– У твої обов’язки так само входить прибирання офісу. І що, що ти бухгалтер? Не подобається, забирай назад трудову і прощавай. Ти в нас новенька, тож терпи. І дякуй, що взяли тебе на таку посаду і зарплату за повної відсутності досвіду!
Секретарка, сидячи на своєму кріслі, переможно оглянула новеньку. Так, ця дівчинка тут довго не протримається. Колективчик у них аж надто зміїний.
– А як часто треба прибирати? – тихенько запитала Еля.
– Все поясню! – задоволено посміхнулася секретарка, – йдемо, покажу робоче місце, познайомлю з колегами…
Еля нерішуче попленталася за статною жінкою. А та, пройшовши в наступне приміщення, відчинила двері. Величезний зал був поділений на крихітні клітинки, у кожній хтось сидів.
– Дівчата, це Еля, новенька. Новенька, це дівчатка!
На Елю тут же подивилися десять пар очей. Гнітюче мовчання повисло в повітрі, і Еля, щоб не здаватися надто переляканою, посміхнулася і привіталася. Дівчатка тихо зашушукалися.
– Ой, як чудово, що в нас з’явилася новенька, – сказала одна з них, – а то давно в офісі не прибирали.
– Це, звісно, чудово, – продовжила друга, – тільки вона сидітиме біля мене. І мені доведеться слухати чуже клацання клавіш, голосіння і, можливо, ридання.
– Ну і чудово, – сказала третя, – тобі вже давно пора вийти із зони комфорту.
– Ага, раніше-то ми тільки твої ридання і голосіння слухали, – почала четверта, – тепер побудеш на нашому місці.
– Колеги, тихіше, гаразд? – усміхнулася секретарка, – так, Еля, ось твоє робоче місце, у куточку. На комп’ютері знайдеш папку “Інструкції та завдання”. Читаєш, вивчаєш, запам’ятовуєш. Он та руда бестія, Варвара, допоможе тобі. Якщо виникнуть запитання, одразу до неї. Зрозуміла?
Еля кивнула. Секретарка вийшла. Дівчата знову прилипли до екранів комп’ютерів. Руда бестія Варвара пильно подивилася на Елю.
– Ти схожа на мою молодшу сестру, новенька, – самовдоволено посміхнулася Варвара, – це дасть тобі непогану фору в моїх очах. Не роби дурних і грубих помилок, тоді спрацюємося… Так, Еля, берися до роботи. Під час обідньої перерви я до тебе підійду, відповім на запитання. А зараз не відволікай, домовилися?
Еля кивнула. Сіла в крісло. Оглянула робоче місце.
Невеликий стіл, на ньому лотки для паперів, стаканчик із ручками та маркерами, монітор, килимок для мишки, мишка. На підлозі відро для сміття і горщик із величезним, старим, запорошеним, сильно зів’ялим алое.
Еля одразу згадала бабусю. Та вирощувала алое-столітник і всюди додавала сік його м’ясистого листя.
– Аптека в горщику, – тихо прошепотіла Еля, – тільки чому за ним ніхто не стежить?
Еля вмостилася зручніше і знову озирнулася. Усі посилено працювали. Кожен зайнятий справою, їм не до Елі.
Застукали пальчики по клавіатурі, клацнули калькулятори, застрочили ручки по чернетках, раз у раз лунали тихі й сумні зітхання, коли цифри не сходилися.
Елі тут не дуже сподобалося. Але вона тільки закінчила університет, досвіду не було взагалі. А тут чудове місце з погляду побудови кар’єри. Компанія надає бухгалтерські послуги. Отже, вона працюватиме з найрізноманітнішими клієнтами і з найрізноманітнішими завданнями. За короткий час можна отримати цінний досвід. Та й зарплата тут дуже хороша для такого молодого фахівця.
Еля ледве дочекалася перерви. Варвара підійшла сама і сорок хвилин відповідала на запитання новенької.
– Все, все, будь ласка! У мене зараз закипить мозок… Давай трохи відпочинемо, – зрештою Варя без сил відкинулася на спинку крісла, – до речі, ось ця пальма…
– Це алое, – поправила Еля.
– Так, алое. Я в курсі! – Варвара закотила очі, – воно залишилося від нашої великої і всемогутньої покровительки цифр, таблиць і балансу. Від Віри Павлівни. Вона дуже хороша! Фахівець найвищої категорії. Вона таких клієнтів вела… Варто було їй поглянути на документи, в голові вже з’являлася цікава й унікальна схема. Усі податківці плакали, коли у звітах клієнтів її прізвище бачили. Шкода, що на пенсію вийшла. Від неї можна було набратися слушних порад.
– Ти тепер замість неї? – тихо запитала Еля.
– Я? Ні! Ще не доросла. У неї робочого досвіду більше, ніж мені років… Гаразд, пішла і пішла. Адже вона зовсім старенька, їй сидіти весь день важко. Ну і ось… Йде вона на пенсію, ми проводжаємо, невеликий сабантуйчик в офісі організували. Подарунки їй подарували. Вона нам теж… Ось ця чудова рослина. Ось, каже, дівчатка, залишаю вам своє алое! Ростіть його, поливайте, дівчатка. Пфф… Бабусю, алло!
Навіщо воно нам потрібне? Та за ним ніхто не стежить. Навіщо потрібна ця потворна пальма? Ясна річ, Віра Павлівна просто не захотіла його додому тягнути, тому залишила тут. Ну, тепер сама вирішуй, віднесеш його на смітник чи залишиш біля свого столу… Все, новенька, за роботу!
Еля з жалем подивилася на скорчене стебло. Цій рослині вже років десять. Або більше. Скільки взагалі живе столітник?
Еля вже відпрацювала майже місяць. Двічі на тиждень вона приходила раніше на годину, щоб прибратися в офісі. Їй слід було мити підлогу в кабінеті, де сиділи всі дівчатка, вхідну зону, де царювала секретарка, і кабінет директора. Часу на це йшло багато, сил теж.
До моменту початку робочого дня Еля була вже втомленою. Але діватися нікуди. Мабуть, така висока зарплата їй належала ще й тому, що вона і за прибиральницю тут віддувалася.
Але Еля дуже старалася. Вона сподівалася, що якщо зможе проявити себе, як цінний фахівець і хороший співробітник, то додаткове навантаження у вигляді прибирання скасують.
Дівчина засиджувалася допізна, намагаючись розібратися з тонкощами своєї справи. Але вона була лише недавнім студентом із червоним дипломом.
Практики з живими клієнтами їй не вистачало. Тому робота йшла туго. Проте новенька не сумувала, вірила, що впорається незважаючи ні на що.
Однак осіння застуда геть вибила Елю з колії. У неї розколювалася голова і сильно боліло горло. Еля не встигла перед роботою забігти в аптеку, адже їй треба було прибрати офіс. До обідньої перерви було далеко, незакриті завдання горіли на екрані червоним світлом, а працювати вже не було сил.
Еля з надією глянула на поникле алое, яке вона хотіла привести до ладу, але якось руки до нього не доходили.
– Бабуся ним лікувала все. Може і мені допоможе, – дівчина надломила м’ясистий лист і сунула його в рот.
Повільно розжовуючи не дуже приємну м’якоть, Еля відчула себе трохи краще. А через півгодини їй зовсім стало добре. Робота пішла. І ще до обідньої перерви дівчина закрила всі завдання, які їй дали на сьогодні.
– Серйозно? Усе зробила? – Варвара недовірливо вивчала документи, – так… ну… помилок немає. Усе правильно. Молодець, новенька!
Варя видала нову порцію завдань і сіла на своє місце. Еля сама не помітила, як впоралася і з додатковою роботою. Здивована такою продуктивністю, дівчина знову покликала Варвару для перевірки.
– Слухай, ну я не розумію… Ти як ось ці таблиці так швидко звела, Елю?
– Ось, дивись, якщо ми ці показники…
Варя трохи злякано дивилася на Елю, яка з ентузіазмом розповідала про якісь невідомі їй прийоми. Ця новенька десь набралася не просто знань, а ще й умінь. Репетитора найняла чи що?
– Я зрозуміла, ти молодець, – підібгала губи Варвара, – я тобі зараз дам одну справу. Складну. Я з самого ранку над нею сиджу. Може, у тебе вийде.
Варвара була впевнена, що Еля сяде в калюжу. І це її цілком влаштовувало, адже новенька, здається, відчула себе унікальним спецом. А тут таких ніхто не любить. Треба бути як усі. Не вибиватися з колективу.
Еля, отримавши завдання, почала його вивчати. Горло знову далося взнаки, і дівчина знову відламала шматочок листа алое…
– Варю, у мене все готово. Перевір! – задоволено посміхнулася дівчина ближче до кінця дня.
Усі дівчатка повставали зі своїх місць. Невже новенька змогла обскакати Варвару. Руда бестія різко вихопила мишку з рук Елі й швидко пробіглася очима по таблиці.
– Ти як це зробила?
– Ну… Я хороший фахівець, хоч і молодий. Просто треба було подумати і застосувати…
– Стоп! Я хороший фахівець. Дівчата хороші фахівці. А ти просто молодий спеціаліст. Відповідай, що ти зробила? – розлютилася Варвара.
У цей момент до кабінету увірвалася секретарка.
-Дівчата, завтра Віра Павлівна прийде. У неї якісь справи з директором. Потім до нас обіцяла зазирнути. Тож, якщо потрібні поради чи допомога, готуйте запитання.
– Готуй запитання, – прошипіла Варвара, дивлячись на Елю.
Але Еля не знала, що питати. У голові було ясно, здавалося, що вона все знає і все вміє. Дівчина перебирала в думках складні теми, але мозок тут же підсовував потрібну відповідь. Еля озирнулася.
Дівчата поралися у своїх папірцях, щось записували, тихенько перемовлялися і пересварилися. Кожна з них хотіла, щоб Віра Павлівна приділила їй побільше часу. А для цього треба було підійти до неї з чимось цікавим.
Наступний ранок теж був метушливим. Дівчата на чолі з Варварою обговорювали питання і готувалися до зустрічі з Вірою Павлівною. А на новеньку лягли всі їхні термінові завдання.
Зробивши їх, Еля приступила до наступних, попутно жуючи листочки алое. Вона була так захоплена роботою, що навіть не помітила, як прийшла довгоочікувана гостя.
– А це і є ваша новенька? – почула Еля позаду себе.
– Вітаю, – тихенько відповіла дівчина, відправивши в рот черговий шматочок алое.
ВіраПавлівна худа висока старенька бабуся з акуратним пучком на голові, поправила окуляри, що сиділи на кінчику довгого носа, і скептично оглянула Елю, її монітор і общипаний кущ рослини.
– Вибачте, я не підготувала запитання. Роботи багато було…
-Добре. Тим паче я нікому не збиралася роздавати порад. Я на пенсії. Дівчата, майстер-класу не буде! Ваші запитання мені навіть не показуйте. Можемо просто поговорити…
Під час перерви Еля вперше спустилася в кафе, щоб нормально пообідати. Коли дівчина вже збиралася сісти за столик, її гукнула Віра Павлівна, яка теж вирішила перекусити.
– Сідай до мене, поговоримо… Ну, як тобі працюється? Я бачила, чим ти сьогодні займалася. Дуже непогано. Ти розумниця. Досвід роботи великий?
– Ні… Я місяць тільки… Люблю просто бухгалтерію… З кожним разом усе краще…, – пробурмотіла Еля.
– За моєю рослиною ти стежиш, так? Ти її навіщо жуєш? Смачно? – розсміялася Віра Павлівна.
– Горло боліло. Спробувала… Потім легше стало.
– І робота одразу в гору пішла, так? Що за дивовижне алое! Чарівне ніби.
-Чарівне? – Еля насупилася.
Але ж і справді, стрибок у роботі в неї трапився того дня, коли вона вирішила полікувати себе соком столітника. Але це не може бути пов’язано.
– Диво, так? – підморгнула Віра Павлівна, – ну, я рада, що мій подарунок дістався тобі. З ним не пропадеш. А якби дівчатка були спритнішими, то в їхніх руках опинився б чудовий засіб.
– Я не розумію, ви про що говорите? – Еля здивовано дивилася на Віру Павлівну.
– Що, не знаєш цю легенду про столітник? Могутній чаклун, лікар постарів і пішов в пустелю. Скуйовджений і хворий він ішов по піску, знемагаючи від спраги. Раптом на своєму шляху він побачив величезне пряме дерево зі щільним, м’ясистим листям і вирішив, що може напитися його соком.
Коли лікар видавив собі в рот дев’ятий листок рослини, він одужав. Тіло його розпрямилося, і він знову відчув себе молодим! Це дерево віддало лікареві свою цілющу силу. Але від цього саме скрючилося і листя його загорнулося. Адже воно помінялося долею з чаклуном. Тепер цей лікар був здоровий і міг продовжувати жити, міг повернутися в село і навчити когось, залишити після себе.
А на знак подяки чудесному дереву чаклун узяв кілька живців і посадив у себе в селі. Тим самим продовжив шлях чарівної рослини.
-Ну… Так це ж про лікарські властивості, а не про бухгалтерію, – промямлила Еля.
-Я знаю, але тут, мабуть, той самий принцип спрацював. Замість чаклуна бухгалтер, замість пустелі пенсія… Я коли молоденькою дівчинкою вийшла на роботу, мене навчала сувора жінка. Вона була такою розумною, що в мене очі боліли дивитися на неї. Ну… коли вона мене трохи натаскала, сама поїхала в санаторій. А я так само випадково, як і ти, спробувала пожувати алое, яке росло в неї на підвіконні. Ну і все! Так я стала висококласним фахівцем… Цю рослину вона мені передала, коли йшла на пенсію.
З нею я кочувала по різних компаніях. Її залишила після себе. Але зрозуміти, що за це за скарб змогла тільки ти. Тепер він твій. Цьому столітнику, напевно, й справді сто років. Дива, правда?
– І що, саме тому ви не відповіли на запитання дівчаток? Просто забули, все що знали?
– Так. Я ж звичайний працівник. Нічого видатного. Ці запитання для мене так само складні, як і для них самих. Та й пам’ять уже не та.
– Але ж це нечесно!
-А хто говорить про чесність? – Віра Павлівна підморгнула, – кому це на шкоду? Клієнтам? Ні! Тобі? Теж ні!
Поговоривши ще трохи з Вірою Павлівною, Еля повернулася в офіс.
Дівчина продовжила працювати, з кожним днем беручи на себе нові і складні завдання.
Через місяць Еля вже не мила підлоги. Їй дісталися найвідповідальніші клієнти. І найбільш гнівні погляди колег.
Дівчатка, хоч і неохоче, але питали поради, в таємниці ненавидячи новеньку. Еля продовжувала працювати і жувати листя чарівної рослини. Тільки тепер вона перестала сприймати свою роботу, як щось цікаве, захопливе. Цифри стали просто закарлючками. Складні завдання вирішувалися за клацанням пальця.
– Та я ніби весь день монотонно палички на листочку малюю. Ніякого зростання. Взагалі ніякого. Ніякої перспективи. Я зупинилася і стою. І не тому, що перестала рости. Далі вже нікуди…, – говорила собі Еля, закриваючи черговий зроблений звіт, – я не хочу так. У чому інтерес? Для мене, в чому інтерес?
Пропрацювавши ще кілька місяців, Еля написала заяву за власним бажанням.
– І навіщо ти йдеш, у тебе ж найтоповіші клієнти. Апчхи… Ти на вершині! Чого ще бажати? – дивувалася Варвара, але в таємниці раділа відходу, адже тепер вона знову стане найкращою.
– Я в інший район переїжджаю. Мені сюди добиратися проблематично, – збрехала Еля, збираючи свої речі.
– Ти ненормальна, новенька! Апчхи! Йти в нікуди… Вважай усе заново напрацьовувати доведеться, хто тобі повірить, що ти суперспеціаліст, відкривши твою трудову? Кхе-кхе!
– Нічого, я впораюся… Ти що, захворіла? – Еля з цікавістю глянула на Варвару.
– Так, застудилася трохи.
– Алое! Пожуй листочок, одразу легше стане.
– Ти не в собі? Мало того, що цю запорошену пальму знову на нас залишаєш, так ще й пропонуєш нею лікуватися!
– А ти спробуй, – підморгнула Еля, – тобі точно сподобається.
Варвара недовірливо подивилася на новеньку, а потім усе-таки надламала одне з м’ясистих листків…
