Я втратила свого любого сина, як тільки він одружився. Геть совісті немає, навіть в гості не запрошує. Все через мою невістку. Не знаю, що з нею не так, але вона терпіти не може, коли хтось до них приходить. Виходить, для неї я стороння людина.
Я їм стільки допомагала і все в пусту. Навіть важкий період нас не зблизив, хоча я так сподівалася на інше. Вона й до онуки не підпускала, все казала, що їй допомога не потрібна. Перший місяць вона взагалі не збиралася ні з ким бачитися та показувати дитину. Хіба це нормально? Я онучку можу побачити лише на вулиці, коли вони гуляють. Добре, що хоч поряд живуть.
Згодом вона дозволила мені побути з нашим янголятком, поки вона вдома займається своїми справами. Коли онучка прокидається, я маю подзвонити невістці, щоб вона забрала її, бо мене й на поріг не пускають. Дружина мого сина постійно знаходить купу відмовок – то годувати дитину треба, то купати, то ще щось, а мені пора додому. Одного разу я намагалася зайти, але вона перед моїм носом двері зачинила. Може, тепер таке ставлення до рідних людей норма?
