Іванну в селі ніхто не жалів. Та й за що її було жаліти, якщо подумати?
Село розташовувалося неподалік від траси на Івано-Франківськ. Маленьке, хат на сорок. Усі знали одне одного, усі годували одне одного чутками, а про Іванну Чабанюк чуток вистачило б на цілий телесеріал.
Їй виповнився сімдесят четвертий рік, і останні двадцять років вона берегла кожну гривню. Її будинок, дерев’яна хата із просілим ґанком, стояв на краю села, біля самого лісу, за яром.
Хвіртка трималася на одному цвяху, і Іванна її не лагодила. Навіщо? Зате город у неї був доглянутий до останньої грядки: цибуля, картопля та зелень — усе рівненько.
Цей город її й годував.
Іванна купувала лише хліб, сіль, соняшникову олію та зрідка — найдешевший розсипний чай у паперовому пакеті. Софія Коваль через паркан бачила, як Іванна обідає: з’їдає скибочку хліба з цибулиною й запиває чашкою окропу.
— Та вона ж не бідує! — обурювалася Софія на лавці біля криниці. — Пенсію отримує, город ось який. А їсть, прости Господи, гірше за кота.
Треба сказати, у селі жили по-різному, але не настільки.
Та сама Софія, огрядна, голосиста жінка у фартуху, припорошеному борошном, пекла пироги через день і пригощала кожного, хто заглядав на чай. У неї в хаті завжди пахло свіжою випічкою та ваніллю, на вікнах висіли гарні фіранки, а на столі лежала нова клейонка.
У Іванни ж на вікнах нічого не висіло. А клейонку вона не міняла так давно, що малюнок стерся майже добіла.
Іванна була низькорослою, міцною жінкою. Навіть у сімдесят вона виглядала так, ніби могла потягнути на собі мішок картоплі. До виходу на пенсію працювала лаборанткою на цукровому заводі, а тепер цілий рік ходила в одному й тому ж бурому кардигані, протертому до блиску на ліктях.
Взимку накидала зверху старий ватник. Руки завжди тримала в кишенях кардигана.
— Ну просто черниця, — посміювалася Софія. — Тільки вервиці не вистачає.
Гості до Іванни не приходили. Вона й не запрошувала.
У хаті Іванни було чисто, але порожньо.
Залізне ліжко, комод і стіл із парою табуреток.
На підвіконні стояла банка з гілочкою верби, що засохла ще до Великодня. На комоді — квадратна коробка з-під печива, з облущеними трояндочками на кришці. Іванна іноді поглядала на неї, але нікому не показувала, що всередині.
А на стіні над ліжком, там, де в інших висять килими чи фотографії онуків, у Іванни були прикріплені кнопками дитячі малюнки.
Будинок із великою трубою. Людина з довгими руками на тлі дерева.
Очевидно, малювала дитина. Але своїх дітей у Іванни не було.
Рудий кіт жив біля ґанку й харчувався тим, що траплялося: мишами та випадковими залишками їжі. Приблудився, а господиня його не проганяла. І імені чомусь не давала. Іванна іноді розмовляла з ним, наче з людиною.
Більше ж ні з ким…
Її давно вважали скупою. Її чоловік, Микола, працював лісником і пішов з життя, коли Іванні ще не було й п’ятдесяти. На розвороті з причепа зірвалася колода — і все. На похоронах Іванна при людях не плакала, і село вирішило: жорстока жінка, кам’яна.
А потім помітили, що вона почала економити на всьому.
Вперше про це заговорили вголос, коли пішов з життя дід Федір, старий, що мешкав за три хати від Іванни. Софія обходила сусідів, збирала гроші на вінок і огорожу. Іванна вислухала, засунула руки глибше в кишені й коротко сказала:
— У мене немає.
Софія вийшла й з люттю грюкнула хвірткою.
Та ледь втрималася на останньому цвяху.
По селу поширилися чутки: Чабанюк же отримує пенсію, куди ж вона її діває?
Мабуть, накопичує.
Мабуть, під матрацом.
По середах і суботах до повороту на трасу приїжджала автолавка, і жінки товпилися біля задніх дверей фургона, наче горобці біля годівниці. Іванна брала хліб, а коли треба — сіль і пляшку найдешевшої олії. Стояла біля прилавка в штопаних панчохах і латок не ховала.
За кожну гривню доводилося поборотися. Продавчиня закочувала очі, Софія фиркала, а Іванна стояла й чекала, поки їй перерахують решту.
Віра Шевчук жила через два будинки від Іванни, ближче до дороги. Невисока, кремезна жінка з густим темним волоссям. Працювала продавчинею в сільському магазині неподалік, їздила туди щоранку автобусом. Влітку ще підробляла на чужих городах: прополювала, допомагала збирати врожай.
Сина виховувала сама. Чоловік пішов, коли Андрійкові було три роки, і з тих пір не давав про себе знати.
Андрій хворів від народження.
У нього були якісь проблеми з кров’ю. Село не розбиралося в цьому, бо розбиратися було страшно. Хлопчик ріс блідим, тихим, ходив у шапці й взимку, й влітку. Після процедур волосся випадало пасмами, і Віра приховувала це, як могла.
Він мало говорив, зате малював олівцями. На чому доводилося: на аркушах зошита, на клаптиках шпалер.
Погана слава остаточно закріпилася за Іванною в серпні.
У суботу люди стояли біля автолавки. Софія голосно завела розмову, на всю чергу:
— Віра знову возила Андрійка до обласної лікарні. Знову якісь аналізи. Грошей, мабуть, купа йде. Ось би скинутися, га? Іванно, ти ж живеш через два будинки, тобі найближче. Допомогла б же Вірці.
Іванна стояла біля фургона з буханцем в руці. Повернулася наполовину й спокійно відповіла:
— У мене немає.
Софія навіть не встигла закрити рота, як Іванна забрала решту й пішла стежкою до себе, за яр, жодного разу не озирнувшись.
— Ну ось, — Софія розвела руками. — Я й кажу. Мабуть, мільйони під матрацом, а на ліки для дитини шкода. Кам’яна.
Віра стояла поруч, мовчала й дивилася, як Іванна йде. Але цього ніхто не помітив. Кому яке діло до Віри, яка й так вічно мовчить?
А ще Іванна їздила до Івано-Франківська.
Раз на місяць, у вівторок, сідала на ранковий автобус біля повороту на трасу і поверталася ввечері. У селі вирішили, що вона бігає на ринок за дешевими товарами. Тільки поверталася Іванна завжди з порожніми руками. Софія одного разу гукнула її:
— Що, Іванно, знову з порожніми руками?
Іванна знизала плечима й пройшла повз.
Вона знала про Андрія все: які аналізи він здавав, коли наступна поїздка до лікарні, що кажуть лікарі. Софія якось між іншим запитала:
— Як там у Вірки хлопчик?
— У листопаді їдуть перездавати кров. Лікар задоволений.
Софія здивувалася: звідки Чабанюк знає такі подробиці? Ну, мабуть, Віра розповідає через паркан. Жінки ж, хоч і не подруги.
А ще іноді рано-вранці, коли село спало, Іванна виходила до будинку Віри й залишала на ґанку конверт. Звичайний, поштовий, без напису. Одного разу це побачила Софія, яка вийшла погодувати курей.
«Якийсь рецепт, чи що, принесла?» — подумала вона й забула.
Восени Іванна злягла. Не через щось конкретне. Просто одного дня взяла й лягла. І більше не встала. Лежала на залізному ліжку під тонкою ковдрою, а кіт грів їй ноги. Усе село знало, що Іванна хвора, але ніхто не прийшов.
— А навіщо мені до неї йти? — знизала плечима сусідка. — Вона до мене двадцять років не заходила.
Прийшла лише Віра. Принесла каструлю курячого бульйону — жирного, каламутного, з розвареною цибулею. Поставила її на табуретку біля ліжка, поправила ковдру, посиділа хвилин десять, не промовивши ні слова, і пішла. Наступного ранку повернулася. І через день теж. Усе село бачило, як Віра ходить через яр із каструлею в руці.
— Свята, чи що? — хмикала Софія. — Чабанюк їй в обличчя відмовила, а ця носить.
Іванни не стало в лютому, того року, коли Андрію виповнилося двадцять один рік і лікарі підтвердили, що він здоровий. Пішла тихо, уві сні. Кіт сидів у неї біля ніг.
Вранці Віра прийшла, як завжди, штовхнула незачинені двері й одразу все зрозуміла. Кіт навіть не ворухнувся. Віра поставила каструлю на підлогу, підійшла до ліжка й притиснула долоні до обличчя. Так і стояла, не рухаючись.
Проводили Іванну скромно.
Людей прийшло небагато. Все-таки сусідка, треба провести. Софія спекла пироги. Віра стояла осторонь і невтішно плакала, викликаючи здивування у всього села.
Чабанюк їй в обличчя відмовила, а та ридає, ніби рідну матір втратила.
Через тиждень із Франківська приїхала племінниця Іванни, Людмила. Ділова, у довгому пуховику. Приїхала розбирати хату й, чого вже ховати, шукати цінності.
Ну не може бути, щоб старенька двадцять років жила на хлібі з цибулею й нічого не відклала.
Людмила перевернула хату за пів дня.
Під матрацом нічого не виявилося. У комоді знайшлася лише запрана білизна, заштопана в три шари. Залишилася коробка з облущеними трояндочками. Людмила відкрила її на столі в присутності Софії. Та зайшла подивитися, чим усе закінчиться.
У коробці лежала пачка паперів.
Квитанції з обласної дитячої лікарні Івано-Франківська, а за останні роки — з дорослої. Оплата процедур і ліків.
Скрізь одне ім’я: Андрій Вікторович Гнатюк.
П’ятнадцять років, місяць за місяцем. Папери лежали по порядку, з олівцевими галочками на полях.
Людмила перебирала квитанції одну за одною. У перші роки суми були невеликі, потім зростали. Жодного пропущеного місяця.
Софія стояла поруч і дивилася на квитанції з відкритим ротом. Потім повільно опустилася на табуретку, ніби ноги перестали її тримати. Похитала головою й приглушено промовила:
— То що ж це виходить… Це вона, значить… усі ці роки…
Вона не договорила. Людмила складала квитанції назад у коробку, не піднімаючи очей. У неї тремтіли руки.
Потім Віра розповіла правду. Не відразу, через місяць. Прийшла до Софії ввечері, сіла на кухні, довго крутила в пальцях край скатертини й почала говорити.
П’ятнадцять років тому, коли Андрійкові стало зовсім погано і його треба було терміново госпіталізувати до обласної лікарні, у Віри закінчилися гроші. Зовсім. Вона сиділа на ґанку й рахувала в думках, але цифри не сходилися, як не складала. Іванна прийшла ввечері, сіла поруч, помовчала й промовила:
— Я буду платити. Тільки нікому не кажи. Дізнаються — не буду.
— Іванно, та ти що, — Віра похитала головою. — Я ж не жебрачка, я впораюся…
— Нікому, — повторила Іванна.
І пішла, засунувши руки в кишені кардигана.
Щомісяця Віра знаходила на ґанку конверт із грошима на дорогу. Іванна сама їздила до Франківська й платила в касі, бо не довіряла переказам. На лікування та поїздки йшла майже вся її пенсія. Собі вона залишала лише найнеобхідніше. Цибуля була своя. Окроп, на щастя, безкоштовний.
Одного разу Віра запитала:
— Навіщо ти все це робиш?
Іванна подивилася на неї з докором і буркнула:
— А тобі що, орден потрібен? Лікуй дитину.
Андрій вижив і виріс. У двадцять один рік йому сказали, що можна жити як усі. Він поїхав до Франківська, влаштувався в друкарню, бо з дитинства любив папір і фарби.
Про Іванну він знав. Віра розповіла йому, коли йому виповнилося вісімнадцять. Не витримала, розплакалася прямо за кухонним столом. Андрій сидів навпроти — довгоногий, худий, у старому просторому светрі. Мовчав і посміхався куточками губ. Потім тихо, трохи охриплим голосом, промовив:
— Мамо, я знав. Я завжди знав.
Через чотири роки після відходу Іванни він приїхав у гості до села.
Знайшов на пагорбі серед смерек місце спочину Іванни з похиленим дерев’яним хрестом.
Приніс із гірського потічка плоский камінь, карпатський пісковик, обкатаний водою, і два дні вибивав на ньому літери молотком і зубилом. Софія бачила, як він працював, але не підходила.
На камені було вибито нерівно:
«Тут лежить найбагатша людина, яку я знав».
Софія прочитала це, коли Андрій поїхав. Постояла, опустивши голову. Потім розвернулася й пішла додому, і вперше за двадцять років їй не було що сказати.
