Діти повинні утримувати батьків, з 25 можна сміливо починати давати гроші

Я росла у сім’ї, яка все моє дитинство готувала мене до заробляння грошей. Мама розповідала, навіщо це потрібно і чому так важливо добре вчитися, щоб у майбутньому мати хорошу роботу:

«Ось виростеш і обов’язково будеш мамі з татом допомагати. А хто ще, як не ти? Як добре бабуся живе, бачиш? Це все ми з твоїм татом доклали зусиль!»

Мама справді сильно допомагала бабусі. Вона не лише давала їй регулярно гроші та оплачувала комунальні послуги, але також приходила на вихідні, щоб зробити генеральне прибирання. Іноді ма брала мене з собою, щоб навчити.

Мені було лише 5 років тоді, а мама майже підходила до свого 30-річного ювілею. Мені добре врізався у пам’ять спогад про це свято. Ми сиділи всією сім’єю за щедро накритим столом і батьки постійно говорили про гроші. Вони були ніби схиблені на цьому.

«Якщо вкладатися в дітей, старість буде безбідною», – говорила моя мама.

А батько підхоплював: «Діти зобов’язані утримувати своїх батьків».

Я була маленька і не все до кінця розуміла. Але вже тоді відчувала, ніби на мої маленькі тендітні плечі лягає відповідальність. Я думала, що батьки не будуть мене любити, якщо я не допомагатиму їм. Звичайно, у тому віці допомога полягала у дрібницях. Однак це почуття як снігова куля зростало з роками.

Після школи, яку я закінчила із золотою медаллю, я вступила на бюджет до престижного вишу. Працювати довелося розпочати вже під час навчання. Батьки казали, що це допоможе мені швидше адаптуватися до реалій дорослого життя.

Не знаю, як мені вдавалося тоді все поєднувати. Але в результаті я отримала червоний диплом та пропозицію від роботодавця одразу після закінчення вузу. Бути на доброму рахунку — мама казала, що це найголовніше у житті. Не висовуватись зайвий раз, але й прагнути при цьому до більшого.

Крок за кроком я росла і підіймалася кар’єрними сходами вгору. Всього за кілька років мені вдалося досягти чималих висот. А коли мені виповнилося 25 років, мама зателефонувала і після звичного привітання сказала, що тепер я маю допомагати їм матеріально.

Моя внутрішня 5-річна дитина ойкнула. Ось і настала моя зоряна година. Спочатку мені це навіть подобалося. Я відчувала, що всі ці роки йшла до своїх цілей недаремно. Тепер я по-справжньому корисна. Але роки минали, і апетити моїх батьків зростали.

Батьки вважали, що я маю оплачувати і їхню комуналку, і продукти харчування. Я розуміла, що і на себе почала витрачати більше. Через це відкладати гроші практично не виходило. А я вже давно мріяла про свою квартиру, бо жила на орендованій.

Якось на цьому ґрунті ми з батьками навіть посварилися. Мама влаштувала скандал, коли я повідомила, що не зможу віддавати їй стільки грошей щомісяця. І це при тому, що мама сама досі працювала. На той момент їй було лише 53 роки. Але сама вона, як і раніше, забезпечувала свою матір. Ось, мабуть, на себе грошей і не вистачало. Хоча я не розуміла, як таке можливо, адже раніше без моїх грошей вона з батьком справлялася нормально.

Мама назвала мене безсердечною та невдячною. Мовляв, вона мені життя подарувала, а я у відповідь не готова нічого робити. Але ж це неправда! Вже стільки років я показую, що вдячна батькам. На мене завжди можна покластися. Але мамі цього, мабуть, мало.

Якось вона натякнула, що в її глибокій старості мені потрібно буде за нею доглядати. Мене тоді вже настільки сильно розлючували ці розмови, що я сказала, мовляв, найму доглядальницю та й усе. Це маму страшенно образило. Так сильно, що ми не говорили цілий місяць, поки їй не прийшла платіжка за комуналку і вона мені її не надіслала.

Коли я говорю комусь про наші з батьками стосунки, всі крутять пальцем біля скроні.

«Це ненормально, тобі варто б поговорити з психологом на цю тему» — якось сказала моя подруга. Останнім часом думаю про це все частіше. У кого був такий досвід, як ви справлялися?

You cannot copy content of this page