— Мамо, ти серйозно? Аж на два тижні? — Ярослав розпачливо відчинив дверцята холодильника, критично оглядаючи його вміст. На полицях сиротливо тулився сир та залишки вчорашнього гарніру. — І що мені їсти? Тут же їжі заледве на два дні!
— Ярику, тобі тридцять років, пора б уже ставати самостійним, — спокійно відповіла Валентина Василівна, збираючи сиве волосся у високий хвіст.
Вона була жінкою видатної статури, прямолінійною і без зайвих ніжностей. Застебнувши дорожню сумку, де лежав лише спортивний костюм та найнеобхідніше, вона рушила до дверей.
— До того ж це не перша моя поїздка.
У двері якраз подзвонили. На порозі стояла двадцятитрирічна Яна з дещо розгубленим виглядом.
— Яночко, проходь, мила! — привітально сплеснула руками господарка.
— Доброго дня, Валентино Василівно. Ви так терміново кликали… Щось трапилося?
— Та нічого надзвичайного! Просто я сьогодні вирушаю на відпочинок, і мені дуже потрібна твоя допомога.
Яна нещодавно влаштувалася в аптеку — якраз на місце Валентини Василівни, яка пішла на заслужений відпочинок. Старша жінка щиро опікувалася наступницею, вводила її в курс справи, і з часом вони дійсно зблизилися, незважаючи на різницю у віці.
— Ярику, познайомся, це Яна! — вигукнула мати, кличучи сина з кімнати. — Ось, сину, твоя рятівниця. Яночко, рідна, врятуй мого хлопця від голоду! Забігай до нього хоч пару разів на тиждень, звари якогось гарячого супчику. А то він у мене безпорадна дитина, виріс «маминим синочком» і геть не вміє куховарити.
Яна миттєво залилася фарбою від такої відвертості.
— Що таке, Яночко? — лагідно запитала жінка.
— Просто не знаю, чи це буде зручно, — дівчина ніяково переступила з ноги на ногу, опустивши очі.
— Ще й як зручно! Правда ж, Ярику? Зголошуйся, бо до мого приїзду одні кістки залишаться.
— Та я тільки «за», дякую, — буркнув Ярослав, роздивляючись дівчину.
Потяг повільно відходив від перону, прямуючи в бік мальовничих Карпат. За вікном мерехтіли осінні пейзажі.
— Валечко, і як ти не боїшся залишати Ярика самого? — запитала сусідка по купе, її давня подруга Марія Марківна. — Він же у тебе такий… ну, звик до комфорту.
— Хочеш сказати — запеклий матусин синок? — зі смішком перебила її Валентина Василівна. — Та кажи як є, я не ображаюся! Тридцять років хлопцю, а він усе за мою спідницю тримається. Старший давно має власну сім’ю, діти майже дорослі. А молодший розлінився: мама випере, мама приготує вечерю, мама вислухає. Зручно влаштувався!
— Ну, з одного боку, це ж чудово, коли син поруч, — посміхнулася Марія.
— Авжеж, чудово… Особливо коли тобі сімдесят, а йому тридцять, — зітхнула Валентина.
Їх чекав чудовий відпочинок у санаторії на Закарпатті. Валентина Василівна давно мріяла про ці термальні води й цілюще гірське повітря та зрештою підбила подругу на цю поїздку.
І поки Марія дивувалася звичці Валентини «вітатися» з водою в басейні й дякувати їй за здоров’я, сама Валентина просто насолоджувалася кожною хвилиною.
— Ех, Валечко, пощастило твоїй старшій невістці з такою свекрухою. Спокійна, мудра… трохи з дивацтвами, але добра, — зауважила Марія.
— Молодшій теж пощастить, якщо мій розпещений хлопець не проґавить свій шанс, — усміхнулася Валентина Василівна. — Хлопець він у мене розумний, роботящий, серйозний. Просто йому потрібен був правильний поштовх.
Тим часом Яна вагалася на порозі знайомої квартири. Серце калатало як божевільне. Вона й сама не розуміла, навіщо погодилася на цю витівку. Вона щиро поважала Валентину Василівну, вважала її своєю наставницею.
Коли жінка вперше запросила її на чай, Яна й уявити не могла, що познайомиться з її молодшим сином.
Вона думала, що обидва сини давно мають власні родини. А виявилося, що Ярослав живе з матір’ю. З першого погляду він здався їй стриманим і навіть трохи відстороненим, але водночас дуже привабливим. Яна таємно симпатизувала йому, хоча була впевнена, що у такого хлопця точно хтось є.
І ось тепер вона мала куховарити для нього. «Навіщо дорослому чоловікові опікунка? Навколо ж повно кафе!» — думала вона. Але відмовити Валентині Василівні просто не змогла.
— Привіт! Це я, як і обіцяла, — мовила Яна, коли Ярослав відчинив двері.
— О, заходь, — він неквапливо взяв її верхній одяг, повісив на гачок і кивнув у бік кімнати. — Сідай, відпочинь.
— Та ні, я ж прийшла допомогти з обідом.
— Ого, яка завзятість! Ну ходімо, я б не відмовився від чогось смачненького.
— Може, зварити суп?
— Та ну його, той суп. Посмаж краще оладок, я їх з дитинства обожнюю.
Він провів її на кухню, показав, де лежить борошно, олія та потрібний посуд:
— Ось, розбирайся. Я піду, щоб не стояти над душею.
За двадцять хвилин з кухні долинув запах горілого. Ярослав відірвався від телевізора й зазирнув у двері. Яна стояла біля раковини й гарячково мила пательню, а на тарілці тулилися чорні оладки. Не довго думаючи, вона згребла їх і відправила до відра для сміття.
— Ей, ти навіщо? — здивувався Ярослав. — Я й такі люблю!
Дівчина повернулася, і він побачив, що її очі повні сліз.
— Смійся, смійся… — тихо мовила вона. — Сама винна, що взялася за те, чого не вмію. Дурна авантюра.
— Та яка авантюра? — Ярослав підійшов ближче, м’яко забрав із її рук рушник і відклав убік. — Це всього лиш зіпсовані оладки, ти чого?
Він пригорнув її до себе і ніжно поцілував.
Зовсім стемніло. Вони сиділи у вітальні, загорнувшись у плед, і розмовляли про все на світі.
— Ой, уже пізно, мені час бігти… — схаменулася Яна. — А я ж тебе так і не нагодувала.
— Голодна? — усміхнувся Ярослав.
— Чесно? Дуже!
— Тоді зачекай хвилинку.
Він пішов на кухню. Незабаром звідти почулося приємне шкварчання . Дівчина не витримала, підхопилася з дивана й зазирнула до кухні.
— Прошу до столу! — урочисто вигукнув Ярослав, вказуючи на тарілку.
На столі лежала гірка ідеальних, пишних, золотавих оладок, а поруч стояла піала зі сметаною. Вони з’їли все до останньої крихти, майже не розмовляючи від насолоди.
— Дякую, це було неймовірно смачно, — опустила очі Яна. — Я сама помию посуд… Господи, як соромно. Я зовсім не вмію готувати.
— Та облиш ти цей посуд! — Ярослав знову обійняв її. — Приходь завтра. Я зварю такий борщ, що пальчики оближеш!
За два тижні Валентина Василівна поверталася додому відпочила та щаслива. Син регулярно телефонував їй, звітуючи про «допомогу» Яни. За його словами, дівчина годувала його борщами, котлетами та салатами.
Наступного дня після повернення матері молодята завітали до неї у гості із приголомшливою новиною.
— Мамо, ми вирішили одружитися, — урочисто оголосив Ярослав.
Валентина Василівна аж розгубилася:
— Оце так швидкість! Я ж тільки-но з санаторію повернулася! — Вона подивилася на зніяковілу Яну і щиро посміхнулася. — Але я безмежно щаслива за вас. Що ж, настав час вам вити власне гніздечко. З такою господинею, як Яна, мій син точно не пропаде.
— Ми житимемо окремо, мамо. Тут поруч, у новобудові через дорогу. Я збираюся оформити іпотеку.
— Ну, слава Творцю! А я вже думала, що ти так і залишишся жити коло мене!
Коли Ярослав вийшов на балкон відповісти на робочий дзвінок, Яна нахилилася до Валентини Василівни й тихо мовила:
— Валентино Василівно, я мушу вам зізнатися… Мені так соромно! Я тоді вас ввела в оману. Я зовсім не вміла куховарити. Того вечора я спалила все напевно, а борщі та котлети готував Ярослав! Я досі не розумію, звідки він усе це знає і де так навчився…
Валентина Василівна щиро засміялася і тепло обійняла майбутню невістку:
— Дівчинко моя! Та він жив зі мною до тридцяти років, я навчила його абсолютно всього! Він у мене вміє й прати, й прибирати, й готувати краще за будь-якого шеф-кухаря.
— Тобто… ви від самого початку знали, що він не пропаде без моїх супів?
— Ну звісно! Я ж сама його всього навчила, — лукаво підморгнула Валентина Василівна. — А щодо тебе — не переймайся. Головне, щоб було кохання та бажання вчитися, а решта обов’язково додасться!
