У нашому магазині у дворі з’явився дідусь. Видно, що не вживає і не бездомний, але раніше я його ніколи не бачив, хоча все життя тут живу.
Він стоїть щодня, зупиняє кожного, хто проходить і просить приділити йому лише тридцять хвилин нашого часу.
Як і всі інші, я щоразу проходив повз, або втикався в телефон, вдаючи, що не помічаю його, або просто кажу, що в мене немає часу.
У мене справді його небагато: сім’я, робота, друзі – самі розумієте. Але недавно я вийшов прогулятися і провітрити голову.
Дід стояв на тому самому місці і дивився на всіх поглядом, у якому читалося, що йому треба обов’язково поговорити з кимось.
Я вирішив, що сьогодні мимо не пройду і сам підійшов до старого. – Дідусю, ви просто хочете поговорити чи вам потрібна допомога?
– Мені потрібно лише тридцять хвилин твого часу, а потім ти сам вирішиш, як вчинити. – відповів старий.
Я вагався. З одного боку в мене було багато часу, а з іншого слухати дурниці старого не дуже й хотілося.
Небагато подумавши, вирішив, що потрібно іноді виходити із зони комфорту і відповів, що готовий його вислухати.
– Ти перший, хто відгукнувся. – сказав дідусь, повернувся і пішов до лавочки, яка ховалась у тіні клена біля дитячого майданчика.
А я, як приклеєний, поплентався за ним, думаючи про себе, що дарма вплутався в цю історію.
Він не вимовив жодного слова поки ми йшли і тільки сівши, він продовжив.
– Мене звуть Сергій Іванович. Мені вісімдесят сім років, і я вдівець. Сім місяців тому пішла моя дружина, з якою ми прожили шістдесят два роки у шлюбі.
Ми гуляли з нею у парку, коли їй стало погано, і вона пішла.
– Старий подивився кудись на верх, посміхнувся і кілька хвилин мовчав. Сонце в його очах стало яскравіше відсвічувати, спогади через сльози стали скочуватися його шкірою, потрапляючи в зморшки, які вказували їм шлях.
– Ми прожили чудове життя, але Бог не подарував нам дітей. Ми до останнього сподівалися на диво, якого так і не сталося, а коли вирішили, що настав час взяти малюка з дитячого будинку нам повідомили, що люди з першою та другою групою не можуть цього зробити.
Звичайно, ми засмутилися, тому що на той момент нам обом уже було майже п’ятдесят років, але якщо доля вирішила так, значить ми повинні їй коритися. Старий перервав свій монолог, дивився на свої зморшкуваті руки і стискав кісточки пальців.
Мені навіть здалося, що йому стало соромно. У мене у самого троє дітей і зараз я навіть не уявляю, яке б у мене було без них життя. Кому його присвятити, якщо не дітям?
Думаю, що кожен має свою відповідь на це питання. Життя така справа. Комусь воно дарує дітей, комусь талант чи багатство, а комусь усе з цього чи навпаки нічого.
Але хто з них щасливіший – питання на яке ніколи не буде правильної відповіді. Я встиг про це подумати, дивлячись на мого співрозмовника.
Мені стало шкода його, але почуття жалості для мене — це навіть гірше, ніж відсутність совісті.
Тому я постарався викинути ці почуття з голови, тим більше старий продовжував свою розповідь.
-Понад тридцять років ми жили душа в душу і ніколи не порушували цю тему. Дбали одне про одного і просто жили. І дружина, і я були єдиними дітьми у своїх сім’ях і давно втратили своїх батьків.
Тому були надані самі собі і навіть не замислювалися, що буде далі. А після її відходу залишився один. Бути старим непросто.
І я навіть не про здоров’я чи самотність, а про людей, які стали з’являтися у моєму житті.
Вони думають, що я нічого не розумію, сам колись вважав, що люди в глибокій старості втрачають розум і зовсім не розуміють, що відбувається навколо, але це помилка.
Просто в нас змінюється ставлення до цього життя та цінності. І ніколи ні в кого не вдасться пояснити сорокарічній людині, те, що відбувається у вісімдесят, а все лише тому, що він ще не готовий.
Але я відволікся і підходжу вже до найголовнішого. Він знову задумався, мабуть, підбираючи правильні слова. І я задумався про своє дитинство, яке було тільки вчора, а зараз мені вже тридцять шість і впевнений, що не встигну озирнутися, як перетворюсь на такого ж старця зі зморшками і хворими суглобами.
– Я не спитав, як тебе звуть, вибач. – Олег. – Олеже, ти можеш встати і піти, але прошу візьми зараз мій номер телефону, перш ніж я тобі повідомлю головне. Тому що для того, щоб подумати, потрібен час.
– Він простяг мені листок паперу, на якому був номер і його ім’я. – Я не бідна людина, є квартира та заощадження, але залишити мені їх нікому і просто так віддавати я їх теж не хочу.
Я бачу обручку у тебе на руці, а пару днів тому бачив тебе з трьома дітьми, тому ти саме той, кому я хочу допомогти. Може ти мене вважаєш злим старим, але я не хочу допомагати людям, які нічого не хочуть робити, а тільки просять.
Моя мрія допомогти тому, хто бореться і живе самотужки, а подарунок у вигляді квартири та грошей буде приємним бонусом за працю та старанність.
Я готовий піти на ризик і віддати все за свого життя не дивлячись на ризик залишитися на вулиці, а у відповідь я лише прошу буду другом вашої родини, щоб ви час від часу відвідували мене, грали в шахи і запрошували на обід.
Якщо у вас квартира менша, ніж моя або ви знімаєте, можете переїжджати в мою, а я сам переїду у вашу. Я хочу почуватися потрібним.
– Було видно, що йому дуже соромно і незручно говорити ці слова. Колись він був сильним чоловіком, а тепер доводиться благати незнайому людину не кидати його.
Ми розійшлися, обмінявшись ще кількома фразами. Він дав мені п’ять днів, щоб подумати зі словами: “Не думаю, що можу дати більше.”
Сказав, що ці п’ять днів не шукатиме нікого, а чекатиме мого дзвінка. Ми справді живемо в однокімнатній квартирі, дружина сидить із дітьми, а я працюю. Ми не потребуємо і ніколи ні в кого нічого не просили.
Але тепер ця думка не йде з голови. Дружина у мене совісна сказала, що й без квартири та грошей готова брати дідуся на прогулянку, коли гуляє з дітьми. З чим я погодився.
Ми зараз дуже зблизилися з цим дідусем. У дружини не було батьків, і він їй якщо не батьком, то дідусем став. Від квартири ми всіляко відмовлялися. Але наполегливість дідуся взяла своє.
Ми згодом переїхали до тієї квартири. Але дідуся залишили разом із нами. Наші діти зараз його називаю дідусем. Порадою завжди може допомогти, і руки золоті.
Він як батько з любов’ю до нас ставиться. І ви знаєте, моїй дружині цього все життя не вистачало, і вона днями назвала його татом. Він розплакався. Ось такі ось історії трапляються в житті.
