— Твої грядки ми залили бетоном, тепер це наша дача! — радісно оголосила Оксана з нового ґанку.
— Досить тут колгосп розводити, ми ж міські люди!
Дарина зупинилася біля відчиненої хвіртки. На місці колишніх кущів смородини та сортової полуниці розстилалася сіра бетонна плита. У дворі пахло цементом, сосновою стружкою та смаженою цибулею.
Пів року Дарина відпрацювала за контрактом у Львові. Виїхала ще навесні, щоб заощадити трохи грошей на простору двокімнатну квартиру в обласному центрі й не брати обтяжливу іпотеку.
Чоловік Юрій тоді залишився вдома. Обіцяв щовихідних їздити на бабусину дачу та поливати ягоди.
За будинком Дарини біля паркану пригальмував високий сірий позашляховик. З кабіни вийшов широкоплечий бородань у водонепроникній куртці кольору хакі. Він дістав із багажника дорожню сумку Дарини й, примружившись, оглянув подвір’я.
— Ой, а навіщо ти таксиста у двір впустила? — Оксана збігла по нових сходах, поправляючи персикову спортивну кофту.
— Нехай чекає за воротами! Хоча чого йому чекати, ти ж назавжди повернулася. Юрко, виходь, дружина з’явилася!
З-за рогу будинку з’явився Юрій у картатій сорочці та домашніх капцях. Слідом за ним крокував чоловік її зовиці Остап — у гумових чоботях, заляпаній розчином робочій сорочці та з жовтою будівельною рулеткою на поясі.
— Дариню, з приїздом! — метушливо заговорив Юрій, бігаючи очима на всі боки.
— А ти чому з вокзалу не подзвонила? Ми б зустріли!
— Навіщо відривати зайнятих людей, — тихо відповіла Дарина.
— Я з потягу відразу сюди. Дивлюся, ви тут часу даремно не втрачали.
— Ще б пак! — самовдоволено підхопив Остап, клацаючи язичком рулетки.
— Капітально все переробили. На століття! Твої іржаві бочки для поливу я відразу здав на металобрухт. А тепер поглянь он туди, до паркану.
Дарина повернула голову. У глибині ділянки, де раніше стояв сарайчик із лопатами та граблями, височів зруб зі світлого бруса. Поруч із бетоном стирчав пластиковий оголовок свердловини.
— Лазня, чи що? — уточнила Дарина.
— Парильня, передбанник, душ із бойлером! — гордо перелічила Оксана, згинаючи пальці з яскравим манікюром.
— А яку веранду збудували! Теплі підлоги, подвійні склопакети, котел поставили. Хоч цілий рік живи!
— Ого, — Дарина підійшла до ґанку й доторкнулася до гладеньких поручнів.
— Шикарний розмах. І на які ж гроші ви таку красу звели?
— Ой, навіть не питай, шалені гроші! — Оксана закатила очі й одразу ж розпливлася в самовдоволеній усмішці.
— Нам з Остапом довелося продати наш кросовер! Та ще й кредитів у банку набрали. Вклалися до копійки!
— Свою машину продали? — перепитала Дарина.
— І в борги влізли? Щоб на моїй ділянці лазню поставити?
— Чому саме на твоїй? — Оксана пирхнула й уперла руки в боки.
— Це була твоя літня дача, а стала нашою спільною, зимовою! Ми міські люди, нам потрібен комфорт.
— Точно, — підтакнув Остап.
— Я цей бетон своїми руками вирівнював. Ніяких підрядників не наймав, усе сам, по рівню!
— Ми вчора навіть з орендованої квартири виїхали! — похвалилася Оксана.
— Усі коробки вже перевезли, ледь у вантажний бус втиснули. Навіщо чужій тітці платити за оренду, коли тут такий простір?
— Ви сюди переїхали? — Дарина пильно поглянула на чоловіка.
— Юра, як це розуміти?
— Оксанка має рацію, — одразу втрутився Юра, улесливо дивлячись дружині в очі.
— Ну сама подумай, Даринко! Навіщо тобі ці грядки?
— А моя смородина чим завадила? — запитала Дарина.
— Та кому твоя кислятина потрібна! — відмахнулася Оксана.
— Ягоди на ринку можна купити. А тут ми покладемо плитку, поставимо шезлонги, повісимо садові гойдалки. Ось вони, у коробці біля ґанку лежать!
— Їм же десь треба жити. А ми з тобою у квартирі удвох чудово вміщаємося. Адже це не чужі люди!
— То ви за моєю спиною все вирішили? — уточнила Дарина.
— Ну, а навіщо було зволікати? — розвів руками Остап.
— Літо коротке, бетон має застигнути, поки тепло. Юрко сказав: «Сміливо знось сарай, я дружину вмовити зможу!» Мовляв, вона трохи покричить для порядку й заспокоїться.
— Ми по-родинному старалися! — заявила Оксана.
— Я у великій кімнаті вже розібрала старий буфет твоєї бабусі. Дошки сухі, Остап їх використає як розпалювач для мангала.
— Бабусин буфет? — тихо перепитала Дарина.
— На мангал?
— Ну не в спальні ж нам цей мотлох тримати! — скривилася Оксана.
— У нас там уже лежить новий матрац. А твої старі килимки та якісь альбоми я в мішок звалила й у комору під сходи засунула. Не дякуй!
— А ми, значить, тепер тут зайві? — з легкою іронією запитала Дарина.
— Та чому ж зайві! — великодушно махнула рукою зовиця.
— Ми ж не звірі, ми по-родинному! Вам із Юрчиком, так і бути, виділимо диванчик на новій веранді. Будете приїжджати на шашлики у вихідні.
— Як мило з вашого боку, — зауважила Дарина.
— Тільки за попереднім дзвінком, гаразд? — суворо додала Оксана.
— Ми з Остапом любимо тишу. Не треба приїжджати без попередження, у нас тут своє сімейне життя.
Дарина повільно опустилася на нижню сходинку ґанку. Поклала лікті на коліна й втомлено потерла скроні пальцями.
Пів року зміни без вихідних, таблиці та кошториси ночами. А в її власному будинку вже розпиляли бабусин буфет на дрова.
А чоловік стоїть поруч у капцях, винувато переступає з ноги на ногу й чекає, коли вона все це перетравить.
— Даринко, ну чого ти така задумлива? — Юрій обережно торкнувся її за плече.
— Сама посуди, який рівний бетон! Бур’яни виривати не треба. Ходімо за стіл, Оксана там картоплю з цибулею посмажила.
— Так, і таксиста свого вже розрахуй! — крикнула Оксана, кивнувши на бороданя.
— Чого він по нашому двору ходить, наче у себе вдома?
Чоловік у куртці кольору хакі й справді не поспішав іти. Він підійшов до зрубу лазні, постукав кулаком по кутовій колоді, оглянув оголовок свердловини, зазирнув у передбанник і задоволеним басом хмикнув.
— Слухай, командире! — окликнув його Остап.
— Ти сумку поставив? Вільний! Чого по чужій ділянці шастаєш?
Бородань обернувся, оглянув Остапа насмішливим поглядом і подивився на Дарину.
— Господине, — басовито промовив він.
— Парильня хороша. І свердловина з заводською биркою, я біля зрубу на головку заглянув. Тільки ти мені скажи: цей дружний табір ще довго мітингуватиме? У мене хлопці на вантажівці вже до повороту під’їжджають.
Оксана завмерла з відкритим ротом. Юрій витріщив очі.
— Яка ще вантажівка? — вискнула зовиця.
— Чоловіче, ти, бува, не переплутав береги? Дарино, хто це взагалі такий?!
Дарина підвелася зі сходинки. Хвилинну слабкість ніби рукою зняло.
— Знайомтеся, — сказала вона.
— Це новий господар дачі.
Остап упустив кінець залізної рулетки, і стрічка з різким клацанням злетіла назад у корпус. Юрій нервово ковтнув слину й підійшов до дружини.
— Який ще господар? — хрипко вичавив Юра.
— Даринко, що ти вигадуєш? Що за жарти? Ти ж щойно з поїзда!
— Я не жартую. Пам’ятаєш, кілька тижнів тому ти сам подзвонив мені по відеозв’язку? Ходив по ділянці з телефоном і хвалився, яку лазню та веранду тут звели.
— Ну так! — пробурмотів чоловік.
— Думав, ти зрадієш, як ми все облаштували!
— Я й зраділа, — іронічно відповіла Дарина.
— Відразу ж зв’язалася з покупцем. Він ще з весни придивлявся до нашого дачного кооперативу, шукав місце для катера біля водосховища. Але старий літній будиночок без води його не влаштовував.
— І що?! — вигукнула Оксана.
— А ось що, — спокійно пояснила Дарина.
— Переслала йому ваші відео зі свіжою лазнею, свердловиною, зимовою верандою та бетонною площадкою прямо під причіп. Він того ж дня погодився на мою ціну.
— Яку ще ціну?! — Оксана підскочила до Дарини впритул, розмахуючи руками.
— Ти з глузду з’їхала?! Ми ж тут свою машину вклали! Там усередині наш котел, наша плитка!
— Оце так, який збіг, — розвела руками Дарина.
— Ви мене не запитали, коли смородину викорчовували й буфет ламали. Ось і я вас питати не стала.
— Та хто б тобі без Юри дозволив продати?! — закричала зовиця, переходячи на фальцет.
— Юрчику, скажи їй! Це ваше спільне майно!
Юрій відкрив рота, але під поглядом дружини одразу ж знітився й сховав голову в плечі.
— А ти розкажи сестрі правду, Юрчику, — з наголосом промовила Дарина.
— Поясни, як ти дозволив їм продати машину й залазити в борги заради чужої землі. Дача дісталася мені від бабусі ще до нашого весілля.
Оксана повільно повернулася до брата. На її щоках з’явилися червоні плями.
— Юрчику?.. — приглушеним голосом вимовила вона.
— Ти ж клявся, що дача ваша спільна! Ти ж клявся, що все домовлено!
— Та звідки ж я знав, що вона знайде покупця! — замахав руками Юрій, відступаючи до ґанку.
— Вона ж по телефону ні слова не промовила! Тільки розпитувала, чи глибока свердловина та чим утеплили підлоги на веранді! Я думав, їй просто цікаво!
— Мені й було цікаво, — підтвердила Дарина.
— Покупець просив уточнити деталі. Ми з ним ще минулого тижня все оформили через нотаріуса. Вчора відбувся остаточний розрахунок, а сьогодні зранку ми зустрілися біля вокзалу і приїхали сюди.
— Я нікуди звідси не піду! — закричала Оксана, вчепившись обома руками в перила ґанку.
— Це грабіж серед білого дня! Остапе, ну чого ти стоїш, як статуя?! Зроби щось! Нам ці кредити доведеться виплачувати не один рік!
Остап зробив крок до бороданя, намагаючись прийняти грізний вигляд. Але новий господар був на голову вищий і в півтора раза ширший у плечах.
— Слухай, командире, — похмуро почав Остап.
— Тут сталася плутанина. Свердловину й зруб я поставив за свої кровні. Давай повернемо все назад, бо виходить некрасиво.
У цей момент за відкритими воротами заричав дизель. До хвіртки задом п’ятився бортовий вантажний бус, а за позашляховиком з’явився причіп із накритим брезентом катером.
З кабіни вантажівки вистрибнули двоє кремезних хлопців у робочих рукавичках.
— Нема часу на сварки,— беззлобно відповів бородань.
— Мені до настання темряви треба загнати катер і занести диван. За зимовий будинок із лазнею я господині сповна заплатив, чесно. А хто тут кому родич і хто чий цемент місив — розбирайтеся самі.
— Та тут повний дім наших речей! — вискнула Оксана.
— Там на плиті стоїть гаряча сковорідка з картоплею! І наш матрац у кімнаті!
— Картоплю можете перекласти в контейнер, я не жадібний, — великодушно дозволив новий господар.
— І матрац заберіть. Даю вам пів години, щоб свої коробки й гойдалки за паркан винесли. Хлопці, відкривайте борт, зараз стару комору звільнимо й занесемо!
Дарина зайшла в будинок, забрала з комори під сходами мішок зі старими бабусиними альбомами й вийшла назад на ґанок.
Остап постояв посеред бетонної площадки, гучно сопучи носом. Перевів важкий погляд на замовклого Юрія, потім на дружину, що голосила.
Мовчки відстебнув з пояса рулетку, засунув її в кишеню й плюнув під ноги.
— Ну спасибі тобі, братику, — процідив крізь зуби Остап, дивлячись на шурина.
— На все життя забезпечив. Ходімо, Оксано, тягати мотлох, поки його прямо в канаву не викинули.
— На чому ми його повеземо, Остапе?! — завила Оксана, хапаючись за голову.
— Машини ж немає! Ми ж її заради цієї проклятої веранди продали! А господиня нашу орендовану квартиру вчора здала студентам!
— На спині понесемо до автобусної зупинки! — огризнувся Остап.
— Швидше рухайся, міська! І свого криворукого брата поклич, нехай матрац на собі несе!
Остап сховався у прибудові, звідки одразу ж пролунав гуркіт, ніби хтось пересував коробки. Оксана, схлипуючи від гніву, побігла за ним, щоб врятувати свої сковорідки.
Юрій розгублено побіг до Дарини. Та вже стояла біля хвіртки з дорожньою сумкою та мішком альбомів.
— Даринко, зачекай! — затараторив чоловік, хапаючи її за рукав.
— Ну що ж, вони самі винні, поспішили! Хто ж без дозволу будує? Але ж ми з тобою зараз поїдемо додому?
— Хто це «ми», Юрчику? — спокійно запитала Дарина, знімаючи його руку зі свого рукава.
— Ну як хто, ми з тобою! — заметушився він, намагаючись посміхнутися.
— Ти ж гроші привезла, та ще й за дачу ось скільки виручила! Ми ж тепер таку квартиру в центрі відхопимо! Житимемо як королі!
Дарина окинула чоловіка довгим глузливим поглядом.
— Я вже знайшла, Юрчику, — сказала вона.
— Пригледіла чудову двокімнатну квартиру в новому цегляному будинку, завтра отримаю ключі.
— Ось бачиш, як чудово! — зрадів Юрій.
— Я зараз тільки речі заберу і з тобою в таксі сяду!
— Не турбуйся, — зупинила його Дарина.
— Ти залишаєшся тут. Допоможеш улюбленій сестрі дотягнути матрац і садові гойдалки до автобусної зупинки.
— Тобто я залишаюся?! — остовпів Юрій.
— А де ж я буду жити?!
— Ось утрьох щось і орендуєте, — знизала плечима Дарина.
— Ти ж сам казав: це не чужі люди, рідним треба допомагати. А свої сорочки з моєї квартири забереш у вихідні. Виставлю в коробці на сходову клітку.
— Дарино, та ти чого… — пробурмотів він, бліднучи.
— Тільки за дзвінком, гаразд? — точно повторила інтонацію зовиці Дарина.
— Я люблю тишу.
Вона вийшла за хвіртку, сіла у таксі, яке замовила до воріт, і поїхала до міста.
З нової утепленої веранди на всю вулицю долинали крики Оксани та добірна лайка Остапа, які разом із Юрою тягнули коробки з посудом.
До середини жовтня Дарина облаштувалася в новій світлій двокімнатній квартирі й подала на розлучення. Свою однокімнатну вона здавала.
Юрій тепер мешкав разом із Оксаною та Остапом у тісній орендованій квартирі біля ринку.
Зовиця змушувала брата спати на розкладному ліжку в проході й щомісяця зі скандалом забирала в нього половину зарплати в рахунок їхніх кредитів за чужу лазню.
А новий господар дачі нещодавно надіслав Дарині фотографію: на бетонній плиті чудово виглядав його рибальський катер, а вздовж паркану він висадив ряд молодих кущів смородини.
