — покликав він.
— Що? — відгукнулася вона з коридору.
— А ми ж сьогодні нікуди не їдемо?
— Нікуди, Льошо. Законний вихідний.
До овочевого павільйону біля трамвайного депо вони вирушили разом після полудня. Олексій котив скрипучий візок повз дерев’яні настили. Зупинився біля свіжого привозу.
— Поглянь, Дарино, — він підняв акуратну сітку з відбірною, сухою картоплею. Бульби були чисті, гладенькі, без жодного гану. — Набагато дешевше, ніж той бензин і здоров’я. Усі рівненькі, жовті.
— Бери три сітки, — кивнула Дарина.
— Може, відразу чотири взяти? У багажник чудово помістяться.
— Завантажуй чотири, Льошо. Ми тепер вільні люди. Можемо собі це дозволити. На бензин до маминого городу більше ні гривні не витрачаємо.
Олексій обережно опустив мішки у візок, розправив плечі й тихо промовив:
— А спина, Дарино… зовсім не болить. Уперше за п’ять років.
