У портфеля відірвалася лямка. Але ж Дмитро того дня навіть з гірки у дворі старого дитячого садка не катався. Вона сама відірвалася.
Цей портфель мама йому купила торік, коли він ішов у перший клас. Дмитрику було його так шкода, що сльози самі котилися з очей. Добре, що мама сьогодні твереза, може, зашиє. Сваритися вона не буде, Дмитро знав, що мама його любить. Він сам себе лаяв за те, що не беріг, лаяв і плакав.
Дімка йшов вулицею свого селища і раптом побачив на старій лавці літнього чоловіка, добре одягненого, з великою сумкою. Чоловік сидів, стиснувши долонями голову, і здригався. Невже він теж плакав?
Дмитрик навіть забув про своє горе, він зупинився біля чоловіка і раптом, сам не знаючи навіщо, доторкнувся до нього:
– У мене лямка від портфеля відірвалася, а у Вас? – сказав хлопчик, а чоловік підняв голову і подивився на нього червоними від сліз очима.
Він наморщив лоба, явно не розуміючи, про що йому говорить Дімка. Але потім розгледів, що хлопчик теж мокрий від сліз і сумно сказав:
– А мене донька з дому вигнала.
– Як так вигнала? – Дмитрик витріщив очі, – Ви ж не вуличний собака, людину не можна взяти й вигнати. Тим паче донька. Вона Вас що, не любить зовсім чи її відьма зачарувала?
Чоловік знизав плечима. Йому дуже сподобався цей хлопчисько, одразу було видно, що в нього добре серце.
– І Вам нема куди йти? – Дмитро із серйозним виглядом стиснув губи й махнув рукою: – А ходімо до нас. Я з мамою живу, а кімнат у нас цілих чотири. Мам в мене хороша, тільки вживає іноді. Але це тільки після того, як татко знову прийде і посвариться з нею.
Він із нами вже давно не живе, але часто приходить, спочатку добрий, а потім вимагає, щоб мама наш будинок продала і йому грошей дала.
А будинок цей завжди мамин був, вона в ньому виросла, от мама й не погоджується. Тільки потім вона ще тиждень плаче, навіть на роботу не ходить. Ходімо, я з нею поговорю, я ж уже не маленький.
Чоловік вагався, видно було, що він хотів піти з хлопчиком, але боявся опинитися в безглуздому становищі. Хоча, в більш безглуздому, ніж він опинився сьогодні, вже точно не опиниться.
Чоловіка звали Павло Андрійович, йому було 52 роки. У минулому він був військовим, тепер уже на пенсії. Перший раз одружився Павло Андрійович рано, ще перед службою.
Донька з’явилася через півроку після того, як його призвали. Павло щасливий був, мріяв скоріше на малечу подивитися. Але дружина його не дочекалася, поїхала в місто з коханцем і одразу подала на розлучення.
Коли Павло дізнався про це, то залишився на надстрокову.
Був одружений ще раз, але недовго. Думав, друга дружина відігріє його серце, але вона виявилася не кращою за першу. Розлучився він, дізнавшись про першу ж її зраду, і більше не одружувався.
Вийшовши на пенсію, купив квартиру і зажив нудним холостяцьким життям. Але два місяці тому йому несподівано зателефонувала його дочка, Таня. Сказала, що довго його шукала і тільки випадково дізналася його номер телефону.
Павло Андрійович був дуже радий почути голос доньки, адже він так її ніколи й не бачив. Дізнався, що вона одружена, живе у великому гарному селищі, що в нього є онук і онука.
Донька стала вмовляти його переїхати до них у селище.Казала, що завжди за ним сумувала, мріяла жити разом. Розхвалювала селище, говорила, що поруч із її будинком продається інший, великий, добротний, з усіма зручностями. Запропонувала продати квартиру і купити його. Тільки потрібно поквапитися, поки інші покупці не знайшлися.
Павло Андрійович вирішив їхати. Дуже вже йому хотілося поруч із донькою та онуками жити. Продав він свою квартиру, переслав доньці гроші, щоб вона будинок викупила, відправив деякі речі на адресу доньки і поїхав до неї, у те саме селище.
Приїхав, знайшов її будинок, але донька його навіть на поріг не пустила. Почала кричати, що він негідник, кинув її, маленьку, проміняв на службу та інших жінок. Павло Андрійович намагався пояснити Тетяні, що це мама відвезла її до іншого чоловіка, на що донька навіть розсміялася від злості, мовляв, хай не бреше, мама їй усе розповіла.
Самої Анни вже не було серед живих, тож нічого Павло Андрійович довести доньці не зміг. Коли він запитав про гроші й новий дім, Тетяна фиркнула, що це його плата за її бідне дитинство, і зачинила перед ним двері, крикнувши зсередини, що викличе поліцію, якщо він не піде.
Павло Андрійович не знав, що йому робити, він заплакав. Чому життя так до нього несправедливе? Він же мріяв про купу дітей, про ніжну, турботливу дружину, про сім’ю, дружню, велику. Де це все? Він ішов кудись, потім присів на лавочку, з силою стиснув долонями скроні й застогнав.
Скільки він просидів так, невідомо, але раптом він відчув чийсь дотик, і хтось щось сказав про лямку від портфеля. Коли чоловік подивився на хлопчика, що стояв перед ним, то побачив, що той теж плакав. Павло Андрійович відчув у хлопчику споріднену душу і тому чесно відповів, що його вигнали.
І ось тепер він вагався, з одного боку, більше йому нікуди йти, а з іншого, це було якось безглуздо, те що дитина кличе його до себе жити. Але Дімка рішуче взяв чоловіка за руку і потягнув за собою.
Будинок Дмитра виявився досить великим, але явно недоглянутим. Видно було, що тут не вистачає чоловічої руки. Хвіртка перекосилася, у кутку подвір’я навалені якісь камені. Вхідні дерев’яні двері оббиті вже сильно пошарпаним дерматином.
– Мама зараз на роботі, прийде пізно, але Ви не бійтеся, вона Вас точно не вижене, я знаю. Вона у мене хороша. Ходімо, я Вас погодую, мама вчора борщу наварила. Вона завжди багато готує. А Ви мені все розповісте, гаразд? Повинен же я знати, що мамці говорити.
Дмитро відчинив двері, із сумом зітхнув, поставивши свій порваний портфель у передпокої, і повів гостя на кухню. Павло Андрійович оглянув будинок і якось заспокоївся. Тут було затишно і добре. Просто добре. Ніби він повернувся додому з дуже далекої і довгої поїздки.
Він навіть уявив маму Дмитрика, худеньку, з короткою стрижкою і великими синіми очима. Він не знав, чому саме такою, може, йому так хотілося?
За півгодини, поївши смачного борщу і коротко розповівши про свою біду, Павло Андрійович запитав у Дімки який-небудь інструмент і пішов лагодити хвіртку. А хлопчик із важливим виглядом давав поради і притримував дошки.
– Дімко, ти де працівника знайшов? – раптом почули вони дзвінкий смішливий голос.
Павло Андрійович різко обернувся і завмер. Перед ним стояла жінка років тридцяти, саме така, як він собі й уявляв. Невисока, приблизно йому по плече, худенька, може, навіть занадто, зі світлим коротким волоссям, а головне, вона дивилася на нього великими синіми очима. Дивилася трохи сумно і водночас із посмішкою.
– Мамо, це Павло Андрійович, – затараторив Дмитрик, – Уявляєш, він квартиру продав і своїй доньці гроші вислав, щоб вона йому тут будинок купила. Приїхав, а вона його вигнала. І гроші назад не віддала. Можна він у нас поживе, у нас же є вільні кімнати?
– Як вигнала? Донька? – жахнулася жінка, сплеснувши руками, – Звісно, можна, ходімо, я Вас борщем нагодую.
– Та я вже нагодував, – із задоволеною посмішкою до вух сказав Дімка і повернувся до Павла Андрійовича: – Я ж казав, що в мене найкраща мама!
Марина, мама Дмитра, виділила гостю дальню кімнату, щоб йому ніхто не заважав. Павло Андрійович пообіцяв добре платити за проживання, але Марина відмахнулася, мовляв, живіть, скільки хочете, а допоможете по хаті, і на тому спасибі. Він із радістю погодився.
І наступного ж дня взявся за ремонт. Гроші в нього деякі ще залишилися, та й пенсія була непогана, тож на матеріали він не поскупився. Відремонтував паркан, підлатав дах, взявся за сарай. Марина сказала, що курей би потрібно завести, а посадити їх нікуди. Колишній чоловік умів поводитися тільки з ложкою та чаркою.
Дімка гордий ходив, звісно, це ж він такого постояльця знайшов! І портфель Павло Андрійович йому полагодив, і як помічника його весь час нахвалює. Мама, он, весела стала, готує весь час щось смачне, про пиріжки згадала, з капустою, вона їх уже років зо два не робила. Навіть очі підфарбовувати почала, незрозуміло тільки навіщо, вона ж у теплиці у фермера місцевого працює.
А Марина, і справді, покращала. Закинула подалі рвані потерті халати, дістала новий, відкладений на якесь свято. Сходила в перукарню, навіть туш із помадою купила. А причина-то в постояльці.
Чоловік він хоч і старший на двадцять років, але підтягнутий, сильний, такого в селищі й серед молодих не знайти. А головне, людина хороша, відразу ж видно. І з Дімкою друзі стали, не розлий вода. Марина навіть заздрила синові, їй теж хотілося ось так, разом із Павлом Андрійовичем щось робити.
Але соромилася дуже, сама його цуралася.
Поки не з’явився Сергій, колишній чоловік. Він прийшов пізно ввечері, коли Павло Андрійович уже приліг у своїй кімнаті. Без стуку зайшов до хати, поставив на стіл пляшку і крикнув:
– Тягни закуску, дружино! Скучив я!
– Я тобі не дружина, – тремтячим голосом сказала йому Марина, – Іди геть.
– Що?! – здивувався Сергій і криво усміхнувся: – Чи не старий, нахлібник, тебе навчив? Де він, я зараз йому покажу!
Він підхопився і побіг будинком, заглядаючи в усі кімнати. Останньою забіг у дальню, і зник. Марина обійняла переляканого сина і завмерла в очікуванні. Вона боялася зазирнути в кімнату постояльця. Але за хвилину голосно розреготалася: Павло Андрійович вивів звідти її колишнього чоловіка за вухо, як хлопчиська, що нашкодив. Сергій тихо стогнав, а Павло Андрійович примовляв:
– Скажи спасибі, що я сьогодні добрий. Прийдеш ще раз із пляшкою, образиш Марину, зніму штани і ременем відходжу. А потім усім сусідам розповім. Хочеш?
Сергій морщився від болю і мотав головою. Вискочивши з дому, він погрозив у двері кулаком, але побачивши грізний погляд Павла Андрійовича, швидко розвернувся і пішов, грюкнувши хвірткою. Марина сміялася, підійшла до постояльця і поцілувала його в щоку:
– Дякую, завжди мріяла, щоб за мене хтось заступився. Думала, вже не зустріну такого чоловіка.
– Та й я вже не сподівався зустріти таку милу красиву жінку, все життя чекав, а зустрів, напевно, вже пізно.
– Пізно? – злякано охнула Марина, – Чому?
– Так, начебто, старий уже, – знизав плечима Павло Андрійович, – А ти така молода. Чи потрібен я тобі такий?
– Потрібен, дуже потрібен! – прошепотіла Марина і притулилася до його грудей.
Павло Андрійович щасливо посміхнувся і м’яко обійняв її, а Дімка почухав потилицю і сам себе запитав:
– Це я що, сам собі нового татка знайшов? Чудово! Завтра Юрці розповім, нехай по вулицях пошукає, може, і собі знайде.Спеціально для сайту Stories
