Мені 29 років. Я живу одна. Усе почалося ще з моєї появи на цей світ. Батьки чекали хлопчика. Мама навіть не хотіла брати мене на руки. Мій батько був тираном. Він відігравався на дітях за своє дитинство.
З трьох років він бив мене. Він випивав і приходив додому неадекватний, сидів на кухні, а потім починалося – рукоприкладство, крики. Не знаю навіть що гірше – коли на тебе піднімають руку, чи коли ти бачиш, як це роблять з твоєю матір’ю.
В такі моменти я не могла нічим допомогти, а потім відчувала сором перед сусідами. Він бив і тоді, коли не був п’яний. У дитинстві я навіть пам’ятаю, як мене змушували злизувати свою сечу з підлоги в туалеті.
У дитинстві, від браку тепла, я почала красти. Крала у вчительки, дідуся, батьків, сусідів. Коли правда розкривалася – мене били сильно, але я все одно це робила, не розуміючи навіщо.
Батько не просто знущався наді мною фізично. Він знущався морально. Називав мене страшною і говорив, що задушить власними руками. У дитинстві я могла ненадовго збігати до бабусі. У неї було добре.
Коли я поверталася додому, я зустрічалася з розлюченим батьком, який ненавидів мене і вважав мене зрадницею за те, що я тікала до тещі. Я пам’ятаю, як у дитинстві сиділа в сирому під’їзді, під сходами з кішками, коли мене батько взяв за волосся і викинув з дому.
Це було моє дно. У школі теж було погано. Мої однокласники мене не приймали і знущалися, викидали мою сумку з підручниками у вікно. Я ненавиділа школу.
Часто знущалася над собою фізично, щоб захворіти і не йти до школи. Іноді прогулювала на вулиці. Коли ходила до школи і стикалася з моральними глузуваннями, приходила додому і засинала з єдиною думкою більше ніколи не прокинутися.
Часто думала про те, щоб звести рахунки з життям. Моя мати – слабка жінка. Я ніколи не відчувала від неї материнської теплоти і почуття спокою та впевненості. Вона була боягузлива і замкнута.
Вона жила у своєму світі й тільки зі зрозумілих їй причин дозволила нам усе це пережити. Їй завжди було морально погано, і ми повинні були відчувати за це провину, жаліти її. Що ми й робили. Мої розлади вона ігнорувала.
У 25 років у мене було все жахливо. Я не знала хто я, де я і що я роблю. Була мама, батько, колеги, актриси. Хто завгодно, тільки не я. Мене не було. Було страшно виходити з дому. Весь жах і гіркота особливо відчувалися вночі.
Два роки у психолога я просто плакала гіркими сльозами. Ще два роки в іншого психолога намагалася побачити реальну картину свого дитинства. У вихідні я просто провалювалася в безодню, з якої вже не могла підняти себе.
Але я не здавалася в спробі допомогти собі. І я вижила. Потрібно приймати свою долю. Це допомагає прийняти себе. Я вірю, що в людині, навіть у найнещаснішій і найприниженішій, є ресурси допомогти собі.
