О четвертій — дзвінок у двері. Діма вже закочував візочок в квартиру: Семен спав, стиснувши кулачки.
— Мамо, нам до десятої. Максимум. У Христі важлива зустріч, а мені треба здати звіт. Ти ж не зайнята?
— Зайнята.
— Га?
— Я кажу: зайнята. Ми з татом йдемо. У нас плани…
*****
У Галини є теорія: справжня старість починається не з пенсії, а з першого «мамо, допоможи». Вона сформувалася в листопаді: Галина стояла біля вікна, притискала до плеча онука, ліва рука затерпла. За вікном йшов мокрий сніг. У квартирі пахло пральним порошком і дитячим кремом.
Дзвінок у двері вона тепер відчуває всім тілом. Спочатку холоне між лопатками. Потім ноги стають ватяними. Потім вона йде відкривати, хоча вже знає, хто там.
На порозі — Семен в візочку та Діма з обличчям людини, яка не просить, а повідомляє. «Ми на пару годин, мамо. Христині треба в салон, а мені — заскочити в офіс».
Пару годин. Галина дістала зошит. «Пару годин» — тридцять перше жовтня, дитина залишилася до вечора. «Пару годин» — субота, ніч. Заберуть вранці, бо молодята «хотіли виспатися й просто побути удвох, ну треба ж».
Вона жодного разу не відповіла «ні». Ось у чому проблема. Брала Семена з візочка, двері зачинялися — і квартира знову пахла не нею.
Якось за вечерею Віктор тихо запитав:
— Галю, а ти коли востаннє спала нормально, не уривками?
Вона не відповіла. Підійшла до вікна. За вікном було щось сіре й звичайне.
Усе почалося з кохання…
…Дімка привів Христину в лютому. Йому було двадцять два, їй — двадцять один. Дівчина з довгими ногами й темними, як вишня, очима, задумлива; розмовляла з паузами, ніби підбирала слова десь під стелею. Хотіла писати романи. Вступила на факультет психології, бо «так сказали батьки».
Галина дивилася на неї й думала: невагома. Не дурна — невагома. Є такі: живуть на пів кроку позаду власного життя.
— Галино Сергіївно, а ви в молодості ким мріяли стати? — запитала Христина за чаєм.
— Бухгалтером, — сказала Галина. — І стала.
Христина засміялася, і в цьому сміху було щось беззахисне. Галині захотілося її обійняти. Не обійняла. Мабуть, даремно. Потім було вже пізно.
Вони одружилися, коли Дімі виповнилося двадцять три. Обіцяли одне: спочатку навчання й робота, потім діти. Слово дотримали. А коли Христина отримала диплом, її мати, жінка гучна й щедра, оголосила: даруємо вам квартиру! Бабусину — за два кроки від будинку, де виросла Христина.
За два кроки. Галина відзначила це про себе й не знала, що одного дня ця фраза перетвориться на борг.
Через півтора року після весілля Діма зателефонував: «У нас буде поповнення». Галина була щаслива й налякана водночас. Онука вона полюбила ще до його народження — і вже розуміла, чим заплатить за цю любов.
Далі все ставало дедалі цікавіше.
Семену було два місяці, коли Христина злягла. Антибіотики, молоко перегоріло, дитина на суміші. Хвороба була справжня, Христина не прикидалася, і Галина її жаліла.
Але саме з тієї ночі — першої ночі, яку онук провів у них з Віктором, — почалася арифметика. Якщо малюк один раз може обійтися без мами, значить, може обходитися без неї регулярно. Проста логіка, і від неї нудить.
Спочатку — раз на місяць. Потім — раз на тиждень. Потім Діма перестав питати. Він став повідомляти. «Привеземо до сьомої, заберемо завтра. Христині — у кафе з дівчатами, а мені — на риболовлю».
Не риболовля ображала. Не кафе. Ображало «привеземо до сьомої» — без знака запитання. Інтонація людини, яка вносить платіж.
А Галина працювала. Дистанційна технічна підтримка — це вісім годин чужих голосів у навушниках. До вечора у неї гуділа голова, і вона мріяла лише про одне: лягти, накритися ковдрою з головою і хвилин сорок не бути нікому потрібною.
Натомість — підгузки. І вечеря для дорослого, який ввечері повернеться з роботи.
Одного разу у неї так защеміло в спині, що вона ледве дотяглася від туалету до спальні. І саме в цю мить у двері подзвонили — довелося повзти назад. Діма. Христина «загуляла з подружками».
— Дмитре, у мене болить спина. Я фізично не можу.
— Мамо, ну ми ж швидко.
— Швидко — це скільки?
Він помовчав. Навіть не збрехав.
— Ну, до вечора. Вибач, дуже треба.
Двері зачинилися. Галина стояла посеред коридору, тримаючись за тумбочку, і слухала, як у тиші сопе онук. Заплакала — тихо, щоб не налякати. Потім випила таблетку й взяла дитину на руки: більше нікому.
Увечері подзвонив Діма: «Як ви там? Ми ще в парку погуляємо».
Галина тоді подумала про дивну річ: вони не злі. У цьому й полягає весь жах. Зі злими легше — їх можна просто ненавидіти, і все. А з цими — ні. Вони просто не вважають її людиною з власним життям. Бачать у ній лише функцію. Бабусю на виклик.
До восьмого березня у Галини був план…
Віктор ще вранці дістав із шафи її синє пальто — єдине, яке вона любила, — і щось сховав у кишеню. Усміхався весь день, але Галина не питала: нехай це буде сюрприз.
До вечора вони збиралися на набережну — вперше з народження Семена піти удвох. Купити кави, дійти до мосту, подивитися на воду. Потім повечеряти в ресторанчику й нікуди не поспішати.
О четвертій — дзвінок у двері. Між лопаток — холод. Діма вже котив візочок: Семен спав, стиснувши кулачки.
— Мамо, нам до десятої. Максимум. У Христі важлива зустріч, мені звіт здавати. Ви ж не зайняті?
— Зайняті.
— Га?
— Я кажу: зайняті. Ми з татом йдемо. У нас плани.
Діма моргнув. Він не повірив. Галина дивилася, як у його голові щось клацає і не сходиться: «мама» завжди була як вода з крана — повернув, і ллється. Він навіть не помітив, коли кран перекрили.
— Ти серйозно? Сьогодні ж свято. Жіночий день. Ти ж…
— Саме тому, — сказала Галина. — Жіноче свято. І моє теж.
Вона не кричала. Голос був рівним — і від цієї рівності Дмитру, мабуть, стало неспокійно: він потер ніс, озирався.
— Ну добре. Зрозумів, — сказав він і вже з порога, не обертаючись, додав: — Запитаємо у батьків Христини. У них душа ширша.
Галина не відповіла. Двері зачинилися. Віктор вийшов із кухні, мовчки обійняв її — міцно, обома руками, так, як обіймають не «з святом», а «тримайся».
Увечері вони йшли набережною, і Галина думала: ось зараз, ось у цю секунду — вітер, дурнуватий шарф, сміх Віктора над власним анекдотом — ось це і є її життя.
Два тижні — тиша. Ні дзвінків, ні повідомлень, ні «привіт, добраніч ». Галина чекала на це і боялася: у такій тиші добре видно, хто ти для людини. Якщо нічого — значить, нічого.
На п’ятнадцятий день подзвонив Діма.
— Мамо, привіт. Слухай… Христя захворіла, температура, а її батьки у від’їзді. Допоможи, будь ласка. Дуже прошу.
Галина мовчала. У слухавці було чутно, як дихає син.
Вона думала про Семена — про його лобик, про те, як він тягнеться до неї ручками. І водночас про себе: про синє пальто, про межу, яку вона провела два тижні тому й яка ще не заросла.
— Гаразд, — сказала вона нарешті. — З однією умовою. Привезеш мені шоколадку. Ту саму, з фундуком, велику. І не «потім куплю», а сьогодні. З принципу.
Діма видихнув і тихо засміявся — майже по-дитячому. «Звичайно, мамо».
…Увечері, тримаючи онука на колінах, Галина дивилася, як він сонно тре очі кулачком, і одразу зрозуміла дві речі. По-перше: заради цього хлопчика вона знову буде без сну й без тиші — і це не підлягає обговоренню.
По-друге: любити його й віддавати себе по частинах — це не одне й те саме. Час — єдине, що у неї залишалося своїм.
Чи скаже вона «ні» наступного разу — Галина не знала. Але одне знала точно: тепер вона спершу запитає себе. А вже потім піде відчиняти двері.
Правда, будь-який дзвінок вона, здається, ще довго чутиме лопатками.
