З віком я все частіше почала ловити себе на думці, що багато чого зробила в житті неправильно. Напевно, це ознака дорослішання, хоча в моєму випадку старіння, а як же, якщо моїй дочці 27 років, а онучці скоро виповниться п’ять, але вони – найважливіше і найдорожче, що в мене є.
Тож потрібно не боятися, а засукати рукава і допомогти їм, у що б то не стало. Ну і нехай мені вже за 50 років. Нічого, здоров’я ж ще є, здається. Першою моєю помилкою було залишитися в селі після весілля. Я з чоловіком самі з села, але він хотів винайняти квартиру в місті і там зачепитися.
А я була проти. Думка про переїзд мені не подобалася і навіть лякала. Крім того, завагітніла я досить швидко після весілля, тож нервувала буквально через будь-яку дрібницю. Ми поговорили з чоловіком і вирішили відкласти переїзд до кращих часів. Але що може бути більш постійним, ніж тимчасове?
До речі, в школі я вчилася дуже добре. Тож сподівалася, що навіть тут, у звичайному селі, знайду собі гідну роботу. І це була, напевно, моя друга помилка. Якщо вже стала молодою матусею і домогосподаркою, то кар’єрі кінець. Інших прикладів я не зустрічала, якщо не брати до уваги фільми чи серіали.
До речі, хотіла б зауважити, що мої колишні подруги й однокласниці, які в минулому нічого не робили, окрім того що постійно крутили романи з старшими хлопцями, таки вибилися в люди. Ніколи б не подумала, але це факт. А моя донька після свого весілля в місто поїхала.
І теж швидко народила дитину, але після цього нічого хорошого, на жаль, не сталося. Чоловік почав погулювати – спочатку таємно, а потім і зовсім цього не приховуючи. Донька намагалася якось змінити ситуацію, дізнатись, у чому причина такого ставлення до неї.
Але відповідь виявилася простою і банальною: просто він ось така людина. І на свою дитину йому плювати, грубо кажучи. Сварки, розлучення і переїзд до мене в село. До цього часу я встигла поховати свого чоловіка і жила одна. Часом було важко, часом легше, але нічого поганого, що донька житиме у мене.
Одне тільки кепсько: наші погляди на комфорт були занадто різні. Людина швидко звикає до хорошого, і я бачила, що міське життя зробило її м’якшою. І хоч вона сама це заперечувала, я розуміла, що вставати о 5 ранку для неї вже звучало як вирок. Хоча для мене за всі ці роки подібне стало нормою.
Менше треба в телефоні сидіти й виспишся. Хіба ні? Ну а останнім часом усе ставало якимось аж надто дивним. У мене є невелике господарство, та й на землі я теж люблю працювати. Ось нещодавно, після приїзду доньки, я купила ще й козу, щоб молоко було, сир ще можна робити.
Дуже корисне придбання для села, але донька, замість того щоб мені подякувати, натякнула, що їй і моїй онучці коза не подобається. Мовляв, смердить вона, з нею купа проблем. Я цього взагалі не зрозуміла. З іншого боку, донька отримує аліменти.
Колишній зять не став викручуватися, як це сьогодні багато хто робить, і вказав свою чесну заробітну плату. Тому аліменти виглядали не такими вже й маленькими, але витрачати їх донька не захотіла. Стала на щось там відкладати. Я промовчала, хоча, звісно, зайві кошти нам би не завадили.
А донька наче цього не бачила, наче всі її думки були зайняті чимось іншим. І незабаром я зрозуміла чим. Точніше, ким. Місцевий інженер із заводу. Молодий ще, дурний, але це не завадило йому почати тинятися біля мого будинку. Потім подруга розповіла, що бачила їх, які гуляли разом під руку.
А я в цей час сиділа з онукою, ніби інших справ у мене не було. Ні, я люблю цю дівчинку, але в неї ж є мама, яка зобов’язана стежити за своїм чадом. До того ж далі що? Ну почнуться у них серйозні стосунки, і що? Вона його в місто перевезе чи він тут її забезпечуватиме?
І так, і так, як не крути – шансів ніяких немає, занадто вони різні, але не це нещодавно мене ошелешило, а розмова з донькою і пропозиція, яку вона мені зробила. Загалом, одна її міська подруга розповіла, що її мама купила їм із чоловіком квартиру. І не просто коробку, а гарне житло в новобудові.
І, що найцікавіше, я можу вчинити так само, поїхати до неї, за кордон, і теж там працювати. За словами тієї подруги, робота – не бий лежачого. І навіть мову знати не потрібно. Хоча в школі я вчила німецьку, але вже зовсім її не пам’ятаю. І от як?
Донька прямо каже, що поки вона роститиме дитину і намагатиметься налагодити своє особисте життя, я можу трохи попрацювати і пожити в іншому місці. Для мене це буде відпочинок, бо немає нічого страшнішого за те, як живу я. Вона навіть назбирала мені на квиток, тож нічого платити не потрібно.
Сіла й полетіла, а там я зможу якусь частину із зарплати висилати їй з онукою, вона потім віддасть, коли встане на ноги. І так, я все прекрасно розумію. Що поробиш, якщо не змогла сама заробити єдиній доньці на нормальне життя, доведеться в старості почати.
Не мені першій, не мені й останній, але щось усередині мене каже, що це, напевно, буде ще одна моя помилка в житті. Що нічого доброго з цього не вийде, і буде тільки гірше. І ще я думаю, за донькою треба дивитися. Але не можу ж я все життя бути їй нянькою?
Коротше, збираю потихеньку речі і виписую в зошит найпотрібніші фрази німецькою. Може, мені й сподобається в іншій країні. Принаймні, побачу щось нове. Та й доньці зможу хоч чимось допомогти.
