Усе життя я не розуміла, як інші люди будують міцні, надійні стосунки. Можливо, я і є той самий вовк-одинак, на яких так намагаються бути схожими чоловіки. У дівоцтві в мене не було найкращої подруги. Знайомі, близькі й не дуже, але не більше. Вважаю, що жіночої дружби не існує.
Коли я виходила заміж, то була впевнена, що ми з моїм обранцем будемо одне одному не тільки чоловіком і дружиною, а ще й хорошими партнерами і друзями. І спершу воно так і було. Ми навчалися разом, розуміли проблеми одне одного і намагалися якось проявляти взаємну допомогу і підтримку.
У моїй молодості навіть близько не було такого ставлення жінки до чоловіка, як зараз. Чоловік – це опора, але й жінка на дещо була здатна. Я ніколи навіть подумати не могла, щоб раптом ні з того ні з сього почати вередувати. Вимагати подарунки незрозуміло за що або ще щось у цьому дусі.
Букет квітів або похід у театр були святом, а не рутиною – як зараз, але, тим не менш, ми розлучилися. Після навчання я хотіла займатися якоюсь спільною справою, заробляти гроші, рости, а чоловік обрав інше – позмінну роботу, життя від зарплати до зарплати в двокімнатній квартирі зі старим ремонтом.
Мої амбіції не дозволили мені це так залишити. Незважаючи на те що в нас на той момент було вже двоє дітей, я пахала і не боялася ризикувати, а ось чоловік вирішив, що головну мету життя вже досягнуто і тепер можна просто плисти за течією. Ми поділили майно, діти, звісно ж, залишилися зі мною.
І ми просто розбіглися. Без будь-яких судів і аліментів. Я продовжувала шукати якісь можливості, шляхи для заробітку, але також займалася і дітьми. Намагалася виховати в них самостійність і прагнення до нової інформації. Це, до речі, допомогло мені в шкільні роки.
Мене часто не бувало вдома, проте я не боялася, що вони спалять будинок чи затоплять сусідів. Вони вже у віці 12-13 років відмінно готували найпростіші страви, мили посуд, навіть гуляли з собакою без нагадувань. А я, нарешті, знайшла те, що шукала. Зайнялася бізнесом із продажу речей.
Наше містечко доволі невелике, периферія. Тож модні речі, нехай і не фірмових брендів, але схожі на них, були досить затребувані. Залишалося тільки з’їздити до столиці, закупитися на місцевому ринку, намагаючись сторгуватися з вигодою, і збути це все вдома. Справа йшла.
Спершу я сама сиділа в наметі і продавала речі. Потім взяла в оренду кілька точок і поставила туди продавчинь. Прибуток був дуже хороший. Люди люблять одягатися і завжди готові купити щось, що відповідає їхньому смаку. У якийсь момент я зрозуміла, що можу придбати собі щось.
Так у нас з’явилася трикімнатна квартира. Справа була не одразу. Діти вже подорослішали, у доньки з’явився наречений, але я була рада, що домоглася того, чого хотіла. Наставала нова епоха, Інтернет породив стільки магазинів, що весь мій бізнес став неактуальним і його довелося продати.
Якісь заощадження у мене залишилися, але це були далеко не ті гроші, якими я могла розпоряджатися на піку продажів. Тому весілля доньки ми зіграли не дуже пишне. Свати дали якусь суму, я теж вклалася, але попередила, що я самотня жінка і працюю все життя не за професією. Що з мене взяти?
Проте молоді, начебто, були задоволені, а більшого мені й не треба. Зараз вони самі знайшли себе і поїхали за кордон. Донька телефонує мені раз на кілька місяців, просто заради пристойності. Не пропонує допомогу або перевезти мене до себе. Хоча вона цілком може це зробити.
І де тільки її вдячність за мою працю? Її немає. Син теж знайшов свою другу половинку. Розпещену, галасливу бабку, абсолютно без будь-яких амбіцій чи жаги до розвитку. Вона може цілодобово стирчати в нього в кімнаті, не виходити на вулицю і просто сидіти в телефоні. Усе.
Я думала, хоча б прибирати вона буде. Як би не так, її влаштовує пил на столі сантиметровим шаром і напівфабрикати з магазину. Це поки вона молода і струнка. А далі що? Як ви вже зрозуміли, син із цією “красунею” живе в мене. Він щось там заробляє. Вона теж, працює з дому.
Загалом, життя одноклітинних у всій його красі. Думаєте, я маю хоча б якісь надії на допомогу від сина в старості? Навіть близько таких думок немає. Найімовірніше, його подруга вже активно радить йому, як вигідніше продати квартиру, коли я згину. Життя я витратила на роботу і дітей.
Не відпочивала, добре ставилася до своєї сім’ї, не шкодувала себе. Прагнула до того, щоб чогось досягти і передати спадкоємцям. Не вийшло. Усе прогоріло. А тепер як в анекдоті: склянку води мені, може, й подадуть. Та пити щось не дуже хочеться.
