– А куди це бабуся? – поцікавився Дмитро у матері, коли побачив у вікно, як батько допомагає жінці вийти з таксі і дістає з багажника її валізи.
– А от якби ти іноді слухав, про що ми говоримо, то знав би, що твоя бабуся житиме з нами, – докірливо похитала головою мати.
– Це ще чому? – здивувався Дмитро.
– Тому що їй вже важко одній, ми не завжди можемо щодня її відвідувати, а тебе так взагалі не допросишся до неї заїхати, – Олександра Юріївна пішла відкривати двері. – Кімнату, до речі, я їй приготувала поруч з твоєю.
– Я, між іншим, працюю, – заперечив на претензію матері Дмитро. – Мені зовсім ніколи.
– Ось тому ми її до себе і забрали! – констатувала та.
Дмитро був єдиною дитиною в родині. Все життя йому діставалося все найкраще, він ніколи ні в чому не знав відмови. Не сказати, що його батьки були багатіями, але єдиного синочка балували в міру можливостей.
“О, круто! – вирішив Дмитро. – Бабуся переїхала до нас, значить, її квартира порожня! Не заселять же родичі туди мешканців, коли у них син вже дорослий?! Треба зробити так, щоб квартиру мені подарували!”
Думка, що прийшла в голову, йому сподобалася. Залишилося придумати, як провернути цю справу. Поступово план дій вимальовувався, але без Оленки це буде зробити важко.
Олена – дівчина Дмитра, з якою він зустрічався ось уже три роки, але заміж кликати не поспішав. Жила вона з бабусею в невеликій квартирці. Наодинці молоді могли залишитися, тільки коли бабуся їхала на все літо на дачу або йшла в гості до подруг.
Часто водити до себе додому подружку він не поспішав, та й, в принципі, не поспішав одружуватися – був не готовий до відповідальності. А ще, не дай Боже, діти підуть. Тьху тричі! Але тепер мрія про власну квартиру затьмарила все.
– Привіт! – зателефонував він Олені. – Після роботи прогуляємося?
Олена здивувалася – Дмитро рідко кликав її прогулятися. Зазвичай вони сиділи у неї вдома: вона готувала вечерю, потім вони дивилися який-небудь фільм, якщо бабуся була вдома. Якщо її не було, могли зайнятися більш дорослими справами. Йому двадцять п’ять, їй двадцять два – не діти вже.
– Щось трапилося? – про всяк випадок запитала його подруга.
– Поки що ні, але може, – загадково відповів він.
Заінтригована Олена ледве дочекалася закінчення зміни і, мало не бігом, вискочила з офісу. Дмитро вже чекав її біля входу.
– Квіти не став купувати – замерзнуть. Не травень місяць, – підхопивши Олену під руку, повів він її в бік кафе.
– А з якого приводу квіти мали бути? – серце у дівчини забилося швидше: невже дочекалася і він зробить їй пропозицію?
– Давай хоч за столик сядемо, не на вулиці ж розмовляти. У мене вже вуха відмерзли! – наїжачився Дмитро. На вулиці, і справді, було морозно – грудень наближався до кінця, попереду був Новий рік.
У кафе було тепло і затишно, грала легка музика, офіціанти не нудьгували – відвідувачів було багато, всі хотіли погрітися в такий мороз. Дмитро і Олена сіли за вільний столик. Олена сиділа як на голках, а Дмитро не знав, як почати розмову. Нарешті, він наважився:
– Слухай, ми з тобою вже три роки разом. Може, досить вже, як школярі по кутах обжиматися? – він потер ніс, розуміючи, що зворотного шляху вже немає. – Давай одружимося?!
Дівчина в усі очі дивилася на свого хлопця і не вірила, що він сказав це. Навіть бабуся запитала її якось:
– Кавалер твій до пенсії тебе мурижити буде, чи як? Заміж чому не кличе? Дивись, награється і кине. Якщо за три роки не спромігся, то, чого ще чекати від нього?
І ось дочекалася! Олені хотілося прямо зараз зателефонувати бабусі і сказати, як погано та думала про Дмитра.
– Ти чого зависла? – помахав молодий чоловік перед носом Олени рукою.
– Га? Та ні, просто несподівано дуже! – злукавила дівчина. Не могла ж вона відразу погодитися. – Мені треба подумати.
– А що тут думати? – розгубився Дмитро. Він не очікував, що подружка почне ламатися. Образ квартири став танути.
– Після Нового року подамо заяву, і через місяць ми чоловік і дружина! Ти, хіба, цього не хочеш?
– Хочу, – погодилася Олена. Вона готова була бігти до РАЦСу хоч зараз.
– Ось і чудово! – відлягло у Дмитра. – А в Новий рік до моїх підемо, порадуємо їх цією новиною.
Додому Олена летіла немов на крилах.
– Бабусю! – влетіла в квартиру розчервоніла Олена. – Бабусю!
– Ти чого? – виглянула з кухні бабуся. – Премію виписали?
– Ще й як виписали! – засміялася Олена. – Дмитро мене заміж покликав!
– Та невже? – сплеснула руками літня жінка. – Яка муха його вкусила?
– Ну бабусю, – Олена благально подивилася на неї, – ну за що ти його так не любиш?
– А мені-то нащо його любити? Головне, щоб ти його любила, а він – тебе, – обняла бабуся онуку. – І не ображав щоб. А то нікому за тебе заступитися буде, коли мене не стане.
– Бабусю, перестань! І він не такий, – запевнила її Олена.
– Дай-то Бог, – зітхнула бабуся. – Дай-то Бог!
– Мамо, тату, – Дмитро заздалегідь почав готувати ґрунт, – ми з Оленкою вирішили одружитися! Після Нового року подаємо документи до РАЦСу. Вона прийде до нас на Новий рік, все і обговоримо.
– Дмитро, синку, ти добре подумав? – мати з сумнівом подивилася на нього. Вона не помічала якогось шаленого кохання сина до цієї дівчини, що заходила кілька разів до них додому. Нічого поганого про Олену вона не могла сказати, та їй навіть подобалася. Але ось Дмитро ставився до своєї нареченої, на перший погляд, досить прохолодно.
– Звичайно, мамо, – кивнув син, посміхнувшись про себе: “Ще як добре!”
– Ну, дивись, відмовляти тебе не буду, – Олександра Юріївна подивилася на чоловіка. Той тільки знизав плечима, мовляв, від нього тут нічого не залежить, раз вже все вирішено.
Тридцять першого грудня Олена одягла свою найкрасивішу сукню, склала приготовані подарунки для майбутніх свекрів і, чмокнувши бабусю, вирушила зустрічати Новий рік з рідними нареченого. Дмитро чекав її біля під’їзду.
– Оленко, слухай, – піднімаючись сходами, Дмитро зупинився на половині шляху, – давай скажемо, що ти чекаєш дитину?!
Очі у дівчини від подиву стали майже круглими. Вона відкрила було рот, але Дмитро приклав палець до її губ:
– Просто це буде така радість для моїх. Вони вже так давно запитують, коли, нарешті, дочекаються онуків?! А бабуся моя, так взагалі, прабабусею буде. Уявляєш?
– Дмитро, а нічого, що через дев’ять місяців дитини не буде? Як ти тоді це поясниш своїм? – поставила резонне запитання Олена, не розуміючи, для чого все це йому потрібно.
– Ну, скажімо, що помилочка вийшла. А, може, до того часу у нас вже заведеться там дехто, – підморгнув він Олені, погладивши через пуховик її живіт.
– Ой, Дімо, я не знаю. Якось неправильно це, – засумнівалася Олена.
– Надай це мені! І не хвилюйся! Все буде нормально, – заспокоїв він її. – Якщо що, скажу – не зрозумів тебе.
Олену зустріли дуже тепло і привітно. Всі розсілися за столом.
– Ну ось, скоро будемо завжди так свята відзначати, – Дмитро вирішив, що час заводити розмову про подарунки. Він не сумнівався, що батьки подарують йому квартиру. Ну як же – стільки подій: одруження, Новий рік, а ще зараз про дитину скаже. – І навіть з поповненням.
Олена почервоніла, а жінки ахнули.
– Це що, правда? – обернулися мати і бабуся до нареченої.
– Правда, правда, – Дмитро відвернув їхню увагу від дівчини. – Самі тільки що дізналися.
– За це треба випити! – батько подав, нарешті, голос.
– Ой, а Оленці не можна! – схаменулася бабуся, відібравши келих у Дмитра, який вже простягнув Олені.
– Я ось вам подарунки принесла, – дівчина дістала з пакета шкіряний гаманець для майбутнього свекра, теплу хустку для бабусі і скриньку під прикраси для матері Дмитра, а самому Дмитру – навушники. Догодила всім.
– Ну, раз справа дійшла до подарунків, то ми теж вам приготували один на двох, – Олександра Юріївна встала з-за столу, дістала з комода конверт і простягнула сину, – тобі, як главі майбутньої сім’ї, вручаємо цей конверт.
Дмитро очікував коробочку, в якій на шовковій подушечці лежали ключі від квартири. Побачивши конверт, він ще сподівався, що ключі там. Але ключів не було. Усередині лежала значна пачка грошей.
– Це що таке? – здивовано підняв він очі і обвів поглядом усіх присутніх.
– Це гроші на початковий внесок для вашої квартири, – не зрозуміла реакції сина Олександра Юріївна.
– А де квартира? – почав закипати Дмитро, кинувши конверт на стіл, немов це якийсь папірець. – Бабусина квартира де? Ви повинні мені її подарувати!
– Митю, ми ж її продали! – бабуся не думала, що батьки не сказали йому. – Квартиру продали і купили дачу. А решту грошей даруємо вам з Оленкою.
– Нащо вам дача? – вибухнув Дмитро. Не очікував він такої підстави від родичів. – Я тепер що, все життя повинен на цю іпотеку горбатитися? Тільки про себе і думаєте! Я вже налаштувався на цю хату! Думав, ви нормальні – я ж вам сказав, що одружуватися зібрався! Що, квартиру не могли подарувати?
– Дмитро, ну ти що?! – Олена спробувала напоумити нареченого. – Це ж великі гроші! Ми радіти повинні! Тобі ще пощастило, що у тебе такі турботливі і щедрі рідні. А на квартиру ми заробимо…
– Ми? Хто це – ми? – перебив її Дмитро. – Забудь про нас! Все! Фініта ля комедія!
– Митю, а як же весілля? – запитала шокована бабуся. Олександра Юріївна теж оторопіла від такої заяви сина.
– Та йдіть ви! – гаркнув він. – Самі одружуйтеся! Дурня знайшли! Сто років не збирався, ще стільки ж не зберуся!
– А дитина? – бабуся притиснула руки до щік і похитала головою з осудом.
– Та немає ніякої дитини! – зло розсміявся Дмитро, а Олена більше не могла виносити цього приниження і, вліпивши йому ляпаса, вискочила з-за столу.
– Я не хотіла, вибачте! – на ходу прошепотіла вона, вибігаючи з кімнати. Олександра Юріївна кинулася було за нею, але, поки вона вставала, вхідні двері грюкнули. Олена пішла.
– Що ж ти робиш, паразит? – насупився батько. – Це ти через квартиру дівчині мізки запудрив одруженням? Дитину теж ти придумав? А якби тобі подарували квартиру – ти б виставив свою дружину на наступний день після весілля?
– А хто тобі сказав, що я одружився б? – посміхнувся нахабно син.
Бабуся схопилася за серце.
– Шуро, кого ми виростили? – навалившись на спинку дивана, прошепотіла бабуся. Донька кинулася за серцевими краплями.
– Збирай свої манатки, – розлютився батько, забрав конверт з грошима і стукнув кулаком по столу так, що підстрибнув весь посуд з приладами, – і щоб ми тебе тут більше не бачили! Квартиру захотів? Йди і зароби! Звик на всьому готовому! Раз ти такий винахідливий, не пропадеш! Рахую до трьох! Два вже було!
Дмитро зрозумів, що батько не жартує, швидко зібрав деякі речі і пішов з дому. Деякий час він тулився у друзів, але потім він і там набрид, довелося знімати кімнату і шукати наречену з квартирою… Додому його не пускав батько:
– І щоб ніякого жалю! – пригрозив чоловік Олександрі та тещі.
Олена після розставання кілька днів плакала. Бабуся, дізнавшись причину сліз, погладила онуку по голові і сказала:
– Чого ревеш, дурна? Все проходить, головне – не чіпляйся за старе. Життя – воно одне, бережи його, та себе люби. Час прийде – нове щастя саме постукає…
Тоді Олена зрозуміла, що ці токсичні стосунки закінчилися, нехай так негарно, зате вчасно.
– Спасибі бабуся, за твою мудрість. Шкода, я раніше до тебе не прислухалася… – зітхнула вона.
