Після розлучення зі своїм чоловіком я в селі залишилася “нареченою на виданні”. Уже не молода, але ще й не така стара. Трохи за 50, але тут більше справа навіть не у віці, а у відсутності інших чоловіків, або зовсім старі, або молоді випивохи, які мене, звісно ж, не влаштовують.
Зараз, кажуть, жінкам молодшим за мене навіть у місті знайти когось – справжня проблема, а в нашій глушині й поготів. Хоча ні. Був тут один. Теж дорослий чоловік, приблизно того ж віку. Неодружений, але не ясно, чи був він у шлюбі. З якоюсь жінкою прожив досить довго.
Я так і не зрозуміла, чи були вони одружені офіційно. Я у стосунках повний профан, був один тільки чоловік, тому й зовсім не вмію вести такі розмови з новою для себе людиною. Цей чоловік завжди лише віджартовувався, коли розмова заходила на подібні теми. Взагалі я не сама придумала з ним зійтися.
“Допомогли” сільські сусіди. Усе розповідали, як жінці в моєму віці буде далі тяжко самій, тільки коти по різних кімнатах. Ну і що, що в нього одна рука не робоча? Подумаєш, поранився в дитинстві. Та людина, якщо вона все життя живе з якоюсь недугою, завжди може подолати її і навчитися з нею жити.
Тим паче він працював на місцевому заводі. Мабуть, справді призвичаївся обходитися однією рукою. Ну, для мене не це було важливо. Я кохала свого чоловіка все життя, але його під пенсію здолала депресія. Стрес, сумні думки. А що робити в селі, якщо в тебе є внутрішня пригніченість?
Пити, звісно. Інших варіантів якось і немає. Інша річ, що, коли ти починаєш пити, у тебе ця сама депресія тільки посилюється, але це відоме замкнуте коло, не він перший, не він останній. Діти виросли, тому я рада, що їм не довелося бачити свого батька таким… Чужим.
Загалом, цей чоловік погодився кілька разів зі мною зустрітися, і мені навіть стало цікаво, до чого це може призвести. Я жінка старого гарту і завжди намагаюся, щоб чоловік був ситим і не почувався некомфортно. Тому, запросивши його до себе, я свідомо приготувала купу їжі.
Не якоїсь там прісної каші, а всього найкращого. Думала, трохи задобрити свого нового кавалера, але, виявилося, не всім подобається моя куховарство. Півдня я простояла біля плити, навіть сама зголодніла, але вирішила зробити як на свята: вранці їж, що завалялося в холодильнику, нагулюєш апетит.
Зате ввечері й вечеря буде смачнішою. І відпочити можна. Поговорити знову ж таки. Однак мій обранець виявився тим ще вередуном. Спробував кілька моїх страв, і все, руки на стіл. Мені, як жінці, було навіть якось не по собі. Я ж голодна і знала, що на мене чекає в меню. Тому не соромилася особливо.
Хоча як тут не соромитися, якщо гість нічого не їсть і сидить, тільки дивиться на тебе? Потім пішли розмови. Ну тобто як… Йому не сподобалося те, що я досі тримаю фотографії колишнього чоловіка, але це ж людина, від якої в мене діти, ми прожили стільки часу, він не може стати для мене ніким.
Та й крім того, це всього лише фотографії. Якщо ти гість і тобі щось не до душі, невже це ввічливо, прямо так в очі говорити, що тобі не подобається в чужому домі? Я вважаю це просто неповагою до себе як до господині, але на той момент я зробила поблажку, адже він не знає, які в мене думки.
Потрібно ж якось притертися характерами, звикнути одне до одного. Ось тому я й промовчала. Та й якби почала відповідати, кому від цього було б гірше? Краще вже точно нікому. Потім наша розмова почалася про дітей. Я своїх хвалила як могла, бо й сама рада тому, ким вони виросли.
Донька вдало вийшла заміж, тепер живе в місті й горя не знає: чоловік її всім забезпечує. А що, хіба для жінки це не має бути важливо? А тим паче для її матері? Син вивчився і поїхав зовсім в іншу область. На жаль, ми не спілкуємося так часто, як би мені цього хотілося.
Та я знаю, що з ним усе добре, і мене це заспокоює. Цей чоловік почав скаржитися на свого єдиного сина. Теж згадав, що той йому не дзвонить і не пише, а потім зробив зауваження, мовляв, мої діти могли б залишитися жити зі мною, місця в мене повно.
Я ж розумію, що пташенята мають рано чи пізно полетіти з гнізда. Тож і в цьому питанні ми не досягли компромісу, а під кінець він заявив, що будинок у мене великий, але ремонту не видно і якщо колишній чоловік не зайнявся цим, то це погано, але діти мали допомагати. Тут я почала злитися.
Критикувати моїх дітей, та хто ти такий?! Я не стала залишати його у себе, хотілося якось швидко попрощатися, та й займатися своїми справами, або хоча б лягти спати. Важкий був день, але він і тут примудрився висловитися: він зрозумів, до чого йде, але “ми люди дорослі”, тому він не хоче стосунків без штампа.
Сусідів у мене багато, як вони на нього дивитимуться? Як на приживалу? Тож він згоден стати моїм чоловіком, попри те що в мене й вибору немає. Довелося мені висловити цьому “нареченому” все, що я про нього думаю. І про фото, і про дітей, і про його думки. Вийшло недовго, але голосно.
Він пішов, з посмішкою. І більше ми вже не бачилися. Ставишся до людини з душею, а він у неї гадить. Не раджу жінкам слухати своїх сусідів з приводу життя. Толку від цього нуль, а йти в когось на поводу – це погане рішення. Краще навчитися жити одній, ніж терпіти чужу людину. І для нервів так буде корисніше.
