Виграш у лотерею “Грін кард” звалився на нас із чоловіком як сніг на голову. Ми грали вже 12 років, але нічого. Допомагали заповнювати форми нашим друзям і знайомим. Одна сім’я навіть поїхала у США – їхня анкета виграла, але нам усе не щастило. І ось виграш!
А нам уже йде п’ятий десяток років. Нелегко і страшно починати нове життя в такому віці в чужій країні. Але у своїй залишатися ще страшніше… Не розповідатиму, як ми продавали майно, квартиру, оформляли документи – це потребує не те що окремої розповіді, повісті буде мало.
Минув рік і ми опинилися в Нью-Йорку. Оселилися в районі, що безпосередньо примикав до відомого Брайтон-біч, місця, де концентрація російськомовних у західній півкулі планети найвища. Це здавалося нам найкращим рішенням – свої точно допоможуть освоїтися в Америці.
Ми були дуже наївні. Не знадобилося багато часу, щоб наші ілюзії розсіялися. Працювати у “своїх” – справжнє рабство. Оплата праці нижча, ніж у середньому по країні, удвічі, а то й утричі. Здавалося б, ти у вільній країні, якій дуже потрібні вмілі руки.
Усі розмови про безробіття в США – маячня або стосуються офісного планктону, “білих комірців”: той, хто вміє добре робити щось руками, завжди знайде роботу. Іди, влаштовуйся в американський бізнес, але є одна перешкода: мова. Без хорошої англійської ніяк. Хіба що у “своїх”, за копійки.
Чоловік непогано знав мову, і його рівень виявився для початку достатнім. Далі практика і природна товариськість зробили свою справу, але моє навчання несподівано застопорилося. Я належу до тієї категорії людей, яким вивчити іноземну мову дуже важко.
Безліч разів я штурмувала цю фортецю, вивчаючи неправильні дієслова, дюжину часів, запам’ятовуючи слова і кривлячи рота в незграбних спробах їх вимовити. Усе марно. Сяк-так читаючи, у живій розмові я не могла брати участь, був якийсь психологічний бар’єр.
Тут це не рідкість, є люди, які десятиліттями живуть на Брайтоні, але англійською знають тільки кілька фраз. Коли їм телефонують родичі й запитують, як у них в Америці справи, ті відповідають: “Не знаю, ми туди не ходимо”. Але все-таки злість і жадібність зробили свою справу.
Я дізналася, що за мою роботу в американській компанії платять 20-22 долари на годину, а на Брайтоні я отримувала тільки 9 доларів, до того ж мій рівень профпридатності був помітно вищим, ніж у знайомої, яка працювала в американців. Я прийняла рішення і наступного дня звільнилася.
Добре, що зарплата чоловіка дозволяла нам непогано прожити на неї кілька місяців. 14 годин на добу я присвячувала вивченню мови. Знайшла в інтернеті масу цікавих методик і матеріалів, включно з онлайн-курсами з носіями мови.
Ну і, звісно, за кожної нагоди намагалася говорити з реальними американцями. Подолавши перше збентеження, вступивши в розмову, не боячись помилок, я зробила найважливіший крок. Далі мовні навички та практика накопичувалися подібно до снігової кулі.
Через чотири місяці я могла вільно говорити з американцями на будь-які теми. Потім я знову влаштувалася на роботу за фахом, але вже за зовсім інші гроші, в американську фірму.
Зараз я не розумію людей, які кажуть: мені цього не дано, я ніколи не зможу… і подібну нісенітницю. Подібні відмовки – просто виправдання власної ліні. Якщо ви справді чогось хочете – почніть діяти, без цього точно нічого не вийде.
