Ранок. Такий сумний, холодний, похмурий осінній ранок, коли небо здається важким настільки, що от-от впаде. Настрою не має зовсім. Не має ніяких бажань. Її мрійливі та сумні карі очі вдивлялися в дерев’яну поверхню столу втомленим поглядом. Руки гралися з її довгим, світлим, мов сонячний день, волоссям, пропускаючи його крізь пальці та накручуючи на них. Вона сиділа і намагалася вслухатися в те, що говорить викладач, силувала себе, але в голову так нічого і не йшло. Час тягнувся настільки повільно, що здавалося пройшла ціла вічність від початку пари. Раптом вона поглянула у бік і зустрілася поглядом з ним. Його карі очі нагадували шоколад… Хоча ні! Вони були, як кава, такі ж темні і загадкові.
На секунду вони здалися їй до болю знайомими, рідними. Але звідки це дивне відчуття? Вони ніколи раніше не зустрічалися. Чи зустрічалися? Можливо десь колись в іншому житі, але не в цьому.
Вона переїхала до цього міста лише в травні і вступила до університету одразу на 3 курс. Це зовсім інше життя, яке було не схоже на те, до якого вона звикла. Нове було абсолютно все: місто, квартира, університет, одногрупники, викладачі, магазини на вулицях та й самі вулиці – нічого з минулого, окрім сліду від обручки на правій руці. Цей слід нагадував про її рідне місто, про батьків, друзів, попередній університет, розбиті мрії, померлі надії, невдале кохання та покинуте життя, в якому вона була пташкою у золотій клітці.
Ледве дочекавшись закінчення пар вона якомога швидше дісталася дому, адже потрібно було підготуватися до двох іспитів та й там на неї чекала Ліза. Їм було зручно разом, вони розуміли одна одну. Аня завжди відчувала підтримку від Лізи і в ній вона вбачала супутницю свого життя, адже з чоловіками стосунки не складалися. Ліза подобалась Ані не лише через свій характер, а й зовні, вона мала веселу вдачу, гарну фігуру і прекрасні риси обличчя.
Ввечері, лягаючи спати, Аня згадала минулий день і його очі. Цей погляд нібито зачепив струни її серця і зіграв на них дивну, але дуже приємну мелодію. Так пройшов майже тиждень. Кожного дня вони зустрічались в університеті на спільних парах, але ніколи не розмовляли, лише інколи зустрічалися поглядами, від чого її серце пришвидшувало темп.
Настав останній день сесії. Останній іспит був складений на відмінно як і завжди. Вона зібравшись додому, повільно підійшла до ліфта, його двері почали зачинятися. «Нічого,» – промайнуло в її думках – «почекаю інший». Раптово між дверима з’явилася рука, двері ліфта не змозі були протистояти цій силі, розсунулись і знову ці очі постали перед нею.
- Як ваша сесія пройшла? Всі іспити склали? – заходячи до ліфту, звернулася вона до компанії дівчат серед яких стояв він.
- Все круто! Закрили всі іспити і заліки, тепер можна повертатися до нормального життя. А в тебе як справи, Аня? – почула вона від когось з дівчат.
- В мене також все добре. Всі іспити і заліки на відмінно! – промовила вона у відповідь, опустивши очі додолу, щоб не зустрітися знову з ним поглядом.
- Слухай, ми збиралися піти в кафе і відмітити закінчення сесії. Може й ти з нами? – продовжувала дівчина.
Серце забилося як скажене, на щоках з’явився рум’янець, в голові відразу промайнула думка: «Йти чи не йти?». Зібравши всю свою сміливість, вона подивилась на компанію, посміхнулась і вимовила:
– В мене на сьогодні ніяких планів не було, то ж залюбки піду з вами. Вдома нудно сидіти, а так хоча б весело проведу час.
Вечір дійсно був дуже веселий: багато спілкувалися, жартували, пригадували смішні випадки, які відбувалися на парах, кожен розповів про себе і своє життя. Цей вечір був найкращим. Саме цей вечір зблизив двох людей, два серця! Його звали Олексій, але друзі називали його Алекс. Середнього зросту, але вищий за неї, спортивної, худорлявої статури, мав русяве волосся, гарні карі очі, які не давали спокою Ані, досить пухкі, червоні, як вишні, губи. Одягнений він був у сорочку по фігурі, через яку було видно рельєфність його тіла, темно-сірі джинси та чорні черевики. На лівій руці він носив годинник, а на правій браслет. Дивлячись на нього, вона запитувала себе «А чи можу йому сподобатися я? Невисока, зовсім звичайна, нічим не вирізняюся з поміж інших, не гарна та й фігурою невирізняюсь. Хоча не погано було б схуднути трішки.»
Згодом всі почали збиратися додому. Всі їхали в одну сторону, лише Ані потрібно було в протилежному напрямку. Алекс визвався провести її хоча б до тролейбусу.
Ніч. Темно. На вулиці майже нікого і лише дві постаті на тролейбусній зупинці. Аня і Алекс просиділи на лавочці і проговорили майже 40 хвилин про минуле один одного, доки побачили як із-за рогу повертає потрібний тролейбус.
– Слухай, я поїду на деякий час. Ти будеш чекати на мене? – взявши її за руку тихенько промовив Алекс.
Від цього питання в Ані пішли мурашки по шкірі, серце майже вискакувало з грудей, стало важко дихати, запаморочилось у голові, лице зблідло, пересохло в роті, затремтіли руки і підкосилися ноги. На хвилину з’явилося бажання бігти… бігти куди очі бачать. Саме цього відчуття Аня боялася найбільше. Алекс їй подобався, але закохатися в нього було страшно. Попередній досвід невдалих стосунків породив цей страх і оселив його у її душі. Та й різниця у віці не давала їй спокою, він був молодший за неї аж на 3 роки. Тремтячи від хвилювання, вона підвелася, подивилася в його блискучі очі і тихенько відповіла:
– Я чекатиму на тебе! Ти лише повертайся назавжди! – десь глибоко в душі вона розуміла, яку фатальну помилку зараз робить.
Їдучи додому Аня напружено розмірковувала над питанням, яке не давало їй спокою «Як про це розповісти Лізі?». Вона розуміла, що пообіцявши чекати Алекса, має назавжди забути цю дівчину, яка для неї стало цілим світом. Вона, Аня, має знову власноруч зруйнувати своє життя, але заради чого… Заради примарної надії кохати і бути коханою. Звісно в неї були почуття до Лізи, але це не ті почуття, яких прагнула Аня. Ось така знайома зупинка. Ось дім. Зайшовши до квартири Аня навіть не розмовляла з Лізою, відразу пішла спати дуже похмура.
Десь з місяць Аня і Алекс спілкувалися в Інтернеті і навіть зустрічалися одного разу. Після цієї зустрічі Аня вирішила поговорити з Лізою і розповісти їй що ж коїться. Розмова була довга і важка. Після декількох годин Ліза встала, зібрала речі і вийшла з квартири. Вона пішла назавжди… Щойно Аня позбулася єдиної людини, яка її розуміла і підтримувала. Вона знову залишилася одна в пустій квартирі, як і минулого разу, коли переїхала до цього міста. Згодом зник і Алекс, він не відповідав на повідомлення і дзвінки. Йшли дні, тижні, а від нього жодного слова чи хоча б якогось натяку.
Перед Різдвом Ані наснився сон як вона заходить до аудиторії, а там він такий гарний, справжній воїн, чекає на неї з прекрасною червоною трояндою у руках. Побачивши її посміхається, підходить та віддає троянду, але як тільки квітку до рук бере Аня, вона чорніє і осипається. Аня прокинулася на годиннику була третя година ночі. Вона оглянула квартиру, в якій було тихо і лише мерехтіння вогників на ялинці нагадували про свято. Згадавши свій сон і чорну троянду, проплакала до самого ранку.
Весна. Ще не так тепло, як хотілось, але вже й не холодно. Знову починалася сесія. Попереду була сила-силенна іспитів і заліків, але не сьогодні. Сьогодні був перший день, але чомусь хвилювання переповнювало Аню. Знайома, невелика, але світла аудиторія, до початку пари ще є час. Як і завжди вона прийшла першою. Ні! Вона не була першою, в аудиторії вже сидів Алекс. Він широко посміхнувся, швидко підвівся, підійшов до неї і міцно стиснув в обіймах.
– Я сумував без тебе! – прошепотів він. – В мене до тебе дуже серйозна розмова.
Серце Ані зупинилося на декілька секунд, потів з неймовірною швидкістю почало знову битися, її переповнювала злість, душили сльози. В голові роїлись думки: «Що? Він сумував? Де він був весь цей час? Чому не дзвонив? Чому не відповідав на повідомлення? Навіщо він так зі мною?». До аудиторії зайшли інші студенти. В цей день ніякої розмови не було, наступного дня також і через день її не відбулося.
За вікном йшов дощ, збираючись до університету Аня якось дуже легко одяглася. Вона зайшла до аудиторії, до початку пари було ще 20 хвилин, зняла своє пальто і залишилась у тоненькій сукні.
– Тобі не холодно? – почула вона.
– Ні! – різко відповіла Аня. – Чому всіх цікавить це питання сьогодні? Чи ти хочеш поговорити про це, Алексе? – запитала гніваючись.
– Можно було б і поговорити. – тихо з посмішкою відповів він.
– А про що ще ти хочеш поговорити?
– Я хочу поговорити про нас!
– Добре! Давай поговоримо!!!
– Ти мені дуже подобаєшся, Аня! Ти гарна, розумна і мені з тобою дуже добре! Але я не можу дати зараз тобі того, що ти хочеш…
– А чого я на твою думку хочу?
– Стосунків!
Повисла гнітюча тиша. Аня і Алекс сиділи потонувши в свої роздуми. Кожен не знав, що говорити далі. Аню душили сльози, ком в горлі нікуди не бажав йти. Здавалося він там оселився назавжди і його єдина мета задушити її.
– Зараз мені потрібна людина на яку я зможу покластися. Я одна! Зовсім одна! Розумієш? – майже кричала вона. – Я дійсно хочу в майбутньому стосунків з тобою, але я прекрасно розумію, що цього ніколи не буде!
– Не кажи цього. Це неможливо зараз. Мені потрібно вирішити проблему в стосунках з моєю колишньою. В мене є почуття до тебе і до неї. Я не знаю, що мені робити. Мені потрібен час, щоб розібратися в собі…Вибач, що не сказав відразу. Просто це дуже давня історія, вона мене не відпускає. Ти така чуйна, мила, добра, не така, як моя колишня. Я розумію, що вона використовує мене, але зараз я нічого не можу змінити. Я не хочу робити тобі боляче…
Знову тиша! До аудиторії почали заходити студенти, розпочалася пара. До кінця навчального дня Аня з Алексом більше не розмовляли. Вона була похмура і сумна, ніяк не могла зрозуміти «Що сталося?», «Чому все так?». Вона зреклася фактично єдиної людини, яка була поряд і кохала її, але заради чого… На якусь секунду Аня зненавиділа своє рішення розійтися з Лізою, але змінити вже нічого не можна. Ліза пішла ще того зимового вечора і більше вони не зустрічалися.
Пройшло декілька днів доки Аня змирилася з ситуацією, яка склалася, зі своєю самотністю. Потрібно було жити далі та й про навчання не можна було забувати. Як і завжди вона йшла до університету , але сьогодні щось було не так. Аня зранку була знервована, наче щось передчувала. Дійшовши до сво навчального корпусу, вона спочатку побачила напис перед східцями «Нагороду отримує той, хто вміє чекати». Цей напис здався Ані дивним, але особливої уваги вона йому не надала. Піднялася ліфтом на потрібний поверх, зайшла до аудиторії і побачила Алекса з трояндою в руках. Аню охопило відчуття дежавю, адже це все вона вже бачила. Алекс, посміхаючись, підійшов до неї і протягнув троянду. Спочатку Аня відсахнулась від неї, адже добре пам’ятала свій сон перед Різдвом. Потім оговтавшись взяла троянду, але нічого не відбулося, квітка червоніла в її руках і дуже приємно пахла. Він обійняв її міцно-міцно, що аж дихати стало важко і промовив:
– Я повернуся назавжди! Ти лише дочекайся мене.
Закінчилась сесія. Аня як і завжди всі іспити і заліки закрила на п’ятірки. Через декілька днів Алекс знову поїхав. Почалося самотнє літо, але Аня більше не згадувала минуле. Вона тепер частіше посміхалася, майже весь час присвячувала улюбленій роботі і чекала… Чекала, коли почнеться осінь і Алекс повернеться до неї хоча б на місяць. Вона має дочекатися його, адже колись давала обіцянку і чого б їй це не коштувало, мусить втримати своє слово. А коли він повернеться, то вони знову обов’язково будуть разом.
Ранок. Такий сумний, холодний, похмурий осінній ранок, коли небо здається важким настільки, що от-от впаде. Настрою не має зовсім. Не має ніяких бажань. Її мрійливі та сумні карі очі вдивлялися в дерев’яну поверхню столу втомленим поглядом. Руки гралися з її довгим, світлим, мов сонячний день, волоссям, пропускаючи його крізь пальці та накручуючи на них. Вона сиділа і намагалася вслухатися в те, що говорить викладач, силувала себе, але в голову так нічого і не йшло. Час тягнувся настільки повільно, що здавалося пройшла вічність від початку пари. Раптом вона поглянула у бік і зустрілася поглядом з ним. Його карі очі нагадували шоколад… Хоча ні! Вони були, як кава… Це були вже її кавові очі…
