Ніна здавала квартиру в оренду. Так вийшло. У когось немає жодної квартири, а у неї, на біду, ще до весілля виявилися у власності і однокімнатна, і двокімнатна.
Однокімнатну батьки подарували одразу після закінчення школи. Заздалегідь подбали — іпотеку взяли, щоб дочці придане забезпечити. А двокімнатна дісталася від бабусі.
Ніна з Кирилом після весілля оселилися у двокімнатній. Про наявність другої квартири Ніна йому чомусь одразу не розповіла. Іншими справами була заклопотана. А потім і мати, Віра Андріївна, порадила:
— Не сказала, і правильно. Не потрібно йому все знати. Хто знає, що може статися. Хай працює, старається. А то у нього й стимулу не буде — все готове, на блюдечку з обідком.
А дізнається про другу квартиру — вмовить обидві продати й купити одну велику, і це вже буде спільне майно. А при розлученні половину в тебе відтягне.
— У нас, мамо, взагалі-то кохання. Ми тільки-но одружилися, кохаємо одне одного і не збираємося розлучатися. Не повинно бути секретів.
— Кохай, хто ж забороняє? Але є така приказка: сто років з чоловіком живи, а всієї правди не розповідай. Запам’ятай. Любов буде міцнішою.
Ніні ця премудрість не дуже сподобалася, але вона все ж послухалася матері. Секрет зберегла.
Рік квартира стояла порожня. А потім у Ніни з’явився на світ синочок Едік, і жити на одну зарплату Кирила стало важко.
Тоді Віра Андріївна запропонувала доньці:
— Ти однокімнатну здавай, шукай квартирантів. Чого добру пропадати? Гроші не зайві. Я допоможу, якщо що. Кажуть, подобово здавати вигідно.
Клопоту більше, але й грошей також. А мені на пенсії все одно нічого робити. Та й батько твій скупий став, копійки не випросиш. А тут і мені щось перепаде.
Так, з подачі Віри Андріївни, і закрутився їхній невеликий бізнес.
Хто тільки не бував у їхній квартирі: відряджені, студенти-заочники, закохані парочки… Тільки підлітків з їхніми вечірками не пускали.
Одні заселялися на ніч, інші — на кілька тижнів чи місяців. Ціну господарі не заламували, за порядком і чистотою стежили, тому мешканці були майже завжди.
— І не кажи нічого своєму, — радила мати, — хай це будуть твої особисті гроші. Я батькові теж нічого не доповідаю. Не обов’язково чоловікам знати всі жіночі таємниці. Нехай радіють, що ми у них на шпильки не просимо.
Коли Едіку виповнилося два з половиною роки, Ніна почала водити його до дитячого садка, і в неї з’явилося більше вільного часу, щоб допомагати матері в їхньому таємному бізнесі.
Одного дня вона прийшла, як зазвичай, прибрати квартиру, змінити білизну, помити підлогу й сантехніку перед заселенням нової закоханої парочки.
І раптом відчиняються двері, і входить її дорогий Кирило з довгоногою стрункою брюнеткою років вісімнадцяти…
Вони завмерли, дивлячись один на одного, не знаючи, що сказати.
Першою отямилася Ніна:
— Ти? Що ти тут робиш? Хто це? — вказала вона на брюнетку.
— А ти? Що ти тут робиш? — озвався Кирило, кліпаючи очима й озираючись назад, у пошуках виходу.
— Це моя квартира, я тут господиня, — випалила вона. — А це хто?
— Ніно… це… Міла…
— Яка ще Міла?!
— А яка ще ти господиня? — перейшов він у наступ. — Я чогось не зрозумів. Або ти брешеш і просто прибиральниця тут? Чому я не в курсі?
Міла швидко зникла. Вони й не помітили, бо почали з’ясовувати стосунки.
Довелося Ніні всю правду розповідати. Кирило слухав, не вірячи своїм вухам.
— Це значить, ти вже наперед до розлучення готувалася, прямо з весілля? Не довіряла мені? В обмані підозрювала? Оце так!
— Виходить, права була мама — не можна тобі довіряти.
— Та у мене це так, вперше, нешкідлива розвага. А ти!
— Нешкідлива?! З коханкою квартиру орендувати?! Ах ти… Та ти…
— Ти її бачила? Що в мене з нею могло бути? Один вечір, коли дружина незрозуміло де пропадає. Якби ти була вдома, мені не довелося б по дівчатам бігати.
— Ах, це я винна? З хворої голови на здорову? — Ніна розплакалася й розлютилася — на себе, на чоловіка, на матір, на брюнетку за її надто довгі ноги.
Що тепер буде? Кирила вона любила, хотіла як краще, намагалася заробити. А вийшло — спіймана, як шахрайка. Звичайно, він образиться. Вона б теж образилася. Ну, мамо!
А мама теж образилася, коли донька її дорікати почала:
— Хіба я винна, що ти язика за зубами не вмієш тримати? Навіщо все йому виклала? Сказала б, що підробляєш покоївкою, або… клінінгом, чи що. Не знаю… Треба бути хитрішою, а ти… язик без кісток.
Де ж жіноча мудрість? Ще й мене приплела — раптом батько все дізнається?
І Юрій Петрович дізнався. Кирило зателефонував тестю й поцікавився, чи відомо йому, чим займаються його дружина й дочка.
— Це не таємниця, — відповів Юрій Петрович. — Ніна здає квартиру квартирантам. Чим ти незадоволений?
Юрій Петрович працював у НДІ, був занурений у науку й рідко цікавився сімейними проблемами. Але коли Кирило розповів йому все детально, він теж зацікавився:
— Нумо, стара, дай звіт: куди гроші діваєш від здачі квартири?
Зібралися на сімейну раду, почали бурхливо обговорювати, хто більше винен.
— Ми ж для сім’ї старалися, щоб був достаток, і гроші додаткові на господарство, — говорила Віра Андріївна. — Бо у тебе, як снігу взимку, нічого не випросиш.
А цей, — вона тицьнула в зятя, — ще й коханок завів! Я мала рацію.
— Я теж для сім’ї стараюся! — обурився Кирило. — На двох роботах працюю, щоб дружина і син у всьому мали достаток. А ви за моєю спиною до розлучення готуєтеся!
— Який старанний! — плакала Ніна. — І спритний! Скрізь встигаєш: і на двох роботах, і з коханками!
— Кажу ж, це вперше було! Сама весь час пропадаєш, таємниці якісь. Не буде більше цього, чесне слово. Ну хочеш — огрій мене.
Він виглядав таким нещасним, що їй захотілося його обійняти й втішити.
— Сковорідкою? — запитала Ніна, встаючи з крісла.
— Покалічиш ще, — заступився Юрій Петрович. — Пробач йому, з ким не буває? Бачиш — розкаявся, кохає.
— Що-що? — розвернулася Віра Андріївна. — А з ким буває?! Ти мені теж зраджував?
— Було сто років тому. Схаменулася! Все давно в минулому.
— Ах ти… Це ти мені що таке кажеш?
— Я все одно тебе вибрав, — підморгнув він Кирилові.
— Коротше, всі хороші! — підсумував Кирило. — Пропоную продати обидві квартири й купити одну велику, в хорошому районі. І! — підняв палець догори, попереджаючи заперечення, — шлюбний контракт складемо, за законом і справедливістю.
— Ні, я не згодна, — занепокоїлася Віра Андріївна. — Вам і однієї квартири вистачає. А другу здавайте на тривалий термін — це додатковий дохід.
— А я взагалі-то ще тебе не пробачила, — сказала Ніна. — Іди до своєї Міли.
Кирило спробував її обійняти, але вона відсторонилася й пересіла подалі.
— От була б одна квартира — не було б ніяких проблем, — пробурмотів Кирило. — Розвели тут квартири й трясуться над ними.
— Зрозуміла, стара? — посміхнувся Юрій Петрович. — І навіщо ми надривалися іпотеку виплачували? Я ж казав!
— Яка я тобі стара? — образилася Віра Андріївна. — Я молодша за тебе!
Усе ж таки зробили, як запропонував Кирило: продали обидві квартири, купили одну велику нову і склали шлюбний контракт.
А теща, невгамовна, подала нову ідею:
— Едік росте, не встигнете озирнутися — як з’явиться наречена. Може, час уже подумати про те, щоб забезпечити його житлом? Може, прикупимо йому квартирку?Спеціально для сайту Stories
