Це сталося понад тридцять років тому, але совість мучить мене досі. Я тоді міг врятувати життя людини. Нехай навіть це була погана людина, утім, схоже, я був не краще. Я знав, що йому загрожує небезпека, я єдиний її розгледів, але не попередив.
Справа була у 88-му році, все йшло до розвалу країни – у цьому майже ніхто не сумнівався. Пішла низка катастроф: Чорнобиль, Адмірал Нахімов, поїзди, що згоріли, і ще безліч трагедій дрібнішого калібру. Скептики стверджували, що перебудова має неодмінно закінчитися погано.
Так чи інакше, залізна хватка КДБ на горлі суспільства злегка ослабла, і всі ми із захватом дихали повітрям відносної свободи. Саме завдяки цій примарній свободі я почав незаконний бізнес із купівлі-продажу ікон. Раніше за це давали пристойні терміни.
В умовах же перебудови всі кинулися заробляти хто на чому міг, немов змагаючись, хто швидше розтягне країну. Силовики не були винятком. У них, щоправда, головною метою стало влізти в схеми дерибану майна і підприємств. На дрібних шахраїв, на кшталт мене, перестали звертати увагу.
Звичайно, головне було не нахабніти, інакше вони могли з тобою зробити все що завгодно. Так от, принесли мені рідкісну ікону. Я її викупив за чималу суму і того ж дня запропонував її купити більшим ділкам, які торгували з іноземцями.
Досить швидко її в мене купив один зі скупників, з яким я вже працював майже рік. Він був непоганою людиною, але скупником був за походженням відразу від двох слів – “скупка” і “скупий”. Після виснажливих торгів, а я не поступився жодним доларом.
Знаючи справжню вартість, він заплатив, і, поклавши ікону в портфель, пішов. Прибуток був досить непоганий – одна ця угода давала мені приблизно річну зарплату кваліфікованого робітника. Через кілька днів я взявся друкувати фотографії. У ті часи це був цілий процес.
У ванній розкладали дошку з фотозбільшувачем, ванночки з проявником і фіксажем, усе це в темряві, при світлі слабкого червоного ліхтаря. Друкуючи фотографії, я з досадою помітив, що три пачки фотопаперу безнадійно засвічені. Причому, на кожному папірці був однаковий малюнок засвічення.
Пачки були новими, нерозкритими, від різних виробників – одна навіть була зроблена за кордоном. Це поставило мене в глухий кут, але ненадовго. За освітою я фізик, і страшна здогадка, що б це могло бути, одразу спала мені на думку, щойно я згадав, що на цих пачках лежала нещодавно продана ікона.
Я негайно зателефонував своєму “постачальнику” і буквально кліщами вирвав у нього зізнання, що ікона з Чорнобильської зони. Наступного дня я приніс дозиметр з інституту, де значився молодшим науковим співробітником, а на ділі віддавав зарплату шефу за запис у трудовій книжці.
Фон у квартирі був злегка підвищений, на деяких речах значно. Я їх викинув: очевидно, ікона з ними взаємодіяла. Яка доза дісталася мені, я й гадки не мав, але був упевнений, що не надто серйозна. От якби ікона була в мене довше, наслідки могли бути дуже погані.
Далі в мене виникла дилема: розповісти все покупцеві чи приховати. Я вибрав другий варіант. Вже дуже не хотілося розлучатися з грошима. Зрештою, у нього нічого ніколи не затримувалося, через продажних чиновників на митниці все йшло за кордон.
Нехай буржуї скуштують нашої радіації, міркував я. Але виявилося, що та людина залишила ікону собі. Це я вже дізнався через рік, на його похороні, а помер він від раку. Якось так вийшло, що після тієї ікони він у мене нічого не купував більше, і ми не спілкувалися.
Виходить, це я його вбив, ставши співучасником. Ну, нехай не я, а той, хто спроектував чорнобильський реактор, але я міг врятувати людину, а жадібність не дозволила. Гроші перемагають все – і добро, і зло. Із цим каменем на душі я і живу досі.
