Галина жила в невеликому містечку. Нещодавно їй виповнилося сорок років: день народження вона відсвяткувала з мамою та подругою. Скромно, тихо. Посиділи у неї й розійшлися.
Мати Галини була вдовою, у подруги чоловік пішов до коханки. А у самої Галини ніколи не було серйозних стосунків. Чомусь ніяк не складалося. Вона вже й не сподівалася, що вийде заміж.
Галина працювала в школі. Наречених там не знайшлося. Втім, і в самому містечку чоловіків було якось замало.
Галя, звичайно, намагалася познайомитися з чоловіком через інтернет, але траплялися якісь шахраї.
— Ні, я так не можу. Краще вже я буду сама, ніж з ким попало, — скаржилася Галя подрузі.
— Послухай, я після розлучення зажила спокійно. Не треба біля плити стояти, за чоловіком стежити… А до цього: вічно в депресії через його пригоди, — жінка погладила кота, який притискався до її ніг.
— У тебе хоча б син є.
— То й ти народи.
— Я не можу народити, — зітхнула Галя. Цю таємницю навіть подруга не знала.
У мріях вона хотіла б вийти заміж за чоловіка, у якого були б діти від першого шлюбу. Тоді б Галя стала найкращою мачухою, знайшла б сім’ю.
— Може, взяти дитину з дитячого будинку? Ти ж кота взяла з притулку…
— Оце ти порівняла… Гаразд, тут нема про що говорити. Мабуть, мені судилося прожити життя на самоті.
— Так-так. Прожити життя — не поле перейти, — задумливо сказала подруга.
А наступного дня до сусідньої квартири заїхав новий мешканець.
Галя якраз поверталася з магазину з важкими сумками.
— Відчиніть, будь ласка, двері… — попросила вона чоловіка, який йшов до дверей.
— Дайте сумки. Допоможу. — Він швидко взяв її пакети, а іншою рукою відчинив двері. — Який поверх?
— Четвертий.
— То нам з вами по дорозі. Я в десяту квартиру.
— Справді? — Галина якось надто явно зраділа. Раніше в десятій мешкала сварлива бабуся. Але зовсім недавно її перевезли до доньки, а квартиру, як думала Галя, вирішили продати. Але ні. Виявилося: здали в оренду.
— Ага. Тож ми з вами сусіди.
— Мене звати Галина. — Вони зупинилися біля її дверей.
— Іван. Приємно познайомитися.
— Ви з родиною? — запитала Галя, відчиняючи замок.
— Ні. Сам. — Він зробив паузу. — Я розлучений. Дві доньки. Приїхав у справах, у філію місцевого банку.
Галина подивилася на нього й засміялася.
— Ви прямо як на допиті.
— Але ж ви самі хотіли це дізнатися…
Вона почервоніла й забрала сумки з його рук.
— Дякую за допомогу…
— Одним «дякую» не наїсися, — розсміявся він.
— Скільки я вам винна? — вигукнула Галя.
— Та що ви? Я ж пожартував. Просто з дороги зголоднів. Нічого не встиг поїсти. А в під’їзді так смачно пахне. Ось і спало на думку.
— Знаєте що? Я зараз швидко курку посмажу й картоплю відварю. Якщо ви з дороги, то у вас немає продуктів. Та й взагалі… Я одна вечеряти не люблю. Заходьте.
— Мабуть, погоджуся.
Іван став частим гостем у Галі. Виявилося, що чоловік цілком собі непоганий: лампочки замінив, ножі наточив, квіточки подарував, у кафе сводив… А чи багато потрібно самотній жінці?
Галина буквально літала від радості.
— Невже, нарешті, і на моїй вулиці свято?! — вона була настільки щаслива, що просто іскрилася. Колеги дивилися на неї й знизували плечима. Начебто не схудла, начебто зовні не змінилася. А всередині вся так і світиться.
— Галя, ти б дізналася докладніше, раптом він все-таки одружений? — подруга спостерігала за щасливою Галиною, думаючи, що цей «службовий» роман ні до чого доброго не приведе.
— Та годі! Ти все судиш за своїм кобелем. А Іван— він не такий.
— Ти бачила його паспорт?
— Ні.
— Знайди й перевір. А ще краще зателефонуй його «колишній» дружині й запитай.
— Ага, у тебе все так легко й просто! Я так не можу.
— Ну тоді чекай біди.
Слова подруги зачепили Галю. Хоч вона й вдавала, що довіряє Івану, але в душі боялася, що він надто вже ідеальний. Такий чоловік не міг бути самотнім.
Вона вже хотіла розпочати розслідування, але не довелося: одного вечора, коли вони були разом, задзвонив телефон. Він лежав на тумбочці, і Галя мала змогу розгледіти ім’я «Лариса».
— Дзвонить колишня дружина, — спокійно сказав Іван і, не відходячи, взяв слухавку. — Так, Ларисо? Куди? І що? Я у відрядженні. Ще два-три тижні тут буду. Може, продовжать. Ну, я не знаю, вони дорослі. Може, самі впораються? Гаразд, я повідомлю, коли повернуся. Передай привіт чоловікові.
Він поклав слухавку й подивився на Галю.
— Що?
— Хоче, щоб дівчатка пожили зі мною. Бабуся захворіла, у неї деменція.
— А…
— Загалом, треба девчат десь влаштувати, поки з будинком для літніх людей не визначиться.
— Зрозуміло.
Вони помовчали.
— А у тебе є квартира?
— Я живу в орендованій. Свою квартиру я віддав дівчатам і дружині.
Галя трохи засумувала.
— У матері квартира велика. Але я до неї не пішов після розлучення. Взагалі, у мене є заощадження. Якщо буде з ким створювати сім’ю, можна було б скластися й купити щось своє, — задумливо сказав він, дивлячись у вікно. Галя подумала, що Іван — цілком розсудливий чоловік.
Закохані не помічають, як минає час… Чим ближче було до розставання, тим сильніше хвилювалася Галя. Іван уже «прижився». Він ночував у неї, вона прасувала йому сорочки й готувала обід.
Вона вже й уявити не могла, як буде жити, коли він поїде.
— Галю, ти чомусь така сумна. Що сталося? — запитав він, помітивши стан жінки.
— Чесно? — вона відклала ополоник убік і подивилася на нього.
— Так.
— Ти скоро поїдеш. Що далі?
— Як це «що»? Будемо жити.
— Звичайно, я даремно все це… — вона вийшла з кухні, і Іван нарешті зрозумів.
— Галино, кохана, я навіть не думав, що ти через це хвилюєшся.- Він обійняв її, і вона розтанула.
Коли пристрасті вщухли, Іван подивився на Галю і сказав:
— Тільки в твоєму містечку ми жити не будемо. Поїдемо до великого міста. Правда, моя дівчинко, нікуди тебе запросити, як ти вже зрозуміла. Тільки орендована кімната.
— То можна мою квартиру продати! — сказала Галя, перебуваючи під чарами кохання.
— Це добре. Продай. Я, як обіцяв, докладу грошей, і ми купимо квартиру. На околиці, зате ближче до цивілізації, ніж у цій глушині. Я вже втомився від вашого містечка, хочу назад, у мегаполіс.
— Іване, але я не можу так просто поїхати. Мені ж треба в школі все вирішити…
— Вирішуй. А я тим часом владнаю свої справи, — сказав він і, зібравши речі, вирушив у дорогу.
Коли Іван поїхав, Галя поділилася зі своєю подругою своїми думками, а та спустила її з небес на землю.
— Продати квартиру?! Та ти з глузду з’їхала! Отямся, Галино! Може, твій Іван — шахрай. Залишишся на старості років одна, та ще й без даху над головою!
Галина слухала, кивала і думала, що подруга просто їй заздрить. Галя образилася на подругу. І все ж вирішила вчинити по-своєму.
Знайшла в місті квартиру й орендувала її на два місяці. Галина вирішила придивитися до чоловіка, пожити разом. А там вже й квартиру можна буде продати.
Мати особливо не давала дочці порад, бачила, що Галина нарешті закохалася, і тихо раділа щастю дочки.
Вона благословила її на дорогу й витерла сльозу.
— Нічого, мамо, як тільки влаштуюся, відразу перевезу вас із котом до великого міста, — пообіцяла вона й поїхала.
Іван зустрів свою кохану на автовокзалі з квітами.
— Ну що, красуне, поїхали? — він навіть відчинив перед нею дверцята таксі. Галя ніколи не відчувала себе такою щасливою.
— Іване, я подумала, щоб не заважати твоїй мамі, та й тобі теж, я домовилася про житло.
— Я думав, що ми будемо жити разом…
— Ну, це як піде… — Галя почервоніла. Вона вже знала, що орендована квартира Івана — маленька студія, в якій їм буде незручно удвох.
— Добре, поїхали. Кажи адресу.
Того вечора Іван не пішов від Галини. Орендована квартира виявилася досить просторою двокімнатною з великою кухнею, де стояв диван. Галя все життя збирала гроші, витрачати їй було ні на що, тому грошей у неї було достатньо, і жодних складнощів не виникло.
— Супер! Мені подобається. Пропоную платити за квартиру порівну, поки не придбаємо власну. Я переїжджаю до тебе, — через тиждень блукань від однієї квартири до іншої запропонував Іван.
Галя й сама розуміла, що все йшло до цього. Їй було добре з ним, тому вона не думала про якісь дурниці. Зрештою, вона нічим не ризикувала.
Вони прожили разом близько місяця. Івана ніхто не турбував, та й Галя жила як у раю: влаштувалася в школу неподалік, розквітла, вважала Івана своїм чоловіком, хоч і без штампа…
Єдине, що бентежило Галину, — це те, що чоловік досі не познайомив її зі своїми доньками.
І раптом пролунав дзвінок у двері.
— Доброго дня… — вона побачила дівчину років п’ятнадцяти, а поруч із нею ще одну, років восьми.
— Тато вдома? — без привітання запитала старша.
— Ні…
— Ну добре. Заходь, Кіра. — Старша штовхнула молодшу й увійшла слідом. На порозі залишилися дві валізи. — Наші речі занесіть у дім.
Галина навіть ошелешилася від тону, яким до неї звернулися.
— Може, ви представитеся, юні леді?
— Анна. Це Кіра.
— Приємно познайомитися. Я — Галина.
— Та все одно, — відмахнулася старша, Анна.
Галина не знала, що відповісти. Вона була вражена.
— Ми хочемо їсти, — озвалася Кіра.
— Ну, якщо хочете, то проходьте до столу…
Галина швидко накрила стіл, розігріла суп.
— Фу! Що це за жижа? Ми таке не їмо! — скривилася Анна. — Я бачу, що в духовці є відбивні. Ось їх ми спробуємо. І овочевий салат. Гарнір не потрібен.
Галина прибрала суп, приготувала салат і поклала дівчатам те, що вони замовили.
— Підійде?
— Згодиться. До чаю нам потрібні оладки з медом.
— Вдома борошна немає…
— Ну так, у вас у будинку є магазин. Вирішуйте це питання. Гості прийшли, а ви не підготувалися, — пирхнула Анна.
Галина підвелася зі стільця й вийшла в коридор. Вона вирішила зателефонувати Івану, але, набравши номер, передумала. Зрештою, вона — доросла жінка, а не школярка, яка з будь-якого приводу дзвонить батькам і скаржиться.
«Іван прийде з роботи через пару годин. Подивимося, почекаємо», — подумала вона, одягаючи куртку. За борошном вона все-таки вирішила сходити. Оладки готувати недовго.
Повернувшись додому, Галина почула розмову.
— Ні, Кіра, ця тітка батькові не підходить! Поглянь на неї. Вона ж товста, стара й страшна! — сказала Анна. — Бачила її халат? У ньому можна хіба що корів пасти. Батько вивіз її з села, а село з неї вивезти не вдалося… — дівчинка розреготалася.
Галі було неприємно слухати цю розмову, тому вона голосно грюкнула дверима, даючи зрозуміти, що повернулася. Але дівчатка не перестали її обговорювати.
— І що ж тато знайшов у цій корові? Готувати не вміє, вдома брудно…
— Дівчатка, а ви, власне, навіщо приїхали? — Галя увійшла до кімнати, перервавши монолог Анни.
— До тата. Жити.
— Ось так? А він у курсі?
— Звісно. Довго ще триватиме допит? Ми сьогодні дочекаємося чаю?
Галина нахмурилася й поставила перед дівчатами чашки, заварку та окріп.
— А оладки?
— Можете приготувати. У мене справи.
— Оце так… — Анна присвиснула. — Ти це бачила, Кіра?
Галина зачинилася в спальні й зайнялася читанням. Вона вийшла з кімнати, коли повернувся Іван.
— Тату! Нарешті! Ми так хочемо їсти…
— А що ж вас не нагодували? Де Галя?
— Вона зачинилася у своїй кімнаті й на нас уваги не звертає. Ну а що ти хотів? Ми їй чужі, дітей у неї немає… Абсолютно невихована сільська жінка.
— Привіт, Іване, — «сільська жінка» визирнула у передпокій.
— Привіт…
— Я рада гостям, але хотілося б знати, чому ти не попередив? Я зовсім не встигла підготуватися.
— Вибач… Ларка поставила мене перед фактом. Там бабуся зовсім розхворілася… А адже ми з тобою кілька місяців тому спілкувалися з цього приводу. Я думав, ти не проти…
— Я не проти, — тихо сказала Галя.
— Ось і чудово. Тоді давай вечеряти, Галю, накриєш стіл?
— Ні, вибач. Я чомусь втомилася.
— То що ж робити?
— Дівчата хотіли тобі оладки спекти, думаю, вони впораються й із мікрохвильовкою.
— Тату! Що вона, зовсім не вміє нічого робити? На що ти дивився, коли її вибирав?! — Анна спалахнула, а Іван щось сказав дочці, і вона замовкла.
Через годину до кімнати ввірвалася Кіра.
— Анна сказала, що я тут житиму, — заявила дівчинка, застрибуючи на ліжко.
— Тобто? Це ж моя спальня.
— Ну і що? Переїдете на кухню. Там є диван.
— Іване! Що це за свавілля?!
— Дівчата хочуть жити в різних кімнатах. Вони звикли, — Іван, здавалося, був збентежений.
— Звільняйте житлову площу, панночко. Ми хочемо спати. Завтра рано до школи, — позіхнула Анна.
— Дівчата спатимуть у вітальні. Це не обговорюється, — сухо сказала Галя, не зрушивши з місця.
— Тату! Скажи їй!
— Анно…
— Ти чоловік чи як?
— Галю, може, справді, нехай…
— Ні! — твердо сказала Галя. — І ти сам сьогодні спиш на кухні. Двері зачини з того боку. Мені теж рано вставати. До школи, — відрізала Галя.
Наступного дня Галина зустріла дівчат у елегантному атласному халаті. Сама здивувалася, як змогла такий купити і як добре він на ній сидів. Крім того, було приготовано перше, друге і десерт. Галя продемонструвала свої кулінарні здібності, і так, що в Кіри засяяли очі, коли вона побачила тістечка.
Іван повернувся додому раніше і буквально завмер, побачивши Галину.
— Можна я сьогодні не спатиму на кухні? — він оцінив халатик.
— Подивимося на твою поведінку.
— Оце делікатеси… Галино…
— Сідайте за стіл, дорогі гості, — Галя зробила наголос на слові «гості».
Цього разу дівчата майже все з’їли. При цьому вони спеціально забруднювали якомога більше посуду й кидали все це в раковину. І лише наприкінці Анна різко відсунула тарілку й почала кричати:
— У мене в тарілці був волос!
— Галю, а може, справді, ти готуватимеш у косинці? — запитав Іван.
— Волос довгий, чорний. Цей волос належить твоїй дочці, — образилася Галя.
— Анна? Це ж правда!
На це дівчина вискочила з-за столу.
— Стій! — Галина перейшла в наступ. — Посуд сьогодні миють гості.
— Я посуд мити не буду. У мене манікюр. А в цієї нігті облуплені, їй нічого не страшно!
— Це неправда. Я щойно зробила манікюр, — Галина піднесла до носа дівчинки свої ідеальні нігті. Те, що вона встигла все зробити, було для неї самої дивовижним.
— Дівчата, не сваріться… Я помию посуд, — прийшов на допомогу батько.
— Ні, тату, це не чоловіча справа. Нехай сама прибирає за собою. Навела безлад, ніхто не просив так забруднювати посуд! — скривилася Анна. — А ти підеш з нами і допоможеш Кірі зробити уроки.
Іван сумно подивився на Галю, але та лише знизала плечима. Вона встала з-за столу й пішла, залишивши посуд у раковині.
Івану довелося й з уроками допомагати, й посуд мити… Тому, коли він дістався до подушки, про халат було вже пізно думати.
На сніданок Галя не встала. Субота — вихідний день.
— Тату, ми хочемо їсти! Нехай твоя ледаща дружина приготує нам хоч щось.
— Ні, Кіро, «щось» і «як-небудь» — не підійде. Ми виросли в інтелігентній родині. Я взагалі більше нічого в цьому домі не з’їм, поки мені не подадуть нормальну сервіровку.
Галино! Майте на увазі! Наша мама — аристократка! І вона привчила нас до сервірувальних тарілок і столових приборів. А ви з глухого села, не знаєте елементарного — як правильно сервірувати стіл!
Галина зціпила зуби, а потім їй прийшла в голову ідея.
Поки дівчата збиралися на позакласний захід, вона замовила термінову доставку сервізу; щоправда, довелося витратитися, але результат того вартий.
— Галино, ти нас балуєш… — побачивши жінку в новому халатику, а також помітивши сервіровку зі свічками та неймовірно красивими тарілками й келихами, Іван пошкодував, що вони з Галею проведуть цю вечерю не удвох.
Галина не відповіла. У Анни й Кіри був поганий настрій, адже причепитися було ні до чого. Більше того, дівчаткам було цікаво, чим їх пригостить потенційна мачуха, адже супниця та велике блюдо були накриті кришками.
Галина повільно запалила свічки, дочекалася, поки всі розсядуться, і… дозволила Анні відкрити кришку.
— А на вечерю у нас сьогодні… Нічого?! Тато! Тут порожньо, — Анна почервоніла.
— І тут теж нічого! У супниці немає супу! — Кіра роздратовано кинула ложку на стіл.
— Як це розуміти?! Ти що, дурепо, зовсім вже?
— Анно, де твоє виховання? — Іван почервонів.
— Відсьогодні, шановні пані, я й пальцем не поворухну. Так буде доти, доки мене в цьому домі не почнуть цінувати й поважати, — сказала Галина, встаючи.
— Ну то й іди звідси! Ми з татом без тебе чудово впораємося! Навіщо нам така вівця?! — Анна вже не приховувала презирства, стискаючи сервірувальну серветку.
— А, знаєте, дівчата? Збирайте речі й біжіть до своєї мами. Цю квартиру я оплачувала, і більше не бажаю вас у ній бачити. Так і передайте мамі. І ти, Іване, теж йди. Бачу, що твоя сім’я мене не приймає, а ти занадто сильно від них залежиш.
Іван помовчав… Подумав… І дав знак дочкам збиратися.
Галині було шкода втрачати Івана. До появи в домі тих жахливих дітей він був ідеальним. І ось, нарешті, виплив його головний недолік…
Коли за ними зачинилися двері, Галина від розчарування розплакалася. А адже подруга їй казала… Не буває таких ідеальних чоловіків.
У розпачі Галя зірвала скатертину й розбила нові тарілки. А потім пішла в спальню й, накрившись подушкою, довго жаліла себе та свою долю.
— Галю! Ти вдома? Ой, а що це у нас на кухні? Мамай пройшов?
Голос Івана змусив її здригнутися.
— Ти що, плакала? — він присів на край ліжка. — Мої дівчата кого завгодно доведуть до сліз…
— Навіщо ти прийшов? — тихо запитала Галя.
— До тебе. Не хочу через них втрачати щастя. Галю, виходь за мене, га?
— Ти що, серйозно?!
— Так. Я мушу зізнатися, тільки не сердься… Я збрехав.
— У чому?! — серце Галини пропустило удар.
— Ніякої бабусі з деменцією немає. Моя колишня теща трохи захворіла, але не настільки… Справа в іншому: Лариса збирається вийти заміж, а новий чоловік з доньками не може ужитися…
Ось вона і попросила мене взяти дівчаток на місяць-другий… Бо вони їм життя не дають.
— Ого, — Галині раптом стало смішно. — Народили «ангеляток»…
— Точно. Не сердься на них. Вони ще дурні. Виховувати їх нікому, ми з Ларкою жили, як кішка з собакою, а вони все бачили, вбирали в себе.
— То що ж тепер з ними буде?
— Будуть жити з матір’ю, а які ще варіанти?
— У мене є ідея…
— Яка?
— Нехай поїдуть до моєї мами на осінні канікули. Вона у мене хоч і скромна, тиха, але все життя пропрацювала психологом. Я думаю, вона їх швидко навчить розуму й розсудливості, — розсміялася Галя.
— Поживемо — побачимо. Лариса їм уже пригрозила школою-інтернатом. Начебто обіцяли поводитися нормально. Але це вже інша історія. А у нас з тобою своя.
— Точно, — Галя посміхнулася. Вона нарешті зрозуміла, що бувають ідеальні чоловіки. І один такий зараз був поруч із нею, головне — не упустити! А решта — справа техніки.
