Людмила Петрівна увірвалася до мого передпокою впевненим господарем кроком, скинула туфлі прямо на світлий килимок, а на мене подивилася так, ніби я тут працюю прислугою за їжу.
Вона поважно зняла з голови бордовий берет, струсила з нього смітинки і з видом великого начальника заявила:
— Зарплату сина я забрала, іпотеку сама сплачуватимеш! Ти ж працююча жінка, не зламаєшся.
Замість очікуваного пухкого конверта з готівкою, яку чоловік мав передати через неї зі столярної майстерні, свекруха дістала з сумочки довгий касовий чек, скручений у трубочку.
З урочистим виглядом людини, яка здійснила велику справу, вона кинула цей клаптик термопаперу на тумбочку для взуття.
На харчовому виробництві, де я вже десять років є керівником цеху, сюрпризи трапляються регулярно. Я чітко знаю алгоритм дій, якщо в чан із тістом випадково потрапляє накладна, і вмію рятувати партію зефіру під час раптового відключення електрики.
Але до того, що на шляху від чоловіка до мене сто п’ятдесят тисяч перетворяться на шматок касової стрічки, життя мене не готувало.
— Добрий вечір, Людмила Петрівна, — рівним тоном промовила я, піднімаючи чек двома пальцями, немов пінцетом.
Я подивилася на цифри.
— І на які блага цивілізації ви обміняли місячний дохід вашого сина?
— На справедливу компенсацію! — гордо підняла підборіддя свекруха, не обтяжуючи себе зняттям плаща.
Вона окинула поглядом коридор.
— Сергій вже п’ять років не оновлював мені спальний гарнітур. А я, між іншим, мати! Я ночами не спала, віддала найкращі роки, поклала здоров’я на його виховання. Тож це — моя законна премія за материнськю працю.
Я заїхала до меблевого салону й замовила собі спальню «Версаль». З золотою патиною! Завтра у мене вивозять старі меблі й перестеляють підлогу, тому я наказала поки що все доставити сюди.
Через пару днів Сергій з хлопцями з майстерні перевезе все до мене. Я вже все вирішила. А свій іпотечний внесок покриєш зі своїх заощаджень. У тебе гроші вічно розкидані по скриньках, я цю твою звичку знаю.
Вона схрестила руки на грудях, явно чекаючи, що я почну ламати пальці, голосити чи дзвонити в швидку. Голосити мені не було часу. До кінця банківського дня залишалося дві години. Я дістала телефон.
— Ти кому це збираєшся дзвонити? — Людмила Петрівна нахилилася, наче гончак перед стрибком.
— Вашому синові. Уточню, чи знає він, що профінансував золоту патину замість внеску за квартиру.
Сигнали тривали довго. Нарешті на тлі виску циркулярної пилки пролунав бадьорий баритон:
– Старший столяр Павло слухає!
Павло був напарником Сергія — життєрадісним хлопцем, здатним продати деревину за ціну червоного дерева.
— Павле, привіт. Це Оля. Сергій далеко?
— Олю, світло наших очей! — вигукнув Павло у слухавку.
Він засміявся.
— Сергій зараз бореться з дубовим масивом. Там замовили таку шафу, що в неї цілком помістяться три козака. Тобі терміново чи нехай допиляє?
— Терміново, Павле. У нас тут раптові зміни в сімейному бюджеті.
— Зрозумів, забираю у майстра верстат, — у динаміку долинула метушня, крик «Серьога, кидай дрова, дружина на лінії!», і через секунду відповів чоловік.
— Олю, що сталося? Мама доїхала? Гроші віддала?
— Доїхала, — я виразно поглянула на свекруху, яка почала нервово поправляти комір.
Я зітхнула.
— І чек привезла. На спальний гарнітур «Версаль». Сказала, що це твоя премія за її безсонні ночі, а іпотеку я маю закрити сама.
У слухавці стало зовсім тихо. Чутно було лише, як десь у цеху методично капає вода.
— Який ще «Версаль»? — запитав Сергій так тихо, що в мене побігли мурашки.
Він перевів подих.
— Я особисто в руки їй дав конверт. Сто п’ятдесят тисяч. Сказав: «Мамо, я весь у клейовій масі, ми здаємо термінове замовлення, перекажи, будь ласка, Олі, нам завтра за квартиру платити». Про яку премію йдеться?
— За витрачені роки та здоров’я, — люб’язно нагадала я її слова.
Я почула звук кинутого інструмента.
— Я зараз переодягнуся й поїду. Буду через двадцять хвилин.
Я опустила телефон у кишеню домашнього кардигану.
— Ну що ж, Людмило Петрівно. Син не в курсі ваших премій. А якщо так, то це не подарунок. Це називається самоуправством з чужими фінансами.
— Та як ти смієш! — обурилася свекруха, переходячи в наступ.
Вона помахала в повітрі сумочкою.
— Я його виростила! Я маю повне право розпоряджатися його доходами! Він мій син, а ти тут просто чужа! Чоловік і дружина — сьогодні разом, завтра розійшлися, а мати — це святе! Заплати за свою іпотеку зі своїх заощаджень, не збіднієш!
Я відкрила банківський додаток, переказала потрібну суму зі свого накопичувального рахунку на кредитний і натиснула кнопку підтвердження.
— Все. Іпотека оплачена, — я показала їй екран із зеленою галочкою.
Я спокійно подивилася на неї.
— Ніяких скандалів. Ви просили — я зробила.
Людмила Петрівна переможно хмикнула. У її системі координат вона щойно провела блискучу тактичну операцію. Невістка поступилася, особисті заощадження свекрухи залишилися недоторканими, а в будинку незабаром зберуть дорогі меблі.
— Ось і розумниця, — поблажливо промовила вона, вживаючись у роль доброї господині.
Вона поправила пояс плаща.
— Давно б так. А то розпалила тут дискусії…
— А тепер, — перебила я, вимовлюючи кожну букву, — ви відкриваєте додаток свого банку й переказуєте мені на рахунок сто п’ятдесят тисяч гривень. Для відновлення сімейного бюджету.
Людмила Петрівна завмерла, наче її облили рідким азотом.
— Що?! Які перекази? Я пенсіонерка! У мене немає таких сум!
— Я чудово обізнана про ваш банківський вклад, який ви називаєте «на чорний день». Там сума, на яку можна організувати прощання з оркестром для невеликого міста. Якщо вам терміново знадобилося спати на золотій подушці, ви оплатите її з власної кишені. Наші гроші ви повернете негайно.
— Копійки не отримаєш! — випалила вона, остаточно втрачаючи свій поважний вигляд.
Вона тупнула ногою.
— Це гроші мого рідного сина!
У цей момент у двері пролунав дзвінок. Гучно, наполегливо, з переливами.
Я клацнула замком. На порозі стояли дві колоритні постаті в синіх комбінезонах. Один — величезний, похмурий і мовчазний, схожий на шафу для одягу, яку він, судячи з усього, звик носити на спині. Другий — худорлявий, рудий, з метушливими очима та робочим планшетом у руках.
— Служба доставки салону «Імперія затишку»! — дзвінко оголосив рудий.
Він заглянув у папірець.
— Хто тут у нас замовниця Людмила Петрівна? Приймайте покупку! Поки що привезли лише дзеркало та приліжкові тумбочки, решту на складі завантажують. Куди занести цю розкіш? Обережно, Віталію, не обдере позолоту об кут, вона дорожча за твою нирку!
Похмурий Віталій гучно видихнув носом і зручніше перехопив величезну картонну коробку.
— Нікуди не заносити, — спокійно відповіла я, перекриваючи вхід.
— Заносьте прямо у вітальню! — одразу ж наказала з-за моєї спини свекруха.
Вона спробувала протиснутися вперед.
— Це мої меблі! Я за все заплатила!
Рудий вантажник подивився на мене, потім перевів погляд на свекруху, задумливо почухав потилицю кінчиком кулькової ручки.
— Дами, вам слід дійти згоди. Ми — підлеглі. Нам видали накладну — ми привезли. У нас термінова доставка. Оплачена за подвійним тарифом.
— Ось! — тріумфально вигукнула Людмила Петрівна.
Вона вказала пальцем на рудого.
— Оплачена! Неси, хлопче, не слухай її.
— Хлопці, — я пильно подивилася на рудого.
Я схрестила руки на грудях.
— Квартира моя. Тільки поставте цю позолочену скриньку в мій передпокій, я одразу ж викличу поліцію!
Шум на сходовій клітці привернув увагу. Двері сусідньої квартири прочинилися, і на сходову площадку визирнула Зінаїда Макарівна — колишня вчителька літератури, дуже сувора дама, яка, однак, обожнювала чужі сімейні скандали.
— Боже мій, — Зінаїда Макарівна поправила на плечах пухову шаль.
Вона зацікавлено примружилася.
— У нас ставлять класику в сучасних декораціях? Кого виселяємо?
— Нікого, матір, — басом повідомив вантажник, опускаючи важку коробку прямо на кахельну підлогу сходової клітки.
Він витер лоб рукавом.
— Сашко, я піду. Розбирайся сам.
Сашко анітрохи не зніяковів. Він сів прямо на верхню сходинку сходового прольоту й дістав із кишені насіння.
— Ну, як хочете, — знизав він плечима, спльовуючи лушпиння в кулак.
Він кивнув на коробки.
— Тільки у нас простій машини платний. Кожні десять хвилин — сто гривень. Плюс, якщо ми це чудо веземо назад, оформляється фіктивний виклик. Теж за тарифом. Ми можемо тут хоч до ночі ваші сімейні сварки дивитися, нам фірма зарплату платить. А ось хто буде платити фірмі — вирішуйте самі.
Людмила Петрівна часто моргала.
— Оля! Негайно пусти робітників! Що ти ганьбишся перед інтелігентними сусідами! — злобно прошепотіла вона.
— Я чекаю на чоловіка. А ви, Людмила Петрівна, вирішуйте, з якого рахунку будете оплачувати простій. Таймер запущено. Перші сто гривень уже в касі.
Зінаїда Макарівна схвально кивнула:
— Браво. Сюжет розвивається блискуче.
Я взяла з тумбочки зім’ятий чек, знайшла номер телефону меблевого салону й набрала номер.
— Салон «Імперія затишку», старший продавець Антон, добрий вечір! — пролунав у слухавці бадьорий голос.
— Добрий вечір, Антоне. Моя свекруха, Людмила Петрівна, дві години тому зробила у вас замовлення. Спальня «Версаль».
— О так! Чудовий смак! — радісно відповів продавець.
Він додав:
— Ми вже відправили першу частину замовлення з терміновою доставкою!
— Ми скасовуємо замовлення, — сухо сказала я.
Я зробила крок назад.
— Покупниця усвідомила недоцільність покупки.
Людмила Петрівна спробувала вирвати в мене телефон, але я зробила крок у бік кухні.
— Як скасувати? — голос Антона втратив радісні нотки.
Він обурився:
— Але ми вже пробили чек! Машина вже на місці! А матрац для цього ліжка вже кроять за індивідуальними мірками!
— Матрац можете залишити як виставковий зразок. Які правила повернення?
На тому кінці пролунало судорожне клацання по клавіатурі.
— Повернення можливе… — почав бурмотіти Антон. Він зачитав:
— Але! Згідно з договором, у разі відмови покупець компенсує транспортні витрати, та штраф за повернення індивідуального замовлення. Разом… мінус вісім тисяч гривень від сплаченої суми.
Я увімкнула гучний зв’язок.
— Людмило Петрівно, ви почули умови?
Свекруха, яка пішла за мною на кухню, завмерла.
— Які там вісім тисяч?! Я нічого не скасовую! Олю, скажи йому, що ми забираємо коробки!
— Антон, ми оформлюємо повернення, — сказала я в трубку.
Я подивилася на свекруху.
— Зараз під’їде син покупниці, і ми завершимо процедуру. Чекайте на дзвінок.
Я відключила дзвінок. У передпокій увійшов Сергій. Він оглянув ситуацію: Сашка, що сидів на сходах, Віталія, який палив у відкрите вікно під’їзду, зацікавлену Зінаїду Макарівну в окулярах і нас із свекрухою у дверях кухні.
— Добрий вечір. Кого перевозимо? — поцікавився він, дивлячись на коробку.
— Та ось, ваші королівські меблі доставили, — відповів Сашко.
Він сховав насіння в кишеню.
— Чекаємо на розпорядження. Простій капає, лічильник крутиться.
Сергій зайшов у квартиру. Свекруха кинулася до нього, притискаючи руки до грудей.
— Сергій! Синочку! Твоя дружина мене виганяє! Меблі не пускає!
Сергій обережно відсунув матір убік. Підійшов до мене, обійняв за плечі.
— Чай заварила? — тихо запитав він.
— Вода гаряча, — відповіла я.
Він повернувся до матері. У його позі не було агресії.
— Мамо. Я бажаю тобі міцного здоров’я та довгих років життя. Але я дав тобі гроші, які заробив своєю працею, і попросив передати їх Олі. Ти вирішила, що можеш розпоряджатися сімейним бюджетом мого дому на власний розсуд.
— Я твоя мати! Я тебе народила! Я маю право! — знову завела свою пісню Людмила Петрівна.
— Ти маєш право на мою турботу. На продукти, які я привожу щовихідних. Але ти не маєш права привласнювати гроші моєї родини. Оля — моя дружина і господиня цього дому.
Він подивився матері прямо в очі.
— У тебе два варіанти. Перший: ти прямо зараз відкриваєш свій депозит і переказуєш Олі сто п’ятдесят тисяч гривень. До останньої копійки. Після цього забираєш меблі, везеш їх до себе в квартиру і спиш на них, скільки душа забажає.
Свекруха судорожно ковтнула слину.
— А другий? — пискнула вона.
— Другий. Ми скасовуємо замовлення. Ти особисто розраховуєшся з вантажниками за доставку, простій і зворотний шлях. Потім їдеш у салон і пишеш заяву на повернення.
Магазин отримає з тебе штраф. Решту вони перекажуть тобі на картку. Але Олі ти переказуєш сто п’ятдесят тисяч прямо зараз. Своїми грошима. Потім компенсуєш їх тими, що поверне магазин. Вибирай.
Людмила Петрівна почала метушитися по коридору. Вона звикла тиснути авторитетом і отримувати бажане. Але зараз її ж методи зіграли проти неї.
— Та у мене ж… та як же… Сергію, синку… ну нехай у вас це залишиться!
— Вантажники чекають, мамо.
З сходової площадки долинув голос Сашка:
— Господарі, ми вже на триста гривень тут насиділи.
Зінаїда Макарівна додала:
— Істинно кажу, розв’язка близька!
Свекруха зрозуміла, що програла. Найстрашнішим для неї було розлучитися з власними, недоторканними заощадженнями через власну дурість.
Тремтячими руками вона дістала смартфон. Одягла окуляри. Довго тикала пальцем у екран, важко дихаючи.
На мій телефон прийшло повідомлення про надходження ста п’ятдесяти тисяч.
— Баланс відновлено, — підтвердила я.
— Іди й розрахуйся за доставку, — наказав Сергій.
Людмила Петрівна вискочила на майданчик.
— Забирайте свої меблі! — вигукнула вона.
Вона махнула рукою на вантажників.
— Везіть назад у салон!
— Як скажете, — легко погодився Сашко.
Свекруха видала звук, схожий на стогін людини, якій притиснули болючу мозоль.
— Все! Більше я сюди ні ногою — запам’ятайте цей історичний день! — долинуло з ліфта, що зачинявся. — Я відпишу квартиру притулку!
— До побачення, мамо, — спокійно промовив Сергій.
Він зачинив за нею двері. Віталій підняв коробку й потягнув її вниз. Зінаїда Макарівна плеснула в долоні й зникла у своїй квартирі.
У передпокої стало тихо. Сергій зняв куртку й пройшов на кухню.
Я поставила перед ним чашку міцного чаю.
— Знаєш, — сказала я, сідаючи навпроти.
Я подивилася на нього.
— Нам треба встановити правило. Усі розрахунки з майстернею ми тепер проводимо лише безготівковим шляхом. Ніяких передач грошей через родичів.
Сергій зробив ковток і подивився на мене втомленими очима.
— Згоден. Бо наша логістика обходиться занадто дорого.
Він поклав свою велику долоню на мою руку. У нашому домі знову запанував порядок.
