Двері шафи глухо скрипнули.
Андрій крутився перед дзеркалом у передпокої. Він поспішно розгладжував пальцями комір нової сорочки.
— Набий конверт щільніше, — сказав чоловік, дивлячись на своє відображення.
— Родина збереться. Не ганьби мене перед людьми.
Лариса застебнула ґудзики строгого жакета. Пальці трохи тремтіли, але голос звучав рівно.
— У конверті лежить рівно стільки, скільки залишилося від моїх зарплатних грошей.
— Ти навмисно? — чоловік повернувся всім тілом.
— У мами день народження! Могла б взяти аванс на роботі.
— Твою машину щойно заправили за мої гроші, Андрію. І щомісячний внесок за неї списали з моєї картки.
Чоловік скривився. Він поспішно поправив манжети.
— Розрахуємося потім. Поїхали, люди вже чекають.
Лариса першою вийшла на сходовий майданчик.
Два роки тому Андрія тихо звільнили з посади начальника зміни на автобазі. Перевели в рядового диспетчера.
Зарплата відразу скоротилася вдвічі. Тільки матері й сестрі син побоявся зізнатися. Звик вважатися опорою родини, щедрим господарем і маминою гордістю.
Недостачу щомісяця покривала Лариса. Вона складала дорожні кошториси до пізньої ночі, поки чоловік лежав на дивані.
Будь-яка розмова натрапляла на глуху образу. Андрій твердив про тимчасові труднощі та чоловічу гідність. Тільки чомусь за ці труднощі розплачувалася дружина.
У салоні старенького седана стояв їдкий запах соснового освіжувача. Андрій нервово барабанив по керму.
— Ти хоча б вираз обличчя зроби простішим, — кинув він на світлофорі.
— Вічно сидиш із таким виглядом, ніби тобі всі винні.
— Я просто втомилася, Андрію. У мене звітний період на роботі.
— Усі втомлюються, — відмахнувся чоловік.
— Мама заслужила свято. Вона все життя присвятила нам.
— А кому я присвятив своє життя?
Чоловік нічого не відповів і збільшив гучність радіо.
У Валентини Петрівни лунала музика. Пахло запеченим м’ясом із чорносливом і важкими солодкими парфумами.
Господиня сама відчинила двері. Пишна сива зачіска лежала волосок до волоска. Губи свекруха нафарбувала темною бордовою помадою.
— Андрюшо, моя радість! — вона обійняла сина за шию.
— Заходь швидше! А який же величезний букет ти приніс!
Лариса повісила плащ на дерев’яну вішалку біля порога. Свекруха окинула її швидким оцінювальним поглядом.
— Вітаю, Ларисо. Проходь до столу, там дядько вже нудьгує.
У вітальні зібралися родичі. Двоюрідний брат свекрухи, тітка з передмістя та молодша дочка іменинниці — Настя.
Настя напівлежала в кріслі, підставивши світлу довгі стрілки на повіках.
— Привіт спонсорам, — протягнула зовиця.
— Андрію, ти пам’ятаєш про мої колеса? Треба переставити шини до вихідних.
— Переставимо, Настю, — поважно відповів Андрій, сідаючи на чолі столу.
— Тільки хороші шини став, — надула губи зовиця. — Не як минулого разу.
— Ти мене ображаєш, сестричко. Для тебе — лише найкраще.
Лариса сіла на край, біля привідкритої балконної стулки.
Дядько налив собі настоянки й підвівся з чаркою.
— Ну, за господиню дому! За Валентину!
Задзвеніли чарки. Зашурхотіли серветки.
Валентина Петрівна сяяла. Вона підкладала синові найкращі шматки буженини, демонстративно ігноруючи тарілку невістки.
— Їж, синочку. Схуд на своїх керівних посадах. Усе про сім’ю думає.
— Мамо, ну облиш, — усміхнувся чоловік.
— А чого облиш? — свекруха підвищила голос, оглядаючи гостей.
— Нехай родичі послухають! Не кожному Бог послав такого чоловіка. Син нас утримує! Буквально з ніг до голови одягнув, взув і обігрів!
Лариса відклала виделку вбік.
— А Настя хіба не заробляє в фітнес клубі? — озвався дядько, жуючи солоний огірок.
— Та що там той нещасний фітнес? — махнула рукою мати.
— Одні сльози! А Андрюша минулого літа нам лоджію утеплив. Хто Насті закрив кредит за виправлення прикусу? Андрюша! Хто обіцяв мені путівку в санаторій на ювілей? Син!
Настя задоволено примружилася, поправивши ланцюжок на шиї.
— Андрій найкращий брат.
Чоловік поважно розправив плечі.
— Це ж родина. Кому ще допомагати? На рідних я не економлю.
— Саме так, — підтакувала тітка з передмістя.
— Ларисі пощастило. З таким чоловіком — як за кам’яною стіною.
— Ще б пак! — пирхнула Валентина Петрівна.
— Сидить у проєктному інституті, поки чоловік працює позмінно. Інша б пилинки з нього здувала, а наша вічно незадоволена.
Лариса перевела подих. На секунду всередині стало порожньо й холодно. Вона мовчки дивилася на тарілку з нарізкою.
— Я не просто сиджу, Валентино Петрівно. Я розраховую дорожні кошториси.
— Ой, що ти там, велика начальниця! — відмахнулася свекруха.
— Чоловік має бути головою! Ось Андрій у нас — справжній годувальник. Скільки він грошей приносить, стільки ти за рік і не збереш.
— Мамо, давай не будемо про це за столом, — занепокоївся Андрій.
— Чому ж не будемо? — не вгамовувалася мати.
— Нехай рідні знають, ким треба пишатися! Андрюша днями обіцяв Насті підібрати шубку до зими. Правда ж, синку?
Чоловік кашлянув у кулак. Його шия почала покриватися червоними плямами.
— Ну… подивимося, скільки заробимо, мамо.
— Та чого там дивитися! — загриміла Валентина Петрівна.
— Отримаєш премію й купиш! Ти у нас начальник зміни чи хто?
Лариса поклала руки на коліна.
— Андрію, — покликала вона.
Чоловік не обернувся. Він методично намазував гірчицю на шматок м’яса.
— Андрію, поглянь на мене.
— Ларисо, перестань при людях, — прошипів чоловік у тарілку.
— А що таке? — одразу ж підхопила Валентина Петрівна. Блаженний вираз миттєво зник з її обличчя.
— Знову незадоволена, невістко? Вічно сидиш із кислим обличчям! Чоловік розривається від роботи, не шкодує грошей для рідних, а в тебе заздрість з усіх щілин виривається!
— Заздрість до чого? — тихо запитала Лариса.
Розмови за столом стихли. Дядько завмер із шматком хліба в руці.
— А до того! — пішла в наступ свекруха.
— Мій син заробляє стільки, що тобі й не снилося! Керівництво йому премії пачками виписує! Якби не Андрій, ми б лапу смоктали. Він єдиний годувальник усього нашого роду!
— Мамо, досить, — пробурмотів Андрій. Комір сорочки явно став йому тісним.
— Давайте краще подавайте гаряче.
— Почекай з гарячим, Андрію, — Лариса дістала телефон.
— Мені дуже хочеться послухати про премії пачками.
Вона розблокувала екран і відкрила застосунок банку.
— Що ти там показуєш? — скривилася Настя.
— Вирішила свої копійки показати?
Лариса піднесла телефон впритул до тарілки свекрухи.
— Читайте, Валентино Петрівно. Двадцяте червня минулого року. Рахунок підряднику за скління лоджії. Кругла сума. Чиє ім’я стоїть у графі «платник»?
Свекруха примружилася, вдивляючись у світлі рядки.
— Ну… твоє. І що з того? Андрій тобі готівку віддав, а ти зі своєї картки переказала! Йому нема часу по відділеннях бігати!
— О так? — Лариса ледь підняла брову.
— А шосте листопада? Платіж за стоматологічну клініку для Насті. Вартість двох пристойних зарплат. Списано з мого зарплатного рахунку. Прочитайте реквізити переказу.
Настя витягнула шию. Очі зовиці округлилися.
— Андрію… ти ж казав, що тобі виплатили тринадцяту зарплату?
Чоловік сховав голову в плечі. Він втупився в скатертину, не піднімаючи очей.
— Андрій промовчав, — продовжувала Лариса. Її голос звучав сухо й різко.
— Тому що ніякої тринадцятої зарплати не існує. Андрія два роки тому понизили до рядового диспетчера. Його зарплати вистачає на бензин і кофе.
А ось ці регулярні перекази вам, Валентино Петрівно, — кожного десятого числа, рівно в день моїх розрахунків.
Вона провела пальцем по екрану. Рядки платежів вишикувалися в довгий ряд.
— Переказ на зимове пальто для Насті. Переказ на нові труби. Кожна копійка, якими ви тут хвалитеся перед гостями, зароблена моїми нічними змінами.
— Ти… як ти смієш?! — закричала свекруха, підводячись зі стільця.
— Андрюша, скажи їй! Скажи, що ця дівка бреше! Ти ж сам мені гроші на картку переказував!
Андрій сидів нерухомо. Його пальці стиснулися в кулаки на колінах.
— Андрію, відповідай матері! — вимагала іменинниця.
— Ларисо… навіщо ти влаштувала цей цирк? — вичавив чоловік жалюгідним голосом.
— Ми ж одна сім’я. Яка різниця, з чиєї картки пішли гроші? Бюджет був спільний…
— Спільний? — перебила Лариса.
— Бюджет спільний, а перед ріднею вихваляєшся тільки ти? Син утримує матір і сестру, а невістка — просто нахлібниця без права голосу?
Дядько хмикнув, поклав столові прибори на тарілку й демонстративно втупився у вікно.
— Та як у тебе вистачило совісті! — не вгамовувалася Валентина Петрівна.
— У такий день! Перед рідними людьми докоряти! Та подавися ти своїми виписками! Син заради дому надривається, а ти бухгалтерію розвела!
— Я не докоряю, — промовила Лариса.
— Я ставлю крапку. На путівку в санаторій в улюбленого сина грошей немає. І в мене для вас більше немає ні копійки. Автокредит чоловіка з завтрашнього дня оплачує виключно його власник.
Настя втиснулася в спинку крісла. Весь її величний блиск змило за секунду.
— Ларисо, припини, — просичав Андрій, підводячись із-за столу.
— Поїхали додому. Швидше.
— До своєї квартири ти поїдеш на автобусі, Андрію.
Лариса підвелася з місця. Взяла телефон зі скатертини й сховала в кишеню жакета.
Гості мовчки сиділи на своїх місцях. Святковий стіл із бужениною та кришталем виглядав безглуздо.
— Дякую за частування, Валентино Петрівно, — сказала Лариса.
— Відсьогодні годуватиме вас виключно ваш щедрий син. Зі своїх особистих заробітків.
Вона розвернулася й пішла до передпокою.
— Андрюшо, вона зганьбила мене на очах моєї родини.
Андрій вискочив у передпокій слідом за нею. Його обличчя спотворилося від безсилої люті.
— Ти з глузду з’їхала? — він вхопився за край її плаща.
— Як я тепер перед ріднею покажуся?!
Лариса різко скинула його руку.
— А ти скажи правду, Андрію. Скажи, скільки насправді ти заробляєш.
Вона відімкнула замок і вийшла на сходовий майданчик.
Минуло три місяці.
Прийшов теплий травень. Лариса не влаштовувала жодних гучних скандалів чи судових розглядів.
Вранці після того пам’ятного ювілею вона просто відкрила новий рахунок в іншому банку, куди перевела свою зарплату. Автоматичний платіж за кредитом чоловіка вона відключила за кілька секунд.
Побутове життя розділилося само собою. На кухонних полицях з’явилися окремі пачки круп. Свої продукти Лариса тримала окремо, а порожні каструлі чоловіка залишалися його особистою турботою.
Андрій два тижні демонстративно ночував у вітальні на дивані. Ходив насуплений, голосно грюкав дверцятами шаф, варив собі макарони без соусу.
Намагався викликати жалість, голосно зітхав вечорами. Тільки от жалість у Лариси закінчилася ще за тим святковим столом.
Реальність виявилася жорсткою.
Скромної зарплати диспетчера на автобазі вистачало рівно на те, щоб сплатити щомісячний внесок за седан і віддати частину грошей за квартиру.
На заправку залишалися сущі копійки. Машина тепер тижнями стояла у дворі під старими тополями, покриваючись тополиним пухом.
А позавчора пролунав дзвінок.
Лариса сиділа за столом і звіряла дорожні кошториси. Андрій порався біля плити, помішуючи підгорілу кашу.
Телефон лежав на підвіконні. Коли пролунав гучний дзвінок, чоловік механічно натиснув на гучний зв’язок, вирішивши, що дзвонять зі зміни.
Але з динаміка полився знайомий голос свекрухи:
— Андрюшо! Синочку! — голосила Валентина Петрівна на всю кімнату.
— У нас біда! На дачі паркан впав, сусіди галасують! Та ще й Насті немає чим платити за орендовану квартиру, господар погрожує виселити! Переведи хоч трохи, синку! Ти ж єдиний чоловік у родині, наша опора!
Андрій завмер із ложкою в руці. Його плечі опустилися.
— Мамо… — вичавив він хрипким голосом.
— У мене немає грошей.
— Як це немає?! — обурилася в трубці.
— Ти ж начальник! Ти обіцяв премію!
— Мамо, я диспетчер, — ледве вичавив чоловік.
— Самі розбирайтеся. До авансу ще десять днів, мені не вистачає грошей на проїзний.
У слухавці запала коротка пауза, а потім Валентина Петрівна вибухнула добірними докорами.
Вона кричала, що виховала егоїста, що рідна мати йому не потрібна, що він зрадив сім’ю й кинув сестру напризволяще.
Андрій скинув дзвінок і притулився до кухонного гарнітура.
Люди не змінюються. Свекруха так і не визнала свою неправоту й жодного разу не зателефонувала невістці, щоб вибачитися.
Для всієї родини Лариса залишилася безсердечною мегерою, яка зруйнувала дружню сім’ю. Андрій, як і раніше, надував губи і не поспішав шукати підробіток.
Але на сімейні застілля Ларису більше ніхто не запрошував. А головне — чужими грошима перед гостями в цьому домі більше ніхто не хвалився.
