– Відпусти його, він там задихнеться! – вигукнула Света.
– Потерпить, — відповів Андрій Миколайович. — За дві години в підвалі ще ніхто не пом.р! Тим більше, що вентиляцію я там сам робив!
– Тату! — жалісно попросила Света.
– Так-так! Слухаю вас уважно! – Андрій Миколайович посміхнувся.
– Може, ми самі розберемося?
-Света, ви вже так розібралися, що мені довелося втрутитися! А ти знаєш, я людина терпляча! Але тут і в мене терпіння скінчилося! – Андрій Миколайович погрозив пальцем. – Я тобі не мати!
Мене так просто не переконаєш! Я життя прожив і розумію, що добре, а що погано!
– Тату, але цього ти не розумієш! Це справедливість зараз така! Ну, коли все пополам! – вкотре Света намагалася пояснити батькові.
– Пополам я розумію! Не дурніший за сокиру! А те, що твій Максим знахабнів, ти пополам не прикриєш! – Андрій Миколайович посміхнувся. – Хочете пополам, питань немає, живіть так!
Але я покажу твоєму прогресивному чоловікові, що таке пополам!
Андрій Миколайович встав з табурета, відсунув його вбік, підняв кришку у підвал і запитав:
– Далі кричатимеш чи готовий до конструктивного діалогу?
– Ви не маєте права! Я викличу поліцію! – долинуло з підвалу.
– Значить, посиди ще! – Андрій Миколайович зачинив люк.
– Тату, ти розумієш, що він зараз погодиться, щоб ти його випустив, а потім все одно напише заяву? – Света стиснула губи. – Так він і тебе посадить, і я без чоловіка залишуся!
А Роман? Ти про Романа подумав?
– Не повіриш, донько, тільки про нього й думаю! І ось чого я найменше хочу, щоб він вважав вашу божевільню, яку ви шлюбу назвали, нормою!
Я краще зараз один раз зятя виховаю, ніж на старості років онука перевиховуватиму!
Світлана зрозуміла, що батька вона не переконає, а просто так сидіти було нерозумно. І, поки син розважається з бабусею, можна навести лад у домі.
***
Одинадцять років тому, коли Света закінчила школу, на сімейній раді було прийнято рішення відправити її вчитися до міста.
– Доню, жити й працювати можна де завгодно, – говорив батько, – але поки ми з матір’ю можемо тобі допомогти здобути освіту, треба скористатися цією нагодою!
– Тату, а який сенс їхати? – запитувала Света. – Я можу в селищі закінчити коледж і не морочитися з цим містом!
– Ти, звичайно, можеш, – погодився батько. – Але подумай про перспективу! Після селищного коледжу нікуди особливо не влізеш!
А після міського – це ж зовсім інший підхід! А якщо ти хвилюєшся, що жити буде важко, тут я тебе заспокою!
Квартиру я тобі орендую, гроші надсилатиму, та й сам приїжджатиму, домашнє привозитиму! Ти ж у мене єдина донька! Та я ж заради тебе!
Світлана знала, що тато не кидає слів на вітер. На нього можна було покластися навіть у найскладнішій справі.
Навіть коли у Світлани в школі виникли проблеми з молодою вчителькою, яка уявила себе царицею, тато один раз сходив до школи, і більше вчителька дітей не мучила.
І цього разу Андрій Миколайович дотримав слова. Поки Света сама не влаштувалася на роботу і не зрозуміла, що може повністю себе забезпечувати, він покривав усі її потреби, включаючи ті, що були необов’язковими.
Раз на два-три тижні Андрій Миколайович сам або з дружиною приїжджав до Свети в місто. Привозили гостинці, ділилися новинами з рідних місць, питали, як справи у доньки.
Світлана відчувала, що хоч вона тепер і живе в місті, але розриву з родиною не було. Правда, батьки ніколи не залишалися погостювати більше ніж на одну ніч.
— Та що ти! — відмахувався Андрій Миколайович. — І що, що відпустка? Знаєш, скільки там справ?
— Може, мені приїхати, щоб допомогти? — запитувала Світлана.
– О, ні! – впевнено заявляв батько. – Твоя справа – здобувати освіту! А ми з мамою вдвох розберемося з нашими справами!
Світлана вивчилася на продавця-товарознавця, а паралельно закінчила курси оператора ЕОМ. Там же, у коледжі, під час навчання.
Особливих амбіцій Света не мала, тому запропонувала батькам, щоб вона повернулася додому, а працювати піде в сільський магазин.
– А ти тут влаштуватися пробувала? – запитав батько.
– Ні, ніяк, — зніяковіла Света. — Я думала додому…
– Спробуй, донько! — з посмішкою запропонував Андрій Миколайович. — Можливо, станеш великою людиною! А додому ти завжди встигнеш повернутися!
Свету взяли на роботу в невеликий магазин величезної торговельної мережі. Спочатку на касу, а потім, побачивши, що дівчина розумна, перевели на посаду оператора.
Роботи було багато, робота була складною. Але платили за неї достатньо, щоб Светі не потрібна була допомога батьків.
– А я ж казав! – задоволено повторював Андрій Миколайович. – Моя донька все може!
На роботі Света познайомилася з системним адміністратором Максимом. Він періодично реанімував її комп’ютер і змушував принтер друкувати.
А оскільки навантаження у Світлани було велике, то й техніка у неї давала збій практично постійно.
Ззовні це велика торговельна мережа, а всередині – стара техніка, на оновлення якої немає грошей.
Слово за слово, Світалана з Максимом почали поглядати одне на одного з цікавістю. І цікавість зростала.
Через те, що графіки роботи у них збігалися через раз, про прогулянки та кав’ярні не могло бути й мови. А коли зміни збігалися, тоді вони весь час проводили разом.
Максим навіть свій робочий ноутбук переносив до Світлани в кабінет, звідки через мережу вирішував багато робочих питань.
Стосунки дійшли до межі, коли їх можна назвати серйозними, і треба було щось вирішувати. І ось тут з’ясувалося цікаве.
— Я за чесність і справедливість, — сказав Максим. — Ну, або, як то кажуть, не потребую спонсора і не хочу ним бути!
— А якщо конкретно, то як це? — не зрозуміла Світлана.
– Кожна людина відповідає за себе сама, це закон справедливості, щоб ніхто ні на кого не наїжджав! – пустився Максим у пояснення. – Якщо винаймати квартиру, то оренда навпіл! На холодильник та інші потреби теж скидатися навпіл!
– А прибирання, готування? – запитала Світлана.
– Света, тут питання рівноправності! Але є чоловічі справи, є жіночі справи! Чоловік займається ремонтом, перенесенням меблів та інших важких речей, а жінка стежить за побутом.
Ні, залучати чоловіка можна, якщо намічається щось масштабне!
– Що, масштабне? – Света нахмурилася.
– Припустимо, запросили багато гостей. Квартиру треба прибрати, частування приготувати! Ось тут чоловіка можна залучити до того, що він вміє!
– А що ти вмієш? – запитала Света.
– Усього потроху, – посміхнувся Максим. – Адже я вже майже сім років живу сам!
Загалом Света була згодна. Ніхто нікого не зобов’язаний утримувати. Тим більше, що у них з Максимом зарплати були приблизно однаковими.
Питання щодо домашніх справ було дещо спірним, але для Свети це не проблема.
Тому стосункам було дозволено, якщо можна так висловитися, перерости у щось більше.
Спочатку вони почали жити разом. Точніше кажучи, Максим переїхав до Світлани. У нього виявилося набагато менше речей, тому переїзд обійшовся дешевше. А проживши пів року, вирішили одружитися.
Андрій Миколайович не вникав у тонкощі стосунків доньки із зятем. Просто бачив, що вона була щаслива.
– Донечко, якщо щось, тільки скажи! – говорив він Світлані. – Я довіряю твоєму вибору, але завжди готовий тебе підтримати, якщо ти трохи помилилася!
– Тату, у нас все добре! – запевнила Світлана.
А на її обличчі було написано, що Світлана від щастя літає, не торкаючись землі.
У призначений термін у молодій родині з’явилося поповнення. І тут було складно дотримуватися режиму, бо дитячі виплати це копійки.
Але Максим сказав, що це особлива ситуація, тому він збільшить свій внесок.
А коли Світлані прийшов час виходити на роботу, їй запропонували лише місце касира. І там була зовсім не та зарплата, на яку Света розраховувала.
Це на початку кар’єри можна було затягнути пасок, щоб дотягнути до підвищення. А зараз, з дитиною на руках…
Та й Максим сказав, що декрет закінчився, і основні правила повертаються в повній мірі.
А Света не потягнула б пополам, як не старайся.
Так ще й постало питання взяти квартиру в іпотеку. Ніяк не потягнула б!
– Донечко, а чи не час повертатися додому? – посміхаючись, запитав Андрій Миколайович.
– Тату, ти що? – відповіла Світлана з сумною посмішкою. – Жити з вами в одному будинку? А працювати де?
– Донечко, ти ж десять років не була вдома! – жартівливо сказав Андрій Миколайович. – Ми ж весь час до тебе їздили! А у нас тут такі зміни!
– Та що могло змінитися в нашому селі? – запитала Света.
– Великий магазин побудували, до нас тепер їздять із сусідніх сіл! Пошту відкрили! Трасу проклали!
Заправку побудували, три кафешки! Не повіриш, клуб відреставрували, збираються там щось організовувати!
– Серйозно? – здивувалася Света.
– Ага! – задоволено відповів Андрій Миколайович.
– Так-то добре, а жити де? – запитала Света.
– Так я подарунок готую! Будинок на іншому кінці села я купив! Щось перебудував, щось відремонтував, щось добудував!
Але я тобі скажу – картинка! Ось його я вам і віддам! Оформлю на онука, щоб напевно!
– Тату, ну, припустимо, я влаштуюся продавцем чи ще кимось. А Максим ким працюватиме? Він же з комп’ютерами!
– Ось ти живеш і не знаєш, а нам за цими самими комп’ютерами люди потрібні скрізь! Я походив, розпитав!
Так його скрізь влаштують, аби тільки у всіх все працювало! Він тут за рік мільйонером стане!
Переїзд оплатив і організував Андрій Миколайович. А потім, допомігши доньці та зятю з працевлаштуванням, залишив їх у спокої на пів року, щоб вони облаштувалися. Не те щоб зник і ні слова не сказав, але більше до себе не кликав.
А тут якось завітав у гості, та й розпитав про життя. А Максим і розговорився, що у них перша прогресивна сім’я на все село!
Чим далі Андрій Миколайович слухав, тим напруженішим ставало його обличчя.
Відволікся на хвилину від роздумів зятя:
– Світланко, а ти сходи з Ромочкою до бабусі! Вона дуже за онуком скучила. А я тут з Максимом поговорю! Ось він пояснює, а я щось не до кінця все розумію!
А при вас він мені пояснювати соромиться! Так ви йдіть, а то я жах, як зрозуміти хочу!
Коли Света повернулася, то виявила батька, що сидів на кришці підвалу. А з підвалу долинали жалісливі крики Максима.
***
– Тату, може, ти його вже випустиш? – нервово запитала Света.
– Може, випущу, а може, й не випущу, – промовив Андрій Миколайович. Тупнув ногою по підлозі: – Чуєш, зятю? Тебе випустити чи не випустити?
– Ваша справа, – озвався Максим, – але такими методами ви не змусите мене змінити думку!
– А-а, так ти за розумний діалог! – вигукнув з посмішкою Андрій Миколайович. – Що ж, давай поговоримо.
Кришку підняли, і на білий світ витягли, щоправда, без особливого пієтету, молодого чоловіка.
– Ну, давай! – зажадав Андрій Миколайович.
– Щоб було все чесно, все має бути порівну! – випалив Максим і гордо підняв голову. – Тоді це буде союз двох рівноправних особистостей
– А домашні справи? – запитав Андрій Миколайович, хитро примружившись.
– А це, вибачте, жіноча прерогатива!
– Максику, а тобі не здається, що тут щось не так? – посміхаючись, запитав Андрій Миколайович. – То ти про особистості говориш, то почав ділити на чоловіче та жіноче! Виходить дурниця, а не грамотний висновок!
Максим нахмурився.
– Якщо особистості, тоді все наполовину ділити треба! Фінансовий внесок у житло, турботи та харчування.
Цей будинок я вам дав, половину
заплатиш? А щодо їжі: бачив порції Світлани? Такою ж кількістю наїсися? Ну, щоб пополам було!
– З-за будинок я м-можу, як оренда, – почав заїкатися Максим, – а як Света, не наїмся точно!
– І де тут пополам? – поцікавився Андрій Миколайович. – А турботи ти всі на неї звалив!
Ой-ой-ой, зятю! Нечесно виходить! Але якщо ти наполягаєш на чесному «пополам», я це питання проконтролюю!
Світланп буде робити всього половину, а другу, хоч би з-під палки, робитимеш ти! І їсти ви будете однакові порції, тут я на вагах зважуватиму!
І за будинок! За будинок ти мені будеш сплачувати половину вартості! І тільки спробуй мені втекти! Рука у мене важка, Я тебе з-під землі витягну!
Максим пригадав, з якою легкістю його тесть однією рукою закинув його в підвал:
– Я тут подумав, – посміхаючись, промовив Максим, – що ми зупинимося на класичній моделі побудови сімейного життя!
– Але ти будеш просто рватися, щоб допомагати Світланці! – додав Андрій Миколайович, і Максим охоче кивнув.
Увечері, лежачи з дружиною в ліжку, Андрій Миколайович зауважив:
— Знову чоловіки придумали нову витівку, щоб на жінках їздити! «Пополам» називається!
А як розібрав по поличках, так і невигідно стало! Не вміють ідею до кінця довести, а жінки й не чіпляються!
– А вам би нічого не робити! – посміхнулася Марина Валеріївна. – Якби я тебе не підганяла, ти б теж цілими днями на ґанку сидів!
– Ну-ну! – суворо вимовив Андрій Миколайович. – Хто в домі господар?
– Мовчу, господарю! – посміхнулася Марина Валеріївна. – Тільки завтра не забудь подушки на просушку винести! Пане, товаришу, найважливіший глава сім’ї!
І тихо посміхаючись, відвернулася до стіни.
