Я одружився з жінкою, яку вважав ідеальною. І стосунки у нас теж були саме такі. Ми обожнювали один одного і через півроку щоденних зустрічей вирішили одружитися.
Через рік моя дружина заявила, що готова стати матір’ю. Я був ошелешений такою новиною, але ідею коханої підтримав. На той момент мені було вже 30, і я думав, що це ідеальний вік для того, щоб завести дитину
Тільки ось коли в нас з’явилася дитина, все пішло не за планом. Догляд за малюком давався нам нелегко. Для нас усе було в новинку. Через дитину ми часто сварилися, особисте життя пішло на другий план.
Через два роки такого спільного існування ми вирішили, що наш шлюб врятує друга дитина. Народилася донька. Тільки ось кращою ситуація не стала. Моя дружина хороша матір, вона врахувала всі помилки минулого.
Але ось я, схоже, так і не зрозумів, що повинен робити хороший люблячий батько. Одного разу ми сильно посварилися. Настільки серйозно, що в пориві гніву я сказав, що шкодує про те, що в нас є діти.
Я зізнався, що почувався набагато щасливішим, коли їх не було. Хоча водночас я люблю своїх сина і доньку і готовий на все, щоб у них усе було добре. Дружина сприйняла це зізнання як зраду.
Ба більше, вона не придумала нічого кращого, окрім як розповісти про все нашим маленьким дітям. Просто уявіть, як ще незміцнілі уми могли сприйняти таку інформацію!
Загалом, тепер я не знає, що робити. Хочу налагодити стосунки і з дружиною, і з дітьми. Але й від слів своїх не відмовляюся. Батьківство дається мені дуже важко. Як же бути тепер?
