Маргарита спочатку навіть не впізнала чоловіка, який стояв біля під’їзду з потертою дорожньою сумкою. Високий, широкоплечий, з гарним обличчям і густим волоссям, у якому вже пробилася сивина. Лише куртка на ньому була стара, черевики стоптані, а комір сорочки виглядав так, ніби його давно не прали.
— Марго, привіт. Не очікувала мене побачити? — чоловік посміхнувся й зробив крок назустріч.
Маргарита зупинилася біля своєї машини. Вона поверталася з торгового центру, у багажнику лежали покупки, а ввечері збиралася зустрітися з подругами. Зустріч із колишнім чоловіком аж ніяк не входила в її плани.
— Вікторе? Звідки ти тут взявся?
— Приїхав до Львова. Вирішив побачитися. Адже минуло двадцять років.
— Двадцять два, якщо точніше. І що тобі потрібно?
Віктор переступав з ноги на ногу, поправив ремінь сумки й озирнувся на будинок. Колись вони разом жили в цьому районі, хоча квартира Маргарити знаходилася в сусідньому будинку. Тепер вона мешкала у просторій квартирі, утвореній після об’єднання двох сусідніх приміщень.
— Може, поговоримо десь? Я щойно з дороги, трохи втомився.
— Говори тут. У мене сьогодні справи.
— Марго, ну навіщо так? Ми ж не чужі люди.
Маргарита уважно подивилася на колишнього чоловіка. Віктор завжди вмів посміхатися так, що оточуючі відразу починали йому довіряти. У молодості він був справжнім красенем, і жінки постійно звертали на нього увагу. Навіть зараз, незважаючи на неохайний одяг, він виглядав привабливіше за багатьох доглянутих однолітків.
— Гаразд, підемо в кафе на розі. У мене є пів години.
Вони влаштувалися за невеликим столиком біля вікна. Віктор замовив суп, гаряче блюдо та чай, а Маргарита обмежилася кавою. Вона помітила, з яким задоволенням колишній чоловік розглядає меню, але поки що нічого не сказала.
Колись їхній шлюб тривав вісім років. Маргарита працювала товарознавцем, Віктор займався ремонтом автомобілів і постійно будував плани щодо власного бізнесу. Гроші у нього з’являлися нерегулярно, зате друзів і знайомих завжди було багато.
Після розлучення Віктор поїхав до Вінниці з жінкою, з якою познайомився незадовго до розставання. Спільних дітей у них з Маргаритою не було, тому підтримувати стосунки не було сенсу. Кілька років вона ще чула про нього від знайомих, а потім він остаточно зник з її життя.
— Ти гарно виглядаєш, Марго, — зауважив Віктор, коли офіціант приніс замовлення.
— Дякую. Ти теж змінився.
— Постарів, мабуть?
— Ми всі не молодіємо. Розповідай, навіщо приїхав.
Віктор зітхнув і відклав ложку. З’ясувалося, що останні роки він мешкав у невеликому містечку під Вінницею, працював в автосервісі, а потім підприємство закрилося. З жінкою, заради якої колись поїхав, він розійшовся ще десять років тому.
— Зараз вирішив повернутися до Львова. Тут більше роботи, залишилися старі знайомі. Тільки з житлом поки що трохи складно.
— Орендуєш кімнату?
— Поки що взагалі ніде не влаштувався. Два дні ночував у приятеля, але в нього сім’я, тісно. Ось і подумав, може, ти виручиш.
Маргарита повільно поставила чашку на блюдце. Тепер їй стало зрозуміло, чому Віктор з’явився біля її під’їзду з дорожньою сумкою.
— У якому сенсі допоможу?
— Поживу у тебе трохи. Місяць, може, два. Знайду роботу, назбираю грошей на оренду квартири й виселюся.
— Двадцять років ти про мене не згадував, а тепер хочеш жити за мій рахунок? — запитала Маргарита.
— Ну навіщо відразу так грубо? Я ж не назавжди прошуся.
— Вікторе, ти навіть не подзвонив заздалегідь. Просто приїхав з речами й вирішив, що я маю тебе поселити.
— Я думав, ти хоча б вислухаєш. У тебе ж квартира велика, наскільки я знаю.
Маргарита нахмурилася. Про свою квартиру вона колишньому чоловікові нічого не розповідала. Виявилося, Віктор нещодавно зустрів їхнього спільного знайомого, який повідомив, що Маргарита тепер володіє невеликим магазином дорогого жіночого одягу й живе цілком заможно.
— То ти спочатку з’ясував, як у мене справи, а потім приїхав?
— Я просто поцікавився. Що в цьому поганого?
— Нічого поганого. Але жити в мене ти не будеш.
Віктор подивився на неї з явним розчаруванням. Він очікував іншої розмови, можливо, розраховував на старі почуття або хоча б на жалість. Однак Маргарита вже давно перестала бути тією жінкою, яка була готова вирішувати його проблеми.
— Марго, я ж не прошу грошей. Мені лише дах над головою на перший час.
— А продукти, комунальні витрати? Ти збираєшся відразу заробляти?
— Роботу знайду швидко. Руки в мене на місці.
— Тоді спочатку знайди роботу, а потім вирішуй питання з житлом. Чому обов’язково у мене?
Віктор нічого не відповів. Він доїв суп, попросив ще хліба і несподівано зізнався, що майже всі гроші, що залишилися, витратив на дорогу. Маргарита оплатила обід, хоча її неприємно здивувало, що колишній чоловік навіть не запропонував розділити рахунок.
Біля кафе вони зупинилися. Віктор знову поправив сумку й запитав, чи не можна хоча б залишити у неї речі на кілька днів. Маргарита відмовилася й запропонувала записати адресу недорогого готелю.
— Ти стала зовсім іншою, — промовив він.
— Можливо. За двадцять років люди змінюються.
— Раніше ти ніколи б не залишила мене в такій ситуації.
— Раніше я була твоєю дружиною. Зараз ми — абсолютно чужі люди.
Віктор пішов, а Маргарита повернулася додому з неприємним відчуттям. Вона не шкодувала про свою відмову, але ця зустріч несподівано нагадала їй перші роки після розлучення.
Тоді вона довго приходила до тями, намагаючись зрозуміти, чому чоловік так легко перекреслив їхнє спільне життя.
Увечері зателефонувала подруга Алла, з якою Маргарита збиралася зустрітися. Почувши про несподіваного гостя, вона спочатку розсміялася, а потім стала серйозною.
— Зачекай, він справді приїхав до тебе з валізою? Навіть не попередив?
— Уяви собі. Каже, що поживе пару місяців, а потім поїде.
— І ти відмовила?
— Звичайно. У мене немає жодного бажання знову займатися його проблемами.
— Правильно вчинила. Тільки не здивуюся, якщо він ще з’явиться. Адже Віктор завжди вмів домагатися свого.
Алла добре знала їхню сімейну історію. Саме вона колись допомагала Маргариті пережити розлучення і підтримала її рішення відкрити власний магазин. Тепер подруга порадила взагалі не продовжувати спілкування з колишнім чоловіком.
Однак через три дні Віктор знову зателефонував. Маргарита спочатку не хотіла відповідати, але цікавість все-таки взяла гору. Колишній чоловік повідомив, що знайшов роботу в невеликій майстерні й тепер йому потрібно протриматися до першої зарплати.
— Марго, мені не вистачає всього десять тисяч. Кімнату знайшов, господар просить оплату наперед.
— Ти ж казав, що грошей не просиш.
— Тоді я ще не знав, скільки тут коштує житло. Я обов’язково поверну.
— А чому не попросиш у свого приятеля?
— Він уже допоміг. Більше незручно.
Маргарита замислилася. Десять тисяч гривень для неї не були великою сумою, але справа була зовсім не в грошах. Вона чудово пам’ятала, як Віктор позичав у знайомих, обіцяв повернути, а потім місяцями уникав розмов про борги.
— Надішли адресу майстерні, де ти влаштувався, — сказала вона.
— Навіщо?
— Хочу переконатися, що ти справді працюєш.
— Ти мені не довіряєш?
— Ні, Вікторе. І в мене є на це причини.
Після невеликої паузи колишній чоловік назвав майстерню та адресу. Маргарита записала інформацію, але ніяких обіцянок давати не стала. Наступного дня вона попросила знайомого, який займався автомобільними запчастинами, дізнатися, чи існує таке підприємство.
Майстерня справді працювала. Більше того, її власник підтвердив, що нещодавно взяв на роботу нового співробітника на ім’я Віктор. Правда, поки що лише на випробувальний термін, без гарантії постійного працевлаштування.
Маргарита трохи здивувалася. Вона майже не сумнівалася, що колишній чоловік вигадав історію з роботою, щоб отримати гроші. Виявилося, що, принаймні в цьому, він говорив правду.
Увечері Віктор зателефонував ще раз.
— Ну що, перевірила мене?
— Перевірила. Ти справді знайшов роботу.
— Бачиш, я не обманюю. Просто потрапив у скрутне становище.
— А чому ти взагалі вирішив повернутися? У Вінницькій області в тебе зовсім нічого не залишилося?
Віктор довго мовчав, а потім розповів, що кілька років тому продав невелику квартиру. Гроші вклав у спільну справу з приятелем, але бізнес не пішов, і більшу частину заощаджень вони втратили. Після цього він орендував житло, перебивався випадковими заробітками і поступово залишився без заощаджень.
— А зараз вирішив почати спочатку, — закінчив він. — Мені п’ятдесят сім, Марго. Звісно, не найвдаліший вік, але іншого виходу немає.
— Починати спочатку ніколи не пізно. Тільки чому ти вирішив, що я маю брати в цьому участь?
— Тому що більше ні до кого звернутися.
Ці слова несподівано зачепили Маргариту. Колись у Віктора було стільки друзів, що його телефон майже не замовкав. Він постійно комусь допомагав, їздив на зустрічі, влаштовував застілля й запевняв дружину, що справжні друзі ніколи не залишать його в біді.
Тепер з’ясувалося, що більшість цих людей давно зникла з його життя.
— Я можу дати тобі десять тисяч, — нарешті сказала Маргарита. — Але тільки один раз. І більше ніяких прохань.
— Дякую, Марго! Я поверну з першої зарплати.
— Давай без обіцянок. Краще вважай, що це допомога на перший час.
Наступного дня вони зустрілися біля відділення банку. Маргарита переказала гроші безпосередньо власнику кімнати після того, як Віктор показав їй договір оренди. Вона не хотіла згодом з’ясовувати, куди зникла чергова сума.
Колишній чоловік виглядав помітно бадьорішим. Він поголився, привів одяг до ладу і навіть купив недорогу нову куртку. Маргарита помітила, що гарне обличчя та чарівна посмішка, як і раніше, допомагали йому справляти гарне враження.
— Може, колись повечеряємо? — запропонував Віктор.
— Навіщо?
— Просто поговоримо. Згадаємо молодість. Адже ми стільки років прожили разом.
— Все, що хотіла згадати, я вже згадала.
— Ти досі на мене злишся?
— Ні. Але це не означає, що я хочу повернути тебе у своє життя.
Віктор кивнув, хоча було видно, що така відповідь його засмутила. Він ще трохи постояв біля банку, подякував за допомогу й вирушив на роботу.
Минув місяць. Віктор більше не просив грошей і не намагався приїхати до Маргарити додому. Одного разу він надіслав повідомлення, що випробувальний термін закінчився і його залишили в майстерні на постійній основі.
Маргарита відповіла коротким привітанням. Вона раділа, що колишній чоловік поступово налагоджує своє життя, але жодного бажання відновлювати стосунки у неї не виникло.
Ще через два тижні Віктор переказав їй п’ять тисяч гривень. У повідомленні він написав, що повертає борг частинами, хоча вона й дозволила йому не віддавати гроші.
Маргарита подякувала йому, а потім поклала телефон у сумку й продовжила займатися справами магазину.
До кінця другого місяця Віктор повернув усю суму. Він знову запропонував зустрітися, але Маргарита відмовилася. Тепер вони зрідка обмінювалися повідомленнями, зазвичай у свята, і більше нічого один від одного не вимагали.
Одного разу Алла запитала, чи не шкодує подруга, що допомогла колишньому чоловікові.
— Ні, — відповіла Маргарита. — Він справді опинився у скрутному становищі. Я могла допомогти і допомогла.
— А якщо він знову приїде з сумкою?
— Тоді знову піде шукати готель.
Алла розсміялася, а Маргарита повернулася до своїх справ. Вона не вважала Віктора поганою людиною, хоча чудово пам’ятала, скільки неприємностей він колись їй завдав.
За минулі роки у кожного склалося власне життя, і повертатися до колишніх стосунків ніхто з них не збирався.
Віктор продовжував працювати в майстерні й орендувати кімнату. Маргарита займалася магазином, зустрічалася з друзями та планувала зимову поїздку до Італії.
Вони вже не були близькими людьми, але тепер могли спокійно привітатися під час випадкової зустрічі, не згадуючи старих образ.
На цьому їхня історія й закінчилася. Без примирення, нових обіцянок і спроб почати все заново.
