– Навіщо тобі все це потрібно? – укотре запитував Олексій у своєї дружини.
– Мені набридло тобі вже пояснювати, навіщо мені це потрібно, – злобно відповіла йому Валентина, – я хочу нормально жити, розумієш? Нормально! А не рахувати копійки.
А з тобою нормально не виходить. Ти ж не хочеш ворушитися заради своєї сім’ї. Ти ж не хочеш зробити так, щоб ми жили краще. Ось мені й доводиться крутитися.
– Але чому саме цей бізнес? Чому саме свічки?
– А що тебе не влаштовує? Нормальний бізнес. Між іншим, у мене в продажу є найрізноманітніші варіанти. На різні випадки життя. Люди активно беруть. Тим паче я можу задовольнити фактично будь-яку забаганку клієнта.
Слухай, я навіть не знала, поки не зайнялася цим бізнесом, що в нас у Житомирі такі креативні люди. Яких тільки замовлень мені не робили. Часом свічки в такій формі замовляють, що навіть вимовляти соромно.
Утім, тобі ж це все не цікаво. Ти ж не заглиблюєшся в усі ці деталі. От тільки щось коли грошики надходять, інтерес у тебе великий до них з’являється.
– Я не розумію, чого тобі не вистачає? – проігнорував останні слова дружини Олексій, – будинок у нас є, робота є. Не голодуємо, від холоду не замерзаємо. Що тобі ще потрібно?
– Ну якщо тобі вистачає цього мінімуму, то мені ні. Я хочу купувати ті речі, які дійсно хочу, а не на які нам вистачає грошей. Будинок цей твій, ще від батьків дістався. І ти в будь-який момент можеш мене звідси викинути.
– Ну що ти таке кажеш, Валюшо? Куди я тебе викину? Ти ж моя половинка друга, дружина моя дорога. Хіба я можу так із тобою вчинити?
– Це ти сьогодні так говориш, а завтра не відомо, якою буде твоя думка. Тож підстрахуватися ніколи не буде зайвим. Та й синові нашому в майбутньому окреме житло знадобиться. Йому потім потрібно буде на якійсь території свою сім’ю створювати. Хіба ми зможемо на наші зарплати йому щось купити?
Але справа навіть не в цьому. Мені подобається справа, якою я займаюся. Вона дозволяє мені не думати, де дістати гроші на ті чи інші потреби. І взагалі, у майбутньому я, може, зможу жити і ні в чому собі не відмовляти завдяки цій справі. Там що не заважай мені влаштовувати краще життя. Для нас для всіх, між іншим.
– А хіба я перешкоджаю чомусь? Займайся, чим хочеш. Це твоє право.
– Саме так. Моє право. До речі, я скоро розширюватися збираюся. Тож справ буде чимало. Допомога твоя знадобиться. Може, ти взагалі підеш із цієї своє роботи? Я б для тебе точно знайшла робоче місце. Та разом би справу вели. Дохід би ще більший став.
– Ні, дякую. Я якось звик до стабільності. А в бізнесі ніякої стабільності немає. Сьогодні так, а завтра по-іншому. Сьогодні гори грошей, а завтра нічого. Ні, це точно не для мене.
– Ну дивись. І чому мені такий безініціативний чоловік попався?
– Сама вибирала.
– Це правильно, сама й винна.
Бізнес Валентини все набирав обертів. Вона вже відкрила кілька філій у області. У неї були зв’язки з потрібними людьми міста. І навіть уже було кілька клієнтів із Києва.
Київські клієнти залучали нових покупців. І Валентина серйозно стала замислюватися про те, щоб перебратися в Києв. Тим паче в неї були вже необхідні кошти, щоб купити там житло. Знаючі люди підказали, як правильно вести справу. Тому реальні доходи Валентини були вищими за ті, які вона вказувала офіційно.
От тільки чоловікові її ідея з переїздом не сподобалася.
– Ще чого вигадала? Який Київ? – обурювався Олексій, – кому ти там потрібна? Там таких, як ти багато.
– Таких, як я, у будь-якому місті небагато, – заперечила йому Валентина, – тим паче я їду туди не з порожніми руками. Початковий капітал є. Квартиру там куплю. Невелику, звісно, але для нашої сім’ї вистачить. Та й ти зможеш там кращу роботу знайти. А не горбатитися за ці копійки.
– Мене й так усе влаштовує. Це тебе весь час кудись тягне.
– Так, мене тягне. Тому що я постійно чогось прагну. А ти взагалі ніякої ініціативи не виявляєш. Ніби й не чоловік зовсім. Чому тільки я маю постійно тягнути на собі всю сім’ю?
– Можна подумати, я не заробляю, – образився Олексій.
– Заробляю я, а ти просто отримуєш зарплату. Гаразд, набридло мені твоє ниття. Я тебе просто сповістила, мені твій дозвіл не потрібен. Я все одно поїду. Найближчим часом займуся питаннями іпотеки.
Нам із сином потрібно буде десь жити. Та й зв’язки там потрібно налагоджувати. Бізнес встановлювати на новому місці. Але й тут я поки що все згортати остаточно не збираюся. Тож поки що приглянеш за цими точками. Потім, як тут усе остаточно згорнемо, перебирайся до нас. Досить свою гордість показувати.
Раніше треба було думати. А тепер роби, що я кажу. Так для всіх краще буде. Сподіваюся, ти вже зрозумів, що мої ідеї правильні?
– Час покаже.
Валентина поїхала до Києва разом із сином. Відкрила там кілька точок. Ніби як, справи в неї йшли непогано. Навіть через інтернет-магазин почала продавати свою продукцію. Що більшим був її успіх, то менше вона спілкувалася з чоловіком.
– Ти чому знову на телефонний дзвінок не відповіла? – злився на дружину Олексій.
– Не почула я просто, – виправдовувалася Валентина, – шумно там дуже було. Та я й телефон до рук не брала. А тобі передзвонила одразу, щойно побачила пропущений виклик.
– Щоразу одна й та сама історія. Що, так весело було, що навіть телефон із собою брати не хотілося? А якби тобі син став дзвонити, ти б його дзвінок теж проігнорувала?
– У чому ти мене звинувачуєш? Я тобі правду кажу. Не почула я телефон. Що мені тепер зробити? Ти припускаєш, що я тепер маю перед тобою виправдовуватися, благати тебе пробачити мене чи що?
Я не вважаю, що вчинила щось надто серйозне. Усього-то не почула дзвінок телефону. А щодо сина ти можеш не переживати. Він залишився з перевіреною нянею. Я в ній абсолютно впевнена. Він уже не раз залишався з нею. І все завжди було добре. Тож не треба дорікати мені в тому, що я безвідповідальна мати.
– Останнім часом ти занадто часто не чуєш телефон. Весь час у тебе якісь заходи. Коли ти вела бізнес у нашому рідному місті, не ходила так активно на заходи. А в Києві майже щодня ти до когось ходиш, кудись їздиш. Весь час тебе вдома немає. Весь час у тебе справи. Мені це вже не подобається.
– Ну ти теж порівняв! Це ж Київ! Тут зовсім по-іншому справи робляться. Не те що в Житомирі. Тут треба мати потрібні зв’язки, налагоджувати знайомства з вигідними партнерами. Звісно, все це потребує часу. А ти як думав?
Це ти звик у себе на роботі від дзвінка до дзвінка працювати, а потім приходити додому і залишок вечора проводити на дивані. А в бізнесі потрібно постійно крутитися. Постійно бути на чеку. Тільки так можна залишитися на плаву.
– Та куди вже мені зрозуміти. Ти ж у нас бізнесвумен. Куди мені до тебе, простому робітнику. Тільки щось мені підказує, що ти зовсім інші зв’язки налагоджуєш. Зовсім не ділові.
– Ти на що це натякаєш? Як у тебе совісті вистачає таке мені казати? Зовсім там з глузду з’їжджаєш від самотності? Я тобі вже скільки разів казала, перебирайся сюди. Тоді й сумнівів ніяких не буде. Тоді ти будеш бачити, чим я займаюся насправді. І тобі ще буде соромно за свої слова.
– Я ще не готовий до переїзду. Тим паче ти сама сказала, що я маю стежити за тим бізнесом, який ще залишився в Житомирі.
– Не переживай, скоро ні за чим стежити не треба буде. Буквально за два тижні я закриваю останні точки в нашому місті й остаточно переводжу свій бізнес у Київ. Тож можеш починати пакувати валізи.
– Я подумаю.
Валентина, як і обіцяла, повністю згорнула бізнес у Житомирі через два тижні. Тепер вона остаточно перебралася до столиці. Тільки Олексій не поспішав наслідувати її приклад. Щось його зупиняло.
Стосунки подружжя ставали дедалі напруженішими. Вони стали спілкуватися дедалі рідше. Взагалі стали тепер один для одного сторонніми людьми.
Ось тільки Олексій дуже сильно сумував за сином. Та й до дружини почуття ще остаточно не охололи. Просто вона тепер стала зовсім іншою. Це була вже не його мила, добра, хазяйновита Валечка. Це була справжня акула бізнесу, яка йшла напролом і будь-якими шляхами домагалася своїх цілей.
Олексій навіть почав підозрювати, що в Києві у неї справи добре йшли неспроста. Напевно у неї був якийсь впливовий шанувальник. І Олексію від цих здогадок було дуже неспокійно на душі.
І справді незабаром Валентина запропонувала розлучитися.
– Я раджу тобі розлученню не перешкоджати. Син, ясна річ, залишиться зі мною. Квартира теж буде за мною. Я ж оформила іпотеку на себе. І плачу за неї теж я. Тому все по-чесному. Тобі залишається будинок. Машину я планую теж собі забрати. Навіщо вона тобі? Ти все одно особливо нікуди не їздиш. Навіть до нас за весь цей час приїхав лише кілька разів.
– Але ти ж сказала, що в тебе є машина. Ти сама не так давно хвалилася, що купила невелику, маневрену.
– Але твоя машина велика, вона мені для справи знадобиться. І взагалі, більша частина наших спільних цінностей має залишитися в мене. Я вважаю, що так буде справедливо.
Мені ще сина піднімати потрібно. А тобі одному багато не треба. Та й більшу частину всього саме я заробила. Тож давай не будемо тріпати одне одному нерви. Укладемо угоду і пропишемо, кому що дістається. Сподіваюся, у сина рідного ти шматок хліба не будеш забирати?Спеціально для сайту Stories
Олексію довелося погодитися на ці умови. Більшу частину їхнього спільного майна він залишив своїй дружині. Йому, крім будинку, фактично нічого не залишилося. До того ж він аліменти платив на регулярній основі.
Але Олексій переконував себе та інших, що так він вчинив заради сина. У нього має бути хороше фінансове забезпечення для здобуття хорошої освіти. А зараз усілякі гуртки та секції, особливо в Києві, чималих грошей коштують. Родичі та друзі робили вигляд, що вірять Олексію. Але потай жаліли його.
Олексій дуже сумував за сином. І став частіше приїжджати до нього в гості. А потім і зовсім став говорити про те, щоб переїхати до столиці.
– Чудова ідея, – несподівано підтримала його колишня дружина, – я давно тобі говорила, що тобі треба переїхати. Тут же зовсім інше життя. Ти заробляти зможеш більше. І синові більше зможеш допомагати.Спеціально для сайту Stories
– Ну так, і це теж. Зараз от шукаю, де б житло винайняти так, щоб і від вас недалеко було, і щоб не дуже дорого…
– А навіщо щось шукати? Я можу тобі здати кімнату, тисяч за сім.
– А чого так дорого?
– По-твоєму це дорого? Ти ціни подивися на орендоване житло в Києві. Це я тобі ще, можна сказати, по родинному пропоную. Ну не хочеш кімнату, можу здати верхнє ліжко сина. За три тисячі. Це чудовий варіант. І всім вигідно буде. Ти із сином будеш бачитися постійно. Він буде часто з батьком перебувати. Та й мені підмога буде.
– У тебе проблеми якісь? З чого раптом ти мені запропонувала варіант у вигляді частини свого житла? Раніше ти б ніколи на таке не погодилася. Сама б мені квартиру знайшла.
– Та є деякі труднощі. Бізнес тепер у мене вже не так успішно йде. Часом навіть на іпотеку не вистачає. Тож зайві гроші мені зараз зовсім не завадять.Спеціально для сайту Stories
– А чому так сталося? У тебе ж усе успішно йшло.
– Це ж бізнес, усяке буває. А взагалі, довго розповідати.
– Я нікуди не поспішаю.
– Не зараз. Зараз у мене немає бажання нічого розповідати. Ти краще скажи, згоден з моєю пропозицією чи ні?
– Згоден. Тим паче після того, що ти сказала, я не можу вас кинути.
– Дякую тобі.
Олексій оселився у квартирі у своєї колишньої дружини. Він зміг швидко влаштуватися на роботу. Так само виплачував аліменти. Ще й купував за потреби продукти, речі для сина і навіть якісь речі в будинок.
Валентина була йому за це вдячна. Вони зблизилися, як раніше. І навіть провели разом ніч. Але Валентина не ризикнула знову одружитися з Олексієм.
Під час близькості вона зізналася йому, що в неї справді був впливовий залицяльник. Але коли він її кинув, бізнес теж завалився.
Олексій умовляв колишню дружину знайти нормальну роботу. Але вона сказала, що це не для неї. І знову стала розробляти якийсь бізнес-план.
Олексій зрозумів, що Валентину нічому ця ситуація не навчила. Він сам з’їхав з її квартири. Синові продовжував допомагати навіть більше, ніж було потрібно. А ось справи Валентини його більше не цікавили. Від сина він дізнався, що вона знову знайшла впливового залицяльника і знову сподівається відкрити свою справу.
А Олексій сподівався, що Валентина колись зрозуміє, що є справді цінним. І можливо тоді в них з’явиться шанс на відновлення сім’ї.
