Льоня закохався в цю дівчину з чорними кучериками і веселими блакитними очима, щойно вона з’явилася на порозі їхнього дев’ятого класу.
Поліна – активна, здібна, добра – майже одразу стала не тільки лідером у колективі, а й центром всесвіту для Леоніда.Звісно, він – скромний, тихий, захоплений комп’ютерами хлопець – сам би підійти до неї не наважився.
І дуже здивувався, коли Поліна, усміхаючись, запросила його до себе на день народження.
Тоді вони класно провели час, а потім стали дружити.
Саме дружити – ні про яке кохання з боку дівчини й мови не йшло.
– Що, скромнішої кандидатури не знайшлося? – бурчала мати, дивлячись на страждання сина. – Он, Валюшка – дуже хороша дівчинка, хазяйновита, бухгалтером буде.Чим не дружина?
Льоня, насупившись, у відповідь мовчав. Йому потрібна була тільки Поліна, і коли-небудь мати це зрозуміє!
Після школи їхні шляхи розійшлися. Льоня залишився в рідному місті, а Поліна поїхала вчитися в сусідній обласний центр.
Вони листувалися іноді, рідше зустрічалися, і продовжували дружити.
Після отримання диплома Льоня влаштувався на роботу у фірму, що займається ремонтом комп’ютерів. Іноді він – перетворившись на задоволеного рослого симпатичного хлопця – зустрічався з дівчатами, але всі вони були не ті.
І дочекався – Поліна повернулася і покликала його на зустріч.
– Сумував за мною? – хитро примружившись, запитала дівчина.
– Ну так… – невпевнено відповів Льоня, який не звик до таких запитань подруги.
– Та годі тобі! Я ж знаю, що ти в мене закоханий давно! Чи вже щось змінилося? – як завжди, весело запитала Поліна.
– Нічого не змінилося, – почервонів Льоня і раптом випалив: – Виходь за мене заміж!
На його подив, Поліна серйозно на нього подивилася і вимовила слова, на які він чекав останні вісім років:
– Ти знаєш, я теж тебе кохаю. Мені просто знадобилося більше часу, щоб це зрозуміти.
І так, я згодна.
Ось так вони стали подружжям. І обидва були щасливі. Щастя стало ще більше, коли на світ з’явився їхній син Захар.
Вони жили в однокімнатній квартирі Поліни, – і багато часу проводили разом.
Хоча це було і проблематично: у Льоні був звичайний графік, а ось Поліна, яка працювала провідним менеджером з продажу у великій фірмі, часто затримувалася на роботі.
Але вона ж була і головним добувачем у сім’ї.
Втім, обох цей факт, здавалося, не турбував. Завдяки роботі Поліни вони змогли переїхати в двокімнатну квартиру, продавши “однушку”.
Їздили на море, оплачували перебування шестирічного Захара в хорошому дитячому садку і накопичили на пристойну іномарку.
Якби Леонід знав, що так вийде, він би ніколи не погодився на купівлю машини!
Але сталося те, що сталося – Поліна не впоралася з керуванням, і легковик полетів у кювет. Дружини не стало одразу, а син потрапив до лікарні, на щастя, з незначними травмами.
Льоні навіть звинуватити було нікого! Ніхто не винен був у цій аварії, крім його коханої Поліни! А її хоч у чомусь звинуватити він не міг ніколи.
Прощання він пам’ятав погано – усім опікувалася старша сестра дружини, Ольга, – а потім то в гнів впадав, то в ступор.
– Льоню, прийди до тями, будь ласка, – втомлено попросила його Ольга на дев’ятий день. – Усім важко, але в тебе син щойно з лікарні повернувся, йому турбота і любов потрібні. Ти ж не хочеш ще й його втратити?
– Який син? – нерозуміло подивився на неї Леонід. – Ах, Захар! Він не мій син. І взагалі, він мені не потрібен! Чому саме він залишився живий?!
– Тихіше, Льоню, тихіше! Ти сам не розумієш, що говориш, – його слова й тон налякали Ольгу.
– Я все розумію! Я розумію, що моєї Полінки більше немає! – і Леонід голосно розридався.
Ольга вирішила його на деякий час залишити в спокої. Вона забрала переляканого Захара до себе і, як могла, пояснила, що його мами більше немає.
Дякуючи психологу з дитячого садка – це справді був гарний заклад – за місяць племінник перестав плакати ночами і здригатися при слові “мама”.
Зате частіше став питати про тата, який жодного разу за цей час не подзвонив, не приїхав.
– Льоню, ти куди пропав? – Ольга, не додзвонившись до зятя, приїхала до нього сама. – У тебе все нормально?
– Сама-то зрозуміла, що запитала? – досить грубо відповів Леонід. – У мене дружина пішла з життя! Як, по-твоєму, у мене справи?!
Він говорив гнівно, але хоча б не кричав.
– У нас у всіх горе, але потрібно взяти себе в руки, – твердо сказала Ольга. – Захар весь час запитує про тата. З ним, звісно, психолог…
– А я тут до чого? – різко обірвав її зять. – Якщо ти ще не зрозуміла, я не його батько.
– Ти з глузду з’їхав?
– Ні, Олю! – Льоня все-таки зірвався на крик. – Я з самого початку знав, що Поліна чекає дитину не від мене, але я кохав її! Розумієш, кохав!
І зараз кохаю, а цей… Захар мені не потрібен! – він закрив обличчя руками, але не заридав, а просто сидів, розгойдуючись із боку в бік.
Ольга помовчала, намагаючись переварити новину.
– Але ж ти його виховував, любив – це ж було видно! Він вважає тебе своїм батьком. Схаменися! – нарешті сказала вона.
Тепер мовчав уже Леонід.
– Загалом, так, я не можу залишити племінника в себе, – не дочекавшись реакції зятя, промовила Ольга. – У мене троє своїх дітей і чоловік, ми всі тулимося у двокімнатній квартирі. Та й не в цьому річ – розмістилися б якось – я просто фізично стільки дітей не потягну. Більше в нас родичів немає.
Ну що, мені Захара в дитбудинок віддавати? Тебе ж позбавлять батьківських прав – потім шкодувати будеш!
Усі її слова ніби відскакували від мовчазного зятя. Вона того дня просто пішла, але ще не раз дзвонила Льоні й намагалася його напоумити.Той не кричав, не обзивав сина, але вперто твердив, що він йому не потрібен, і нехай вони роблять що хочуть.
Ольга спробувала в нього з’ясувати, хто тоді є біологічним батьком Захара, але Льоня твердо заявив, що не знає.
І що їй було робити? Чоловік уже бурчати починав про тісноту і зайвий рот – ще трохи, і в її сім’ї трапиться скандал, а й віддавати Захара в дитбудинок теж було якось не по-людськи…
А якщо опіка дізнається, що хлопчисько живе не з батьком, то це буде єдиний для нього варіант…
Ольга влаштувала ціле розслідування з розпитуваннями подруг і знайомих Поліни.
Ні, безпосередньо про коханця сестри вона не запитувала, але ретельно з’ясовувала, з ким Поліна спілкувалася в той час.
І знайшла! Усе виявилося так просто, що Ольга навіть здивувалася.
Масажист Ігор, красень із такими ж синіми очима в обрамленні густих і чорних вій, як і в Захара, навіть відпиратися не став.
– Ну так, Полінка від мене дитину привела у світ, – знизав він плечима на пряме запитання. – Сказала, що з чоловіком у неї не виходить, а я – цілком гідний кандидат! – самовдоволено усміхнувся він. – А мені не шкода. Це ж не заборонено законом?
– Ні. Але тепер твій син може опинитися в дитбудинку, тому що моя сестра потрапила в аварію.
– Дуже шкода її, але в нас була домовленість – до мене жодних претензій!
– Тепер домовленість скасовується. Ти не розумієш, чи що, що…
– Слухай, навіть якщо ти доведеш моє батьківство, я дитину до себе не візьму! – роздратовано промовив Ігор. – У мене зовсім інші плани на життя, і якісь діти в них не входять!
Ольга зрозуміла, що по-хорошому з ним домовитися не вийде. А по-поганому… Чи треба це Захару?
Про всяк випадок вона залишила Ігорю свій номер телефону. Він узяв його дуже неохоче, але зателефонував буквально за тиждень:
– Слухай, я тут дізнався, що після Поліни залишилася квартира. Це правда, що вона тепер належить Захару? – анітрохи не бентежачись, поцікавився він.
– Так. Свого часу вона була оформлена тільки на мою сестру. Ось так сильно любив її чоловік! – гірко усміхнулася Ольга.
– Ну… Я тут подумав… Якщо так, то, напевно, я можу стати Захару батьком.
– Ігоре, я тебе одразу попереджаю, що з квартирою цією ти нічого зробити не зможеш – тільки жити там із дитиною! І взагалі, вона дісталася Захару і Льоні навпіл, – розлютилася Ольга.
Та що ж таке? Що за чоловіки були в її сестри?!
Ігор помовчав у слухавку.
– Ти мене зрозумів? Щоб потім не було ніяких сюрпризів і мій племінник вдруге не залишився без батьків.
– Так зрозумів я! Гаразд, тоді подумаю, – буркнув Ігор і скинув дзвінок.
Ользі було абсолютно ясно, що це означає.
Якщо вона навіть умовить чоловіка залишити племінника в них, то навряд чи на це погодиться опіка, адже їхня квартира занадто мала для проживання чотирьох дітей.
Вона ледь не на колінах упросила співробітників опіки залишити Захара в неї ще на кілька місяців.
Набрехала щось про важкий психологічний стан батька, який нібито лікується у психолога, а сама навіть перестала дзвонити Леоніду. Марно!
Через півроку опіка Захара все-таки забрала. Ольга місця собі не знаходила через почуття провини, хоча племінник на прощання серйозно сказав:
“Ти ні в чому не винна. Таке життя”, – і важко зітхнув.
А через тиждень на порозі їхньої квартири з’явився… Леонід.
– Де мій син? – вимогливо запитав він, намагаючись зазирнути вглиб квартири.
– Ти оберти-то зменш, – твердо сказала Ольга. – І який син? Ти ж казав, що в тебе його немає. Чи злякався суду? Опіка ж напевно документи подала на позбавлення тебе батьківських прав.
– Ох, Олю, я такий… – Леонід обхопив голову руками і сповз по стіні в передпокої. – Дурень…
– Що є, те є, – згідно кивнула Ольга.
– Ні, не було ніякої повістки, і про суд я не знаю, просто до мене дійшло, – Льоня нещасними очима втупився на своячку.
– Підемо, чаю вип’ємо, – зітхнула вона. – Добре, що я одна вдома.
– Я, значить, страждав, на роботу ходив автоматично, нічого навколо не помічав. У мене ж горе! Непоправне, Олю! Я не знав, як мені жити без Полінки!
Я навіть залити його не міг – я не вмію пити, ти ж знаєш, – почав пояснювати Леонід, коли вони опинилися на кухні.
Ольга мовчки кивнула.
– І ще такі слова про сина говорив… – Льоня скрушно похитав головою.- Не знаю, як мені тепер його прощення вимолити. Я ж люблю його! Навіщо я його кинув?! Чому?! Він же ні в чому не винен…
– Я зрозуміла, що ти все усвідомив. Що далі робитимеш? – Ользі було складно його жаліти, та й чи треба.
– Допоможи мені, Олю! Допоможи мені повернути сина. Я без нього не зможу жити.
Я без нього ніхто, – зять дивився на неї таким благальним поглядом, що в Ольги мурашки побігли по тілу.
– А через півроку ти знову передумаєш, і що тоді?!
– Ні, – твердо вимовив Леонід. – Клянуся – я нікого більше не підведу.
Ольга пильно на нього подивилася – їй дуже хотілося йому вірити. Хоча б заради племінника. Їм довелося роздати купу грошей – Льоніних, зрозуміло, – просити, благати і навіть кілька разів плакати, але через місяць Захар повернувся додому.
Леоніда, на щастя, не встигли позбавити батьківських прав. Йому здалося, що син за цей час подорослішав на кілька років – такий недитячий був у нього погляд.
У Захара Льоня теж попросив вибачення, як міг, а потім намагався не відпускати від себе ні на крок. Не відразу, але їм вдалося налагодити стосунки. Тепер ніхто і ніщо розлучити їх не зможе.Спеціально для сайту Stories
