– А взуття зняти в передпокої, релігія не дозволяє?
Марта завмерла в напівтемряві, незручно тримаючи важкий картонний згорток із новими шторами. Пальці заклякли від холоду.
У ніс потрапив їдкий запахом дешевого лаку для волосся.
На свіжому дубовому паркеті, який Марта власноруч натирала ще минулих вихідних, красувалися сірі розводи від чужих черевиків.
Біля стіни в коридорі лежав запилений рожевий надувний матрац. Він займав майже весь прохід, притискаючись здутим боком прямо до щойно пофарбованого дверного отвору.
З кухні вийшла Сніжана. На її ногах красувалися леопардові лосини та кислотно-зелений топ. У руці вона ліниво крутила зв’язку ключів на синьому пластиковому брелоку з емблемою автомайстерні.
— Чого так кричиш з порога, Марто? — Сніжана скривила нафарбовані кораловою помадою губи.
— Зачини вхідні двері, протяг. А ми з моїм нареченим уже заїхали. Сам Сергій дозволив!
Марта на секунду оніміла. Горло стиснула гірка хвиля, руки мимоволі ослабли. Вона опустила важкий згорток на тумбу для взуття, відчуваючи, як німіють кінчики пальців.
Пів року життя. Пів року після важких дванадцятигодинних змін у квітковому розпліднику вона добиралася сюди на двох автобусах.
Сама зашпаклювала тріщини, сама шліфувала бетон, сама економила кожну гривню з преміальних виплат на труби та крани. Це було дідове житло, яке дісталося їй задовго до реєстрації шлюбу з Сергієм.
— Який ще наречений? — Марта зробила крок уперед. Голос пролунав глухо.
— Хто вас впустив?
— Сергій впустив, хто ж іще! — Сніжана переможно підняла підборіддя й забряжчала зв’язкою ключів.
— Вчора ввечері заскочив до мене в салон, особисто сунув ключі в руки. Сказав: «Живіть, сестричко, скільки завгодно, поки не зберете грошей на перший внесок за іпотеку».
У вас ця хата все одно стоїть порожня. А нам з моїм орлом набридло платити чужій тітці за кут. Він, до речі, спустився вниз по картоплю, зараз повернеться.
Марта опустила погляд на плінтус. Біля самих дверей на світлій планці вже темніла подерта подряпина від чийогось каблука.
— Ключі поклади на полицю, — Марта вказала на тумбу для взуття.
— І матрац здуйте. Десять хвилин вам на збори.
Сніжана витріщила нафарбовані очі:
— Ти що, з дуба впала? Мій чоловік щойно затягнув пакунки на п’ятий поверх! Ми витратилися на вантажне таксі! Куди ми зараз підемо?
— Куди очі дивляться, — відповіла Марта.
— До твого орла, до матері на диван, на вокзал. Мені байдуже, куди ви поїдете. Не треба було заїжджати в чужу квартиру без дозволу господині.
— Та це ж житло мого рідного брата! — вискнула зовиця.
— Він законний чоловік! Він у вашій родині господар і чоловік! Він має повне право вирішувати, кому тут ночувати!
Розбагатіла на дідових грошах? Вона рахує метри! Ось Сергій тобі влаштує ввечері, швидко збиє пиху!
— Дзвони своєму орлу, — Марта розчинила вхідні двері навстіж.
— Час спливає, Сніжано. Якщо через десять хвилин ваші речі не зникнуть зі сходової клітки, я викличу патруль. Скажу, що сторонні особи зламали замок і захопили приміщення.
Зовиця позеленіла від люті. Вона зашипіла, обсипаючи Марту прокльонами, але ключі спритно сховала в кишеню кардигана.
— Подавися ти своїми метрами! — каркнула Сніжана, з люттю волочачи по підлозі скрипучий гумовий матрац.
— Сергій це питання в два рахунки вирішить! Ти в мене на колінах пробачення випрошуватимеш!
Двері з гуркотом зачинилися.
Марта важко сперлася спиною на косяк. У скронях настирливо стукало.
У суботу вранці сюди мали заселитися постійні мешканці — пристойна сім’я інженерів із заводу. Договір лежав напоготові, завдаток уже був на банківському рахунку.
На ці гроші Марта планувала повністю демонтувати старі чавунні батареї у їхньому з Сергієм нинішньому житлі. І тут — Сніжана з надувним ліжком.
Марта дісталася додому на маршрутці близько восьмої вечора.
Сергій сидів на кухні, втупившись у світлий екран планшета. Під нігтями чорніла мазутна змазка. На столі лежала порожня консервна банка з-під сайри.
— Нарешті з’явилася? — Сергій різко підняв підборіддя.
— Сніжана мені вже все розповіла! Ревіла в трубку так, що в трубці дзвеніло! Ти зовсім з глузду з’їхала, Марто? Рідну сестру з нареченим на вулицю викинула!
Марта мовчки зняла плащ і повісила його на гачок біля входу. З сумки дістала міцну коробку з новим замковим циліндром, куплену по дорозі в господарському магазині. Поставила її прямо перед чоловіком.
— Ти віддав сестрі ключі від квартири діда?
Сергій нахмурився, з гуркотом кинувши планшет на клейонку:
— Віддав! І правильно зробив! Ми ж сім’я.
— А мене ти навіть не запитав?
— А з якого дива я маю кланятися власній дружині?! — Сергій нахилився вперед, обдавши її запахом тютюну та часнику.
— У дівчини криза! Її звільнили з роботи, платити за орендовану конуру нічим! А у нас дідівський куток простоює порожній! Тобі шкода для рідних шматок бетону?
— Яких ще «нас», Сергію? — Марта притулилася до дверного отвору.
— Це моя дошлюбна спадщина. Я там пів року без вихідних ґарувала, поки шпаклювала стіни. Ти хоч пачку клею туди купив? Хоч раз валик у руки взяв?
— Знову докори! — Сергій скривив рот.
— Ти така дріб’язкова, Марто! До копійки все вираховуєш! Я ж тобі чоловік перед людьми й перед Богом!
У нормальних людей усе ділиться порівну! Якби в мене була зайва житлова площа, я б ні слова проти не сказав!
— Так у тебе її немає, Сергію. І ніколи не було. Ти п’ять років тому прийшов до мене з одним подертим рюкзаком і ящиком іржавих ключів, пам’ять освіжити?
Сергій підскочив зі стільця, на вилицях проступили темні плями:
— Ах, ось як ти заговорила?! Носом мене тикаєш?
Сніжані двадцять шість років, їй треба на ноги ставати! А ти, як собака на сіні, розвалилася!
— У суботу туди заїжджають орендарі, — нагадала Марта.
— Завдаток на картці. Я на ці гроші збиралася міняти радіатори в нашій спальні. Щоб взимку зубами не клацати.
— Скасуй угоду! — гримнув Сергій, нависаючи над столом.
— Чуєш мене? Негайно поверни людям завдаток! Сніжана буде жити там стільки, скільки я скажу! Я тут господар, зрозуміло тобі?!
Марта пильно подивилася на нього. Чоловік, який за п’ять років шлюбу не зміг накопичити навіть на стару іномарку, всерйоз намагався розпоряджатися чужим майном, надуваючи щоки від удаваної важливості.
— Ти будеш командувати слюсарями в боксі, Сергію, — Марта схрестила пальці в замок.
— А ключі від квартири повернеш мені негайно. Якщо до ранку зв’язки не буде, майстер вмонтує ось цей замок. А твої речі перевезуть на сходову площадку.
Сергій гучно вдихнув, збираючись виголосити чергову тираду, але дзвінок у двері обірвав його на пів слові.
Дзвонили наполегливо: два коротких стуки, один довгий натиск.
Сергій знітився:
— Мати приїхала… Ну все, Марто, тримайся. Сніжана їй уже доповіла. Зараз мати тобі дохідливо пояснить, як допомагають молодшим!
Він поспішив до передпокою.
На порозі стояла Інеса Гаврилівна. У темному жакеті, з волоссям, укладеним у строгу хвилю, на лацкані блищала велика бурштинова брошка.
Погляд її був пильний, пронизливий, немов у старшого ревізора .
— Привіт, мамо! — заметушився Сергій, відступаючи в коридор.
— Ти вчасно! Марта тут такий скандал влаштувала…
Інеса Гаврилівна переступила поріг, акуратно поставила свої шкіряні черевики на гумовий килимок і поглянула на сина крижаним поглядом:
— Прикуси язика, Сергію.
Сергій закашлявся:
— Що?
— Те, що почув, — суворо кинула мати.
— Закрий рота, поки я тобі по потилиці не дала.
Вона повернулася до Марти. Марта стояла біля кухонного косяка, внутрішньо стиснувшись у клубок. Свекруха завжди славилася важким характером, і Марта чекала на бурю.
Інеса Гаврилівна неквапливо засунула руку в кишеню жакета. Метал глухо задзвенів.
Свекруха підійшла до тумбочки для взуття й з розмаху поклала на неї зв’язку ключів. Той самий синій пластиковий брелок автосервісу впав прямо посередині дерев’яної полиці.
— Забирай, невісточко, — промовила Інеса Гаврилівна.
— Твої ключі.
Марта моргнула, не вірячи своїм очам:
— Інеса Гаврилівна… Звідки ви їх взяли?
— Звідки треба, — свекруха розстебнула верхній ґудзик жакета й глибоко вдихнула.
— Ця вертихвістка дзвонила мені три години тому. У трубку верещала: «Ой, матусю, ми роздобули розкішне житло, Сергій подарував нам квартиру, нехай невістка лопне від заздрощів!»
У мене аж тиск підскочив. Це хто у нас тут барином зробився? Хто чужим добром наліво й направо розкидатися почав?
Сергій згорбився, переступаючи з ноги на ногу біля дзеркала:
— Мамо, ну ми по-сімейному хотіли… Сніжані зараз важко…
— По-сімейному?! — Інеса Гаврилівна обернулася до сина з такою люттю, що бурштинова брошка затремтіла.
— Знайшовся благодійник сорокарічний! За чужий рахунок бути добрим — це так солодко?!
— Чому за чужий… — пробурмотів Сергій, опустивши очі до підлоги.
— А за чий, лоботряс?! Ти цю квартиру купував? Ти її облаштовував? Марта зі зміни з теплиць ледве ноги волочить, а потім на автобусі через усе місто мотається, цемент відтирає!
А ти, кімнатний орел, зв’язку з полиці вкрав і на шию двох дармоїдів причепив?!
Та ще й її коханця притягнув, у якого ні кола, ні двору, ні професії, одні татуювання на пальцях!
— Мамо, перестань кричати при Марті… — Сергій втягнув голову в плечі.
— Саме при ній! — припечатала мати, зробивши крок прямо на нього.
— Щоб вона бачила, за кого вийшла заміж! Ти перед шмаркачкою захотів орлом здатися? Мовляв, дивися, як я дружину під каблуком тримаю, як усе навколо моє?!
Справжній чоловік не краде чужі ключі потайки! Справжній чоловік працює на трьох роботах і сам оплачує сестрі кімнату, якщо їй раптом захотілося тинятися з кавалерами по чужих хатах!
Марта підійшла до полиці й забрала ключі. Залізні зубці обпалили долоню холодом.
— А Сніжана де зараз? — тихо запитала Марта.
— Сніжана зі своїми торбами на автостанції кукує, чекає на приміський автобус до тітки в село, — відрізала свекруха.
— Я на таксі туди прилетіла, обох за комір схопила, ключі з кишені витрясла, а їхній гумовий матрац прямо біля входу зі сходів скинула.
Сказала: ще раз рот на чужий шматок роззявиш — взагалі з батьківської квартири випишу, підеш кімнату на околиці орендувати. А її нареченому популярно пояснила, куди йому дорога.
Сергій стояв сірий, як полотно. Весь його грізний вигляд зник без сліду.
— І запам’ятай, Сергію , — Інеса Гаврилівна тицьнула сухим пальцем синові прямо в жилет.
— Якщо я хоч одне слово почую, що ти дорікнув Марті через цю квартиру, я особисто приїду з мішками й зберу твої пожитки.
До мене дороги немає, відразу попереджаю. Підеш до старшої сестрички в село город лопатою перекопувати. Зрозумів?
Сергій судорожно ковтнув слину, опустивши руки вздовж тіла:
— Зрозумів.
— Говори голосніше!
— Зрозумів, мамо!
— Оце дивно, — свекруха кинула погляд на кухонний стіл, помітила картонну коробку з новою личинкою й вказала на неї нігтем.
— Твій значок на шнурку висів? Це твоя майстерня? Ось бери викрутку й біжи працювати.
Прямо зараз бери інструмент, їдь й встановлюй новий замок, поки Марта не заселила квартирантів. Щоб у сестрички не було спокуси покрутити запасним ключем.
Сергій покірно згріб коробку зі столу, взув черевики й поспішно вискочив на сходи.
Інеса Гаврилівна повернулася до Марти. Подивилася уважно, суворо, без удаваної ніжності, але з міцною жіночою повагою:
— Тримай свій куток міцно, Марто. Чоловікам тільки слабину дай — вони розбіжаться, як вітер, і навіть не помітять. А в мене автобус через двадцять хвилин, я побігла.
Вона застебнула жакет і вийшла у під’їзд.
Минуло три місяці.
Квартиру Марта здала заводським інженерам у той самий вихідний. Гроші за оренду надходили на картку копійка за копійкою кожного першого числа.
На ці кошти Марта викликала бригаду сантехніків і повністю замінила батареї в квартирі — у кімнатах нарешті стало сухо й тепло.
Сергій, звісно, не став іншою людиною. Такі люди не перероджуються.
Вечорами він, як і раніше, любив сидіти з кислим виразом обличчя біля кухонного вікна, вдаючи з себе невизнаного генія, скривдженого несправедливим світом.
Заробітну плату з майстерні він віддавав неохоче, намагаючись приховати щось в кишені робочого комбінезона.
Але розмови про «сімейний обов’язок», «зайві метри» та «треба допомагати рідним» назавжди зникли з його лексикону.
Він прекрасно знав: Марта церемонитися не стане, а за її спиною стоїть власна мати, готова виставити синочка з речами при першій же спробі влаштувати скандал.
Сніжана з Мартою перестала вітатися взагалі. Під час випадкових зустрічей у місті демонстративно переходила на інший бік вулиці, піднімаючи підборіддя.
А її безробітний кавалер зник уже через тиждень після того пам’ятного вечора — без безкоштовної міської квартири палке кохання швидко згасло.
Інеса Гаврилівна дзвонила невістці щонеділі. Розмовляли коротко, без зайвих сентиментів: про сорти тепличних помідорів, знижки на ринку та ціни на розсаду.
І про той нещасливий випадок із синім брелоком свекруха більше жодного разу не згадала. Розумні жінки не кидають зайвих слів на вітер — вони просто вміють тримати оборону.
